27 серпня ми відзначаємо 75-ту річницю з дня народження великого Українця, видатного Майстра театру і кіно Богдана Сильвестровича Ступки. Наш постійний автор, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Володимир Мельниченко написав шість книг про нього, зокрема й фундаментальну працю “Богдан Ступка. Біографія” (2012). У власноруч написаній передмові Богдан Сильвестрович зазначив: “Якщо читачі хочуть познайомитися з історією мого життя і моєї творчості — цій книзі вони можуть довіряти”. Особлива винятковість Ступчиної біографії ще й у тому, що в процесі її написання Богдан Сильвестрович відповів на 1200 запитань автора — свого близького друга, — справедливо зауваживши, що цю цифру можна занести до Книги рекордів Гіннеса.
Володимир Мельниченко подає близько 200 відповідей Богдана Ступки, що стосуються біографічної пам’яті, деяких самооцінок і характерних рис особистості Майстра.
— Богдан — це Богом даний.
— Усі ми Богом дані. У Гомеровій “Одіссеї” сказано, що вже в момент народження кожний своє ім’я в солодкий дар одержує.
— З якого віку Ви пам’ятаєте себе і що саме?
— З трьох років. 1944 рік. Війна. Вибухи. Вогонь. Убиті люди. Так народився страх перед життям. У вірші “Дев’яте травня 1945 року” Борис Олійник писав, що всім очевидцям — дітям війни — “дихає в спину тривога”.
— Це було, коли радянські війська визволяли рідний Куликів від німців? Розкажіть докладніше.
— Містечко бомбардували, і ми — я, батько, дядько Павло (матері десь не було вдома) — вискочили зі своєї хати за кілька хвилин перед тим, як у неї влучило. Ми доповзли до сусіднього двору і сховалися в якійсь невисокій господарській прибудові з солом’яною стріхою, і я бачив, як горить наша хата… Все пам’ятаю, наче це сталося сьогодні: лежимо ми принишклі, коли раптом стріху нашої схованки прориває німецький чобіт і стає… батькові на спину! Я ж у цей страшний момент шепочу йому, ледь ворушачи губами: “Тату, тихо, тату, тихо…” Той жах тривав якусь секунду. Німець, очевидно, не встиг зрозуміти, що стояв на живому тілі, бо інакше полоснув би нас автоматною чергою. Не встиг, бо був убитий, тіло вивалилося назовні, чобіт зник…
— Маму в дитинстві засмучували?
— Хто не засмучував свою маму? Звісно, засмучував, упертим був. Але потім порозумнішав і все життя слухав її, дорожив її порадами.
— А батька?
— Коли виріс, усвідомив усі свої дитячо-юнацькі гріхи перед мамою й татом і все життя їх замолював. Як міг.
— Який материнський наказ Ви шануєте впродовж усього життя?
— Дурних і п’яниць — обходь! А ще мама до самої своєї смерті нагадувала: “Синок, поважай людей”.
— Пам’ятний день дитинства.
— Маючи 9 років, я грав Діда Мороза, відтягував велику бороду на резинці й казав: “Не бійтеся мене — це я, Богдан, а не Дід Мороз”.
— Чи маєте якусь вищу освіту, крім театрознавчої?
— Філологічну. Незавершену.
— Як театрознавець, писали критичні статті, рецензії?
— Написав дипломну роботу про історію постановок п’єси Івана Франка “Украдене щастя”. Її навіть надрукували в журналі “Вітчизна” і хвалили.
— Диплом народного артиста України Ви отримали раніше, ніж диплом про вищу освіту?
— Так. А потім — диплом народного артиста СРСР.
— Кого з режисерів вважаєте “театральним батьком”?
— Бориса Хомича Тягна.
— Кого з колег по сцені Львівського театру ім. М. К. Заньковецької згадуєте з особливим теплом?
— Бориса Міруса, Олександра Гринька, Богдана Коха, Богдана Антківа, Богдана Козака, Олександра Гая, Володимира Аркушенка, Любов Каганову, Галину Шайду, Катерину Хом’як, Юліана Турчина, Володимира Бероєва, Юрія Брилинського, Левка Регу, Надію Доценко, Варвару Любарт, Доміана Козачковського, Бориса Романицького, Георгія та Асю Полінських, Володимира Данченка та багатьох інших.
— Яка з ролей, зіграних у Львівському театрі, Вам найдорожча?
— Микола Задорожний в “Украденому щасті” Івана Франка.
— Як Ви сприйняли пропозицію переїхати до Києва?
— Із задоволенням.
— Чому?
— Покликав Сергій Данченко. З ним хотілося працювати й долати нові вершини.
— Що найбільше вразило в столиці?
— Мало зустрілося тоді людей, які дбали б не тільки про себе в театрі, а й про театр загалом.
— Львів і Київ. Як Ви їх сприймаєте?
— Львів — це життєвий трамплін. Київ — сам політ. Львів — коріння. Київ — це крона.
— А чому в середині 80-х років Ви відмовилися переїхати до Москви?
— Боявся стати імпотентом під час пересадження на інший творчий ґрунт — на чужу сцену. Так, був страх, що на новому місці не зможу відбутися як артист… Інша справа — причина цього страху. Я справді боявся виривати своє коріння з рідного українського ґрунту, на якому виріс, боявся втратити підживлення своєї творчості. Тим більше, що драматичний артист пов’язаний зі словом, яке дуже чутливе до пересадження. Інакше кажучи, анітрохи не жалкую про те, що відмовився переїхати до Москви.
— Яка з багаточисленних поїздок до Москви Вам запам’яталася найбільше?
— 1980 рік. Ми показували тоді виставу “Дикий ангел” Олексія Коломійця, “Дядю Ваню” Антона Чехова та “Украдене щастя” Івана Франка. Тоді вперше заговорили про український театр як про справді високохудожнє явище. Франківці повернулись до Києва на білому коні.
— Поняття дружби відходить з нашого життя?
— З мого — ні! У суспільстві воно, мабуть, знецінюється…
— Вас зраджували друзі?
— Друзі — ні, бо і я їх ніколи не зраджував.
— Хто прикрашає Ваше життя?
— Найперше — родина. Щасливий той, хто щасливий удома…
— Але ж не тільки сім’я?
— Звичайно. Приятелі, друзі — люди різних професій: історики, медики, інженери. У мене, як у булгаковської Маргарити, пристрасть до людей, які роблять свою справу першокласно. Люблю людей розумніших за себе.
— Який стан найхарактерніший Вашій душі?
— Оптимістичний.
— Ніколи не бачив Вас розгубленим…
— Думаю, негарно демонструвати людям свою розгубленість.
— У Вас сильний характер?
— Чим довше живу, тим більше розумію, що таки сильний.
— Бачу ціль — не бачу перешкод?
— Ні. Дорога до мети має бути совісною.
— А яку рису власного характеру намагаєтеся приховати від оточуючих?
— Приховую, що часто не слухаю те, що людина мені говорить, а дивлюсь, що вона робить.
— Найбільш зрима й відчутна риса Вашого характеру.
— Мені здається, безпосередність, комунікабельність.
— Ви самолюбива людина?
— Є така сентенція: наше самолюбство протиснеться в будь-яку щілину. В цьому розумінні я не самолюбивий.
— Характерні жести?
— Мабуть, розмахування руками.
— Гумор — це світосприйняття чи самозахист?
— Гумор — це життя. Аристотель узагалі вважав, що жартувати треба для того, щоб вершити серйозні справи.
— Ви мудра людина?
— Сократ вважав, що вища мудрість — вміти розрізняти добро і зло. В цьому сенсі я доволі мудрий чоловік.
— Ви добрий керівник?
— Актори дуже вразливі, з ними не можна по-військовому: як генерал сказав, так і буде. Я завжди намагаюсь бути… ліберальним чи що. Але це не значить, що я такий добрий: керівник повинен бути мудрим, а не м’яким. Я навіть, знаєте, інколи в театрі, як пугало на городі: приходжу за лаштунки і прогулююся там з діловим виглядом — народ відразу починає метушитися, активно працювати…
— Яке рішення керівника вважаєте поганим?
— Те, яке не можна змінити.
— Ви фанатична людина?
— Фанатизм як несамовитість у вірі чи нетерпимість до інших поглядів — це не для мене. Фанатизм як пристрасна відданість театру — так.
— Як ставитеся до марнослов’я, пихатості?
— Це вкрай огидні людські риси.
— Ви довірлива людина?
— Так. Хоча пам’ятаю настанову: довіряй, але перевіряй. Більше пам’ятаю, ніж перевіряю.
— Ви хитра людина?
— Як усі. Інакше не виживеш, тут обпікся, там обпікся, треба ж робити якісь висновки. Але я навчився абстрагуватися від суєти, аби не розплескати те, що на дні душі, а раптом воно мені ще знадобиться в якійсь ролі? Тому до себе в душу нікого не пускаю. А навіщо?!
— Ви холоднокровна людина?
— Ні, але пам’ятаю чиюсь мудру думку: зберігайте спокій, бо ця ситуація через сто років все одно не матиме жодного значення.
— Свій справедливий гнів треба приховувати?
— У Книзі Приповістей Соломонових: “Нерозумного гнів пізнається відразу, розумний же мовчки ховає зневагу”.
— Ви солідна людина?
— Я взагалі не розумію, що таке солідність! Є люди, які люблять надутися, бо вони мають посаду, гроші, ще щось таке. Але ж то не солідність, а безмозглість….
— Ви статечна людина?
— У розумінні віку — так. А чи розважливий я у своїх вчинках? Навряд… Чи поважний? До п’ятдесяти років намагався виглядати поважніше, а навіщо, питається? З часом лузга обсипається…
— Ви мораліст?
— Боже сохрани!
— А що краще: щиро вилаятись чи силувано усміхнутись?
— Краще — щиро усміхнутись.
— Ви жартівник?
— Це закладено в моїх генах.
— А коли на серці гірко — жартуєте?
— Як і мій герой Тев’є-Тевель, я людина, здатна жартувати в складних ситуаціях. Як і він, можу сказати: “Чорта пухлого в мене дізнається хто-небудь, що діється в моєму серці”.
— Що Вас особливо розчаровує в житті?
— Гірко розчаровуватися в людях, особливо в тих, кому зробив добро.
— Вдячність — ознака благородства душі?
— Саме так!
— У Вас безтурботна натура?
— Скоріше, безтурботна поведінка. Втім, і вигляд також.
— У відомій пісні співається: “Віват, король! Ти був самим собою!” Ви завжди таким залишаєтеся?
— Королем? Я ще не став ним. А самим собою? Так!
— Як співвідносяться оптимізм і песимізм у Вашій натурі?
— Більше оптимізму.
— Коли Ви плакали востаннє?
— Коли боявся втратити Ларису.
— За її життя боїтеся більше, ніж за власне?
— Так!
— Неочікувана радість.
— Спів солов’я в центрі Києва.
— А найбільша радість у житті?
— Творчість. Сцена. Дружина. Син. Онуки. Онучка…
— Хто найперше заслуговує на неповагу?
— Люди, позбавлені принципів.
— Десь прочитав, що у Вас ущипливий розум…
— Головне, щоб він був, а це не гірший варіант.
— Що для Вас найголовніше в жінці?
— Незлопам’ятність.
— А що нестерпне?
— Глупство.
— Що найголовніше в чоловікові?
— Розум.
— Що нестерпне в чоловікові?
— Свинство.
— Який людський недолік вважаєте найбільшим?
— Тільки би не гординя. Гординя — найбільший гріх. Вона до добра не призводить, може зламати долі людей, особливо молодих.
— Що Ви не прощаєте людям?
— Підлість.
— Чого найбільше не любите?
— Фальшу.
— Що заважає інколи відразу правильно розібратись у людях?
— Можливо, надмірна довірливість?
— Що, на Вашу думку, сильно псує людей?
— Воланд говорив, що квартирне питання.
— Що робити, аби людині глупства не лізли в голову?
— Завантажувати її роботою так, щоб вона мертва додому приходила.
— Любите, коли Вас хвалять, прославляють?
— Приємно почути похвалу від людини, яку поважаєш і сам похвалив би. Але я завжди пам’ятаю мудрі слова Плутарха, що жадібний на похвалу той, хто насправді бідний достоїнствами та заслугами.
— Як правильно жити: сьогоденням чи турбуючись про день завтрашній?
— Треба жити сьогоденням, турбуючись про день завтрашній.
— Чи може людина досягти всього, чого бажає?
— Може. Але відразу зрозуміє, що є нові, інші бажання…
— Що турбує Вашу совість?
— Що я не забрав до себе в Київ батька, а він цього дуже хотів.
— Чи були вчинки, за які Вам соромно?
— Так.
— Хотіли б у собі щось змінити?
— Раніше сказав би: “Усе”. Тепер скажу: “Нічого”.
— Кому-небудь заздрили в житті чи на сцені?
— Заздрив Талановитому Артисту на сцені: чому я це не вмію робити, а він уміє? А ще тим, хто вміє співати.
— Що таке людська заздрість?
— Це біда, від якої все життя треба звільнятися.
— Яке місце в театральному колективі посідає заздрість?
— Панівне.
— Заздрість коли-небудь щезне?
— Здається, Мольєр говорив, що заздрісники помруть, але заздрість — ніколи.
— Як звучить із Ваших вуст найвища похвала?
— Супер!
— А для Вас яке слово буде найвищою похвалою?
— У Чехова найвищою похвалою було слово “добре”. А сучасні режисери сьогодні на зйомках кричать: “геніально”, “фантастично”, “ти — кращий за всіх!” Це все буза. Я надаю перевагу чеховському “добре”. Або Сергій Данченко легенько бив по плечу і казав: “Ну нічого”. Це в нього було найвищою похвалою.
— Чого Вам не вистачає?
— Повного та вільного виходу на Світову сцену.
— Чому це для Вас так важливо?
— Тому що багато наших артистів і театрів у цілому абсолютно світового рівня.
— Тоді в чому справа?
— Вочевидь, у відсутності активної державної політики в цьому напрямку. Хотілося б, щоб і меценати вклались, розуміючи, що вихід у світовий культурний простір — це величезні гроші.
— Що попросили б за умови здійснення тільки одного бажання?
— Раніше відповідав так: дати мені можливість відкрити власний театр. Зараз — прославити Національний театр імені Франка в усьому світі.
— Що обов’язково взяли б із собою в космос?
— “Кобзар” Шевченка.
— І все?
— У космос багато не візьмеш. Ще — фотографії всієї сім’ї.
— А про що насамперед розказали б інопланетянам?
— Про Україну.
— Що важать для Вас гроші?
— Гроші не лише приємна, але й необхідна річ. Намагаюся робити так, щоб вони завжди були, бо дуже люблю їх витрачати. Але для мене гроші — не самоціль. Є гарне життєве правило: якщо багато грошей — не радій, якщо мало — не сумуй.
— Хочете бути багатим?
— Хочу бути забезпеченим винятково працею праведною. Бо згоден з Чеховим: “Немає і не може бути багатства праведного”.
— Ви забобонні?
— Бути забобонним — погана прикмета. Так усе життя вважав. Але, коли виповнилося шістдесят дев’ять років, усе частіше став згадувати й цитувати батькові слова, що в житті головне дотягнути до сімдесяти, а там живи, скільки хочеш… Знайомий художник у відповідь якось ляпнув: “Та ти здоровий, як бичок!” Я відразу подумав: “Не наврочив би…” І справді, невдовзі торохнуло так, що впору переглядати деякі розхожі життєві правила.
— Ваш улюблений афоризм.
— Життя — коротке, мистецтво — вічне. Творчість виміряти неможливо.
— Що таке геніальність?
— Це поняття невичерпне. Воно містить у собі не лише працю і Богом дану здатність розкрити свій час та моральний потенціал епохи, а й здатність переступити свій час, зазирнути у майбутнє… Геніїв ріднить те, що вони всі тяжко працювали.
— Як ставитеся до талановитих людей?
— Я їх поважаю і завжди намагаюся підтримати. І як актор, і як художній керівник театру. Завжди знаходжу можливість за щось похвалити, пам’ятаючи добрий урок, отриманий від корифея українського театру Бориса Романицького. Коли я працював над образом Річарда ІІІ у Львові, він завжди був присутнім на репетиціях, а потім кликав мене в кабінет і починав свою тираду так: “На мою скромну думку, Ви створені для цієї ролі. Але у Вас поки що немає емоцій, темпераменту, логіки…” Тобто нічого немає. Однак перша фраза, що я створений для цієї ролі, давала надію і бажання щось робити. Ось так і необхідно підтримувати. Треба вміти робити добро і не чекати, що тобі хтось за це подякує.
— Ви прагнули до того, щоб бути знаним?
— Ще й як! Пригадую, 1974 року ми йшли Миргородом разом із Костянтином Степанковим. Його майже всі впізнавали, а мене — ні. Це було так прикро! Я тоді йому страшенно заздрив.
— А зараз набридає, коли Вас усі впізнають?
— Трохи втомлює, проте це приємно. Не вірте тим, хто каже, що це нібито не так.
— Ви вже пройшли вогонь, воду та мідні труби?
— Вогонь і воду пройшов. Проходжу мідні труби.
— Ви незалежна людина?
— Тільки в ролі на сцені.
— Де Ви сміливіші — в житті чи у творчості?
— У творчості! Іноді в житті…
— Який стимул у творчості для Вас найсильніший?
— Кохання. Мистецтво народжується лише там, де є кохання. Любов. Без любові навіть машина твоя буде брудною.
— Боїтеся старості?
— Боюсь. Але вона не така вже й страшна, якщо врахувати альтернативу.
— Боїтеся смерті?
— Хтось мудро сказав: померти сьогодні страшно, а коли-небудь — нічого.
— За що найбільше вдячні долі?
— За те, що подарувала улюблену роботу.
— Людина повинна планувати своє майбутнє?
— Безумовно, людина має думати про те, що буде з нею та з її дітьми, як вони будуть далі жити. Вона повинна забезпечити майбутнє своїх дітей. Це закладено Господом у її серце. Тільки треба обов’язково пам’ятати, що сказано мудрим Соломоном: “У серці людини багато думок, але виповниться тільки задум Господній”.
— З якими словами треба йти по життю?
— Ліни Костенко:
Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки
стислі.
Немає часу на поразку.
— Кому довіряти, перед ким схилятися, на кого молитися?
— Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь…
— Ви щаслива людина?
— Так!
