Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” гостинно запрошує киян і гостей столиці на виставку “Шедеври української народної вишивки”. Експозиція присвячена 25-річчю Незалежності України.
Виставка презентує кращі зразки з фондової збірки Музею Івана Гончара. Вони представляють багатство української вишивки за різноманіттям технічного виконання, ілюструють значну частину з понад 250 швів, які в минулому побутували в Україні.
“Україна багата на вишивальні традиції. Цьому є декілька пояснень. По-перше, Україна землеробська держава і культ землі, річне обрядове коло обставлені значною кількістю тканин і вишитих орнаментів на одязі та в обрядових тканинах-рушниках і обрусах. По-друге, вигідне геополітичне становище. На нашій землі перехрещуються два важливі історичні міграційні потоки — з Європи до Азії (Великий Шовковий шлях) і “Шлях з Варяг у Греки” (Лляний шлях). Торговими шляхами провозили на територію нинішньої України різноманітні коштовні тканини, шовкові, золоті та срібні нитки для ткання і вишивання. Творчо перероблялися та асимілювалися чужоземні орнаменти та технології їх виготовлення. Це все вишите багатство помножується на яскраво виражені чотири пори року та три природні зони (Полісся, Лісостеп і Степ), різні історико-етнографічні регіони, статево-вікову структуру населення та його соціально-майновий стан.
Україна у світі значною мірою позиціонує себе в культурному плані через вишивку. Коли бачать людей у вишитих сорочках, то їх часто ідентифікують як українців. Фольклор у найдавніших обрядових піснях, колядках, щедрівках часто передає інформацію про вишивки, що є доказом давнього існування вишивки на наших теренах. Хоча тканина недовговічний матеріал, порівняно з керамікою, металом, деревом, проте часто зустрічається фрагментарно в археологічних розкопках. Деякі рештки вбрання, оздоблені вишиттям, датуються І століттям нової доби.
Враховуючи значний інтерес у суспільстві до своєї минувшини, вивчення свого родового коріння, яке проявляється через традицію вбрання, зокрема, вишивку, Музей Івана Гончара регулярно робить виставки та покази текстилю. Звичайно, всіх цікавить найдавніша вишивка, яка збереглася в музейних фондах. Насамперед це невелика група (близько 20) полтавських, слобожанських, київських рушників, які датуються ХVІІІ—поч. ХІХ ст. Також є кілька фрагментів церковних гаптів шовком, золотими та срібними нитками з ХVІІ—ХVІІІ ст.”, — розповідає Юрій Мельничук, заступник директора НЦНК “Музей Івана Гончара”.
Також зі слів пана Юрія можна дізнатися, що Іван Гончар у своїй пошуковій роботі значну увагу приділяв дослідженню українського традиційного вбрання, рушників, вишивки. Серед майже 7 тис. речових пам’яток, які він зібрав, близько 3 тис. — предмети текстилю, значна частина з яких оздоблена вишиттям. Продовжуючи традиції фундатора, співробітники музею подвоїли обсяги сектору “Тканина”, придбавши чимало сорочок, рушників, обрусів, деталей вбрання, що оздоблені вишивкою.
Експозиція представляє кращі зразки шитва з фондової збірки музею. Вона подає різноманіття шиття за історико-географічним районуванням, його орнаментальне, колористичне звучання.
Серед найдавніших зразків, які завдяки традиції дійшли до наших днів, є шиття біллю (тобто добре вибіленими нитками), чорними, червоними, синіми та жовтими нитками. Багато узорів вишивали доморобними нитками не біленими і восковими, або пофарбованими у відварі дубової кори та інших рослин. Багатоколірність з’явилася у другій половині ХІХ ст. з появою анілінових барвників, якими легко було фарбувати прядива, і доступністю готових фабричних вишивальних ниток.
У технологічному плані кожен регіон характеризується певним набором традиційних технік і на їхній основі вишивальних швів. Окремі сорочки можуть бути вишиті тільки одним швом, наприклад, низинкою (Поділля, Гуцульщина). У той час як на Полтавщині, Покутті може бути 10—15 швів. Найдавнішими швами є ті, що імітують перебірне ткання. Серед них низь, або низинка — унікальний шов, який виконується з вивороту полотна, через що й дістав таку назву. (Побутує на Поділлі, Буковині, Гуцульщині). Також до цієї групи швів належать занизування та заволікання, що найбільше характерні для Полісся. Голка з ниткою в таких узорах повторюють шлях човника на кроснах, або ткацькому верстаті. Також до найдавніших належать різноманітні з’єднувальні шви. Вони застосовувалися для зшивання шкір і нетканих матеріалів (повсть, сукно).
Другу групу складають шви, які по вторинному імітують ткані узори, але виконуються технікою двобічного настилування. Це лиштва, качалочки, коса гладь, набирування та інші.
Досить давно на наших теренах поширилися прозорі шви, які виконувалися технікою вирізування, мережання, виколювання. Особливо вишуканим є поєднання у вишитих виробах непрозорих і прозорих швів, що властиві для регіонів Поділля і Покуття. Саме з цих регіонів у першій половині ХХ ст. на конкурсах ручної вишивки в Західній Європі українські майстри були удостоєні за свою працю найвищих нагород.
Але шедеврами народні вишивки роблять не тільки складні технологічні прийоми і ретельне виконання. Це сакральне наповнення рушників, вбрання завдяки духовній спадкоємності українських жінок. Від баби до дочки і далі до внучки передавали секрети вишивання і ту любов, вкладену ними у рушники, сорочки, передають нам, як їхнє благословення.
В експозиції представлені вишиті рушники, дитячі, чоловічі та жіночі сорочки, нафрамниці вишиті, вишиті скатертини та очіпки. Особливу увагу привертають стрій жіночий, свитка чоловіча, кожух вишитий (жіночий) і фрагменти підрізника. Досить широка географія експонатів. Вони створювались на території сучасних Полтавської, Черкаської, Чернігівської, Рівненської, Київської, Івано-Франківської, Запорізької, Вінницької, Житомирської, Волинської, Сумської, Закарпатської, Хмельницької, Тернопільської, Чернівецької областей, міста Києва. Таке широке географічне представництво виставки — ще один переконливий доказ єдності всіх українських земель.
