Дмитро КРЕМІНЬ Лампада Яблучного Спаса

З нових поезій

Древо

Іду собі стежинкою від саду,

Набрав у кошик білий той налив,

Який налив у зоряну лампаду

Серпневий, метеорний свій мотив.

Там тільки зріє яблуко розбрату,

А нині ще гармонія і лад.

І я вітаю нашу добру хату,

Вона в світінні яблучних лампад.

І той початок, де Адам і Єва,

І вічне дерево добра і зла, —

Лише початок родового древа

І космос українського села…

 

 

 

Імпресія

Я знову в цей вир задивився:

Кружляє латаття руде…

Чомусь мій народ народився

Не там, і не так, і ніде.

Дали йому землю і воду,

Скарби у курганах і вроду

Модельних жінок-чарівниць

І золото вічних пшениць…

А прагне він хресного ходу

І прагне він падати ниць.

Це він пред чужими богами

Поклони століттями б’є,

Щоб винесли з хати ногами

Вперед на подвір’я своє.

І хліб на крові колоситься…

А з сивих століть — ураган.

Летить золота колісниця

І золото впало в лиман.

І все потонуло в туманах,

У скіфських і хетських курганах,

А їх розорали тепер

І вигнали в поле химер.

І знову, неначе розп’яття,

Рокована кара гряде.

Кружляє у вирі латаття,

Кружляє, од крові руде…

 

 

 

Дорога

Київ—Миколаїв. Інтер-сіті.

Де те місто, найрідніше в світі?

Як нам повернутися назад

І знайти гармонію і лад?

Догоряє зірка на орбіті,

На порі — серпневий зорепад.

Лоціями древніх астрологій

Ця дорога мічена для нас.

У сльозі прощальній, у вологій,

Сушить на пергамент літній час.

Ти казала про стилет і стилос,

І тоді страждалось і любилось,

Як рушав у далеч паротяг.

Новий Буг. Казанка і Долинська…

О, серпнева ноче українська,

Де ти загубилася в житах!

От і знову їдемо додому,

Та йдемо у далеч, ледь відому,

Де по ходу поїзда — війна.

Свище вітер на незмінній варті.

Витер час, мов гумкою на карті,

Імена кохані й письмена!

 

 

 

 

Школа

Десятиліття не пройшло,

А як змінилося село,

Хоча незмінні видноколи.

Сльозу втираю крадькома:

Двоповерхової нема

Із голосами діток — школи.

Далекий спогад однайду…

 

Я вів коня у поводу,

Або і сам стояв за плугом…

І ждали діти, вчителі,

Мене, поета, у селі,

І кожен був поету другом.

А нині бідні вчителі

На службі в іншому селі,

А з ними — їх незмінні учні…

 

І на просторі сяє храм,

А в тому храмі — стільки драм,

Що їх пом’янемо на учті.

Маршрутка мчить, і мчить авто.

Суворий воїн із АТО.

Ячмінним усом доню коле.

Та чую рідні голоси,

Що за шоломом знов єси,

О школо рідна, княже поле!

 

 

 

 

Атлантида

Пішла Атлантида під воду,

А може, її й не було?

Прощального хресного ходу

Засмучене хоче село.

 

Суворих богів і сатрапів

З іконами п’ятих колон.

А той, хто сюди не потрапив,

І нині згадав Вавілон.

 

А в тій предковічній столиці —

Захмарну ту вежу, той рік,

Де сходяться знову язиці,

Аби розійтися навік.

 

І як ти свою Атлантиду

Тепер серед моря знайдеш?

Та я повертаюсь по сліду

Давно вже повергнутих веж…

 

 

 

 

Фатум

У долі кожної людини

Ця незбагненна таїна.

Чому свобода й рабські спини?

Чому в нас — мир, але війна?

 

Глухонімі мої й незрячі,

Грядуть апостоли у світ.

А в полі ворон чорний кряче,

Труна й китайка край воріт.

 

О, віднайдіть отецьку віру

На цій землі, де йде війна,

Де навіть Марс благає миру,

Цей бог кривавого вина!

 

 

 

 

З дитинства

Сірий вовк припадає до шиї коня,

А гривань — у польоті до смерті…

Я гадав у дитинстві: коня вбороню,

Відведу його муки нестерпні.

Я просив свого батька, що брав карабін,

І мисливця, але лиш одмахувавсь він:

— Це в природі, а це — на картині.

Ми ж бо вепрів полюємо нині.

А вовки за червоне прапор’я не йдуть.

…Ох, і довгу пройшов же я путь!

Проминає життя — пролетіли роки.

Опускаю на тризні завісу.

Старість-вовк вже на шиї моїй, а вовки

І тепер — санітарами лісу.

Перемчало життя. Санітарна зима.

Вже ні батька, ні єгера-діда нема.

І засипало листя оті пішники,

Де стріляли мисливці, де вили вовки.

Гончі. Лови. Стріляють у лузі щодня.

Трави в лузі — зеленого шовку…

Але вовк припадає до шиї коня:

Помолітесь, мисливці, о вовку…

 

 

 

 

 

Allegro

Все життя прогинатися мусили

Під чужинцями в ріднім краю.

Все життя дослухаюся музики,

Щоб нарешті почути свою.

Із червоного й чорного шовку

Перед смертю сорочку беру,

Не заради тебешного шоу,

Ради сліз, що пливуть по Дніпру.

Від минулого шрам не зітерся.

Камуфляж, а потерте хебе…

Україна,

Сестра милосердя,

Всіх жаліла, але не себе.

Що за час на твоїм циферблаті?

Що за проклятий аспидом тать?

І чиї перед Києвом раті,

А чи коні Батия стоять?

 

 

 

 

* * *

де три епохи ув одній —

шукаю спалений сувій

тут у монаха-чорноризця

 

соснові сходяться бори

не говори

не говори

про наші дні що тут зійшлися

 

зійшлися наші імена

постали древні письмена

в епоху квазі-інтернету

 

та з тих століть

до цих століть

одкрита келія стоїть

свіча пророкові-поету

 

і коми й титли пише він

а в нас — епоха перемін

і б’є обідню мідний дзвін

і вічність знов зістала миттю

 

ковток церковного вина

благословенні письмена

карбовані на дзвоні міддю

 

тут гомін древньої Руси

тут вічний голос України

і ти свій хрест важкий неси

крізь день і ніч

соборні стіни

 

 

 

* * *

Ми — і бідні, й багаті.

Наші ночі та дні

Догорять у багатті

На вечірній Десні.

Все розкриємо навстіж…

І шепоче ріка,

Те, що нашому щастю

Ще нема й сорока.

Живемо не роками —

Ще нам довго іти,

Де завжди рушниками

Обійняті хрести.

Тут багатство і злидні…

А лежать у землі

Тут багаті і бідні,

І старі, і малі.

І вогонь самогону,

І кружок огірка,

І життя по закону —

Все розкаже ріка!

 

 

 

 

* * *

На монастирському дворі —

Немов у томику Тесленка.

Ченці у ризах, і тоненька

Стежина з храмом угорі.

 

Поважна братія отут…

Відомий день. А рік? Століття?

Неначе свічечка зотліла,

Середньовічний цей маршрут.

 

І ревно моляться за мир

Живі, які живуть війною.

І грім гримить поза Десною,

А на ріці закрутить вир.

У Домниці, де монастир,

Господь зустрінеться зі мною…

 

 

 

 

Ars Poetica

Щодня це небо ранні зорі витче

І зорями означить небосхил…

“Життя коротке, а мистецтво — вічне”, —

Така печать із предківських могил.

 

І мить життя — мов чорно-біла фотка,

Яку здали у спалений архів.

Така безмежна і така коротка,

Неначе битва біля Крут і Фів.

 

У вічності — і велич, і скорбота.

Там Україна, море і Дніпро.

А мить життя — це Золоті Ворота,

Що стали нам зупинкою метро…

 

Серпень 2016 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment