З нових поезій
Древо
Іду собі стежинкою від саду,
Набрав у кошик білий той налив,
Який налив у зоряну лампаду
Серпневий, метеорний свій мотив.
Там тільки зріє яблуко розбрату,
А нині ще гармонія і лад.
І я вітаю нашу добру хату,
Вона в світінні яблучних лампад.
І той початок, де Адам і Єва,
І вічне дерево добра і зла, —
Лише початок родового древа
І космос українського села…
Імпресія
Я знову в цей вир задивився:
Кружляє латаття руде…
Чомусь мій народ народився
Не там, і не так, і ніде.
Дали йому землю і воду,
Скарби у курганах і вроду
Модельних жінок-чарівниць
І золото вічних пшениць…
А прагне він хресного ходу
І прагне він падати ниць.
Це він пред чужими богами
Поклони століттями б’є,
Щоб винесли з хати ногами
Вперед на подвір’я своє.
І хліб на крові колоситься…
А з сивих століть — ураган.
Летить золота колісниця
І золото впало в лиман.
І все потонуло в туманах,
У скіфських і хетських курганах,
А їх розорали тепер
І вигнали в поле химер.
І знову, неначе розп’яття,
Рокована кара гряде.
Кружляє у вирі латаття,
Кружляє, од крові руде…
Дорога
Київ—Миколаїв. Інтер-сіті.
Де те місто, найрідніше в світі?
Як нам повернутися назад
І знайти гармонію і лад?
Догоряє зірка на орбіті,
На порі — серпневий зорепад.
Лоціями древніх астрологій
Ця дорога мічена для нас.
У сльозі прощальній, у вологій,
Сушить на пергамент літній час.
Ти казала про стилет і стилос,
І тоді страждалось і любилось,
Як рушав у далеч паротяг.
Новий Буг. Казанка і Долинська…
О, серпнева ноче українська,
Де ти загубилася в житах!
От і знову їдемо додому,
Та йдемо у далеч, ледь відому,
Де по ходу поїзда — війна.
Свище вітер на незмінній варті.
Витер час, мов гумкою на карті,
Імена кохані й письмена!
Школа
Десятиліття не пройшло,
А як змінилося село,
Хоча незмінні видноколи.
Сльозу втираю крадькома:
Двоповерхової нема
Із голосами діток — школи.
Далекий спогад однайду…
Я вів коня у поводу,
Або і сам стояв за плугом…
І ждали діти, вчителі,
Мене, поета, у селі,
І кожен був поету другом.
А нині бідні вчителі
На службі в іншому селі,
А з ними — їх незмінні учні…
І на просторі сяє храм,
А в тому храмі — стільки драм,
Що їх пом’янемо на учті.
Маршрутка мчить, і мчить авто.
Суворий воїн із АТО.
Ячмінним усом доню коле.
Та чую рідні голоси,
Що за шоломом знов єси,
О школо рідна, княже поле!
Атлантида
Пішла Атлантида під воду,
А може, її й не було?
Прощального хресного ходу
Засмучене хоче село.
Суворих богів і сатрапів
З іконами п’ятих колон.
А той, хто сюди не потрапив,
І нині згадав Вавілон.
А в тій предковічній столиці —
Захмарну ту вежу, той рік,
Де сходяться знову язиці,
Аби розійтися навік.
І як ти свою Атлантиду
Тепер серед моря знайдеш?
Та я повертаюсь по сліду
Давно вже повергнутих веж…
Фатум
У долі кожної людини
Ця незбагненна таїна.
Чому свобода й рабські спини?
Чому в нас — мир, але війна?
Глухонімі мої й незрячі,
Грядуть апостоли у світ.
А в полі ворон чорний кряче,
Труна й китайка край воріт.
О, віднайдіть отецьку віру
На цій землі, де йде війна,
Де навіть Марс благає миру,
Цей бог кривавого вина!
З дитинства
Сірий вовк припадає до шиї коня,
А гривань — у польоті до смерті…
Я гадав у дитинстві: коня вбороню,
Відведу його муки нестерпні.
Я просив свого батька, що брав карабін,
І мисливця, але лиш одмахувавсь він:
— Це в природі, а це — на картині.
Ми ж бо вепрів полюємо нині.
А вовки за червоне прапор’я не йдуть.
…Ох, і довгу пройшов же я путь!
Проминає життя — пролетіли роки.
Опускаю на тризні завісу.
Старість-вовк вже на шиї моїй, а вовки
І тепер — санітарами лісу.
Перемчало життя. Санітарна зима.
Вже ні батька, ні єгера-діда нема.
І засипало листя оті пішники,
Де стріляли мисливці, де вили вовки.
Гончі. Лови. Стріляють у лузі щодня.
Трави в лузі — зеленого шовку…
Але вовк припадає до шиї коня:
Помолітесь, мисливці, о вовку…
Allegro
Все життя прогинатися мусили
Під чужинцями в ріднім краю.
Все життя дослухаюся музики,
Щоб нарешті почути свою.
Із червоного й чорного шовку
Перед смертю сорочку беру,
Не заради тебешного шоу,
Ради сліз, що пливуть по Дніпру.
Від минулого шрам не зітерся.
Камуфляж, а потерте хебе…
Україна,
Сестра милосердя,
Всіх жаліла, але не себе.
Що за час на твоїм циферблаті?
Що за проклятий аспидом тать?
І чиї перед Києвом раті,
А чи коні Батия стоять?
* * *
де три епохи ув одній —
шукаю спалений сувій
тут у монаха-чорноризця
соснові сходяться бори
не говори
не говори
про наші дні що тут зійшлися
зійшлися наші імена
постали древні письмена
в епоху квазі-інтернету
та з тих століть
до цих століть
одкрита келія стоїть
свіча пророкові-поету
і коми й титли пише він
а в нас — епоха перемін
і б’є обідню мідний дзвін
і вічність знов зістала миттю
ковток церковного вина
благословенні письмена
карбовані на дзвоні міддю
тут гомін древньої Руси
тут вічний голос України
і ти свій хрест важкий неси
крізь день і ніч
соборні стіни
* * *
Ми — і бідні, й багаті.
Наші ночі та дні
Догорять у багатті
На вечірній Десні.
Все розкриємо навстіж…
І шепоче ріка,
Те, що нашому щастю
Ще нема й сорока.
Живемо не роками —
Ще нам довго іти,
Де завжди рушниками
Обійняті хрести.
Тут багатство і злидні…
А лежать у землі
Тут багаті і бідні,
І старі, і малі.
І вогонь самогону,
І кружок огірка,
І життя по закону —
Все розкаже ріка!
* * *
На монастирському дворі —
Немов у томику Тесленка.
Ченці у ризах, і тоненька
Стежина з храмом угорі.
Поважна братія отут…
Відомий день. А рік? Століття?
Неначе свічечка зотліла,
Середньовічний цей маршрут.
І ревно моляться за мир
Живі, які живуть війною.
І грім гримить поза Десною,
А на ріці закрутить вир.
У Домниці, де монастир,
Господь зустрінеться зі мною…
Ars Poetica
Щодня це небо ранні зорі витче
І зорями означить небосхил…
“Життя коротке, а мистецтво — вічне”, —
Така печать із предківських могил.
І мить життя — мов чорно-біла фотка,
Яку здали у спалений архів.
Така безмежна і така коротка,
Неначе битва біля Крут і Фів.
У вічності — і велич, і скорбота.
Там Україна, море і Дніпро.
А мить життя — це Золоті Ворота,
Що стали нам зупинкою метро…
Серпень 2016 р.
