Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук,
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, м. Львів
Те, що молодий Франко зацікавився ідеями соціальної рівності, ідеями соціалізму, було закономірним. Адже в ту пору селянство складало 75—80 % від усього населення краю. А проте володіло трохи більш як половиною землі. Друга половина була в руках поміщиків, причому неукраїнців. Не в змозі сплатити податки і прогодувати себе, селяни потрапляли в тенета лихварів, орендували на невигідних умовах поміщицьку землю, шукали сторонніх заробітків. Із кожних ста власників господарств лише 25 могли обійтися без поденщини. Інші ставали безземельними чи покидали Галичину і масово емігрували.
Тим-то заманливі ідеї соціальної рівності, соціалізму, а з ними позитивізму та раціоналізму, привертали увагу Франка. Та чим пильніше придивлявся він до теорії й практики соціалістичних проводирів, то дедалі чіткіше розпізнавав їхню підступну суть. І водночас ставав державником.
Кінець 80-х—початок 90-х років минулого століття. Усі віча, маніфестаційні походи, з’їзди відбувалися під акомпанемент патріотичних пісень. Серед них пориваюче звучала і пісня на слова Івана Франка “Не пора”:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхови служить!
Довершилась України кривда стара, —
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невигласків лить свою кров,
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Най пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора се великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі.
Зрозуміло, що цього вірша у радянський час не друкували, бо державницька тенденція в ньому була очевидною: ще петербурзький цензор звернув на це увагу та заборонив пропускати Франкові твори до російської імперії — і насамперед тетраптих “Україна”, де був вірш “Не пора”, оскільки поет “воспевает Украину как самостоятельную страну, которую нужно создать, объединившись всем вокруг знамени, оставив домашние раздоры и перестав любить царя, который обирает наш люд”. (Іван Франко. Документи і матеріали. 1856—1965. — К., 1966. — С. 276).
Цього програмного, можна сказати, вірша 24-річний Франко написав ще 1880 року, а значить, за 37 літ до Лютневої революції, коли й українці — хоча й ненадовго — осягли свій ідеал: політичну незалежність рідного краю. Проте опублікований вірш був тільки 1887 року у збірці Франка “З вершин і низин”: у циклі “Україна”. Там же вміщено і вірш “Розвивайся ти, високий дубе”, написаний у березні 1883-го, але в жодному з радянських видань також не друкований. І знову-таки через його національно-патріотичне спрямування. Перші три строфи звучать так:
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люди.
Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.
Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна.
Далі ще сім строф, осяяних вірою у визволення України та її соборність. Вимовні ще дві строфи:
Чи ще ж то ви мало наслужились
Москві і ляхові?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерської крові?
І підсумок:
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Хай братерством, щирими трудами
Вкраїна воскресне!
Євангельський мотив — воскресіння Христа як алюзія до воскресіння Української держави — вельми симптоматичний. І тут Франко-поет випередив себе як політика, аналітика-практика не менше як на 20 літ. Наведу два факти.
У жовтні 1890 року (через три роки після виходу збірки “З вершин і низин”) у Львові була заснована перша в Україні легальна політична партія, яка у своїх намірах намагалася вийти за межі Галичини, тому називалась Русько-Українська радикальна партія. І вже тоді один із її засновників — В’ячеслав Будзиновський — порушив питання, аби до програми внесли пункт про прагнення партії до політичної незалежності України. Однак пропозицію ніхто не підтримав, зокрема й Іван Франко.
Минуло 5 літ. 1895 року член цієї партії Юліян Бачинський видав у Чернівцях знаменний трактат “Україна irredenta” (“Україна не визволена”), в якому обґрунтовував неминучість постання незалежної Української держави. Франко в рецензії на працю Бачинського схвалив те, що “автор відчув яко потребу свого розуму і своєї душі… А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійности України, то справа ця вийде на порядок дневний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться”.
Одначе, коли у грудні того ж 1895 року на четвертому з’їзді радикальної партії Бачинський поставив вимогу, аби до оновленої програми внесли пункт про повну політичну самостійність України, сподіваючись, що Франко підтримає його, то він мовчав, хоч після короткої дискусії Бачинського підримали інші радикали — і пункт внесли.
Чому ж Франко не підтримав державницької ідеї В’ячеслава Будзиновського 1890 року та обережно поставився до внеску Бачинського на четвертому з’їзді радикальної партії? Бо він поки що не бачив реальних умов для втілення ідеї в життя: українська земля розділена між двома імперіями — Австрійською та Російською, національна еліта ще не сформована, капіталів немає, національна свідомість народу низька; до того ж Франка в’язала надмірна любов до селянства, — а всяка надмірність, як відомо, шкідлива. Вона була тими шорами, які не давали глянути ширше, далі.
Тим часом ідея політичної незалежності поширювалася на обох берегах Дніпра. Її взяли до своїх програм інші українські партії в Галичині: Соціально-демократична та Національно-демократична, а в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія, яка постала 1900 року, спираючись на гучну працю Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, — а цю працю Міхновський написав не без впливу Юліяна Бачинського та, без сумніву, патріотичної поезії Івана Франка з її емоційно-палкими, може, навіть підсвідомими державницькими візіями, які на початку ХХ століття ставали дедалі реальнішими і зримими. Та вже наприкінці ХІХ століття, 1898 року, поетичний пролог “Великі роковини” поет завершує запальними рядками:
Досі нас наруга жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: “Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!”
1900 року в статті “Поза межами можливого” Франко наголошував, що “національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією (послідовністю — П. Ш.) пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку”.
1905 року Франко написав славнозвісну поему “Мойсей”, у якій також утверджує ідеал державності: і в карбованому “Пролозі”, у якому вірить, що наш народ “огнистим видом” засяє “у народів вільнім колі”, і в словах Мойсея, котрий, звертаючись до свого народу, каже:
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
Або такі рядки — про Мойсея,
Що з Єгипту нас вивівши, він
Для свойого народу
Лиш одну бачить ясну мету —
Незалежність, свободу.
Безперечно, що поема “Мойсей” — це проекція на тодішню українську і майбутню дійсність. Щодо тогочасної дійсності, то Франко писав (за 17 літ до більшовицького перевороту):
“Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки”.
***
Якби Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та інші соціалісти різних відтінків: соціал-демократи, есери і т. п. прислухалися до передбачень і думок Франка, то, вочевидь, не довіряли б так сліпо російським революціонерам. І негайно створювали б свою потужну армію, будували національну державу, а не повели народ “на зовсім інші стежки”, не пленталися б у фарватері чужинських пріоритетів, що доволі виразно проявлялсь в імперській, лише в більш модернізованій і стократ жорстокішій, формі. Це теж передбачав Каменяр, коли в тому ж таки “Мойсеї” вигукував:
Горе вам, нетямучі раби
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні.
І кара не забарилась. Втрати України у ХХ столітті, головно за період перебування в СРСР, за різними даними, — 45, а то й більше, мільйонів осіб. (У це число входять втрати безпосередні й опосередковані: це громадяни, виморені голодом, полеглі в боях, репресовані, депортовані, ті, які емігрували, і, що дуже важливо, ті, які могли народитися — і не народилися…) А якби під час Визвольних змагань 1917—1921 років Українська держава втрималася і нація природно розвивалася, то вона зараз мала б не менше сто мільйонів населення.
Постраждала і родина Франка — насамперед сам Іван Якович. Маю на увазі три його арешти за підозрою у належності до таємного соціалістичного товариства, застуда в камері (коли лежав коло дверей і прокидався з головою, присипаною снігом), голодування і виснажлива гарячка під час етапування в супроводі жандарма з Дрогобича до Нагуєвичів, а пізніше — з Березова до Коломиї, і знову хворого, в спеку, коли “на обох ногах повідпадали нігті на пальцях”; недопущення до викладів в університеті, натомість невдячна праця у польській газеті (“в наймах у сусідів”), хронічний брак грошей — усе це до краю підірвало здоров’я. І вже у 52 роки наш геній був хворою людиною.
А у вересні 1939 року Галичину захопила червона армія. Нові господарі, використовуючи ім’я Франка з пропагандистською метою, призначили його сина Петра, — колишнього сотника Січових Стрільців, льотчика (командира авіаційного полку УГА), вчителя, — першим директором Літературно-меморіального музею Івана Франка, обрали депутатом Народних зборів і депутатом Верховної Ради України, дозволили викладати хімію у торгово-економічному інституті. А 28 червня 1941-го енкаведисти наказали Петрові Івановичу евакуюватися на схід. Його та академіка Кирила Студинського з дружиною посадили у переповнений санітарний потяг, що вирушав до Києва, і дорогою знищили — так що й слід за ними пропав…
Свою хресну дорогу пройшли і діти Петра Франка — Віра та Іванна, яку називали ще Асею. Ася, мати п’ятьох дітей, захворіла і передчасно зійшла в могилу… Віра ж 1939—1941 роках працювала у Літературно-меморіальному музеї Івана Франка. За два місяці до війни музей відрядив її до Відня, аби вона привезла докторський диплом Івана Франка. А у вересні 1941-го її, 19-літню дівчину, заарештували у Львові гестапівці, бо, мовляв, до Австрії вона їздила як радянська розвідниця. Звинувачення абсурдне, в дусі сталінських чекістів, — і все ж Віра Петрівна опинилась у жіночому концентраку Равенсбрюк. І промучилась там мало не чотири роки, аж поки в’язнів не звільнили американці.
Проте пробула на волі лише три місяці — і у вересні того ж таки 1945 року її заарештували вдруге, але вже гестапівці інші — сталінські енкаведисти. Вірі Франко висунули — знову ж таки абсурдне — звинувачення, начебто вона американська шпигунка, зрадниця батьківщини і відправили на п’ять літ на шахти Воркути, а 1951 року — на висилку. Аж наприкінці 1953-го, після кончини вождя всіх часів і всіх народів, її звільнили.
Щодо Франкової доньки Анни, то вона в Києві одружилася з лікарем-киянином Петром Ключком. По війні Анна і Петро працювали медиками у селі Довгому на Закарпатті. А 1939 року, після падіння держави “Карпатська Україна”, переїхали до Відня, де Петро Ключко знайшов роботу в туберкульозній лікарні. І тут — трагедія. Щойно закінчилася війна з Німеччиною, як Петра в його кабінеті схопили сталінські агенти та відвезли до Львова. Головне звинувачення — що він за Директорії працював лікарем у військовому шпиталі. З вікна в’язниці Ключкові вдалося викинути на вулицю записку з проханням повідомити про нього родину Петра Франка. Записка дійшла…
А через три місяці в мешканні Петра Франка з’явився сам Ключко. Виявилося, що його дружина Анна звернулася у Відні до американського посла; той телефонував Сталіну — і Ключка звільнили. Звільнили, але з украй підірваним здоров’ям, із відбитою печінкою та вибитими зубами. І хоч його мучителі тепер спеціально підлікували, навіть пошили костюм і відправили літаком до Відня, — Петро Ключко невдовзі помер. А його сім’я (Анна і троє дітей) перебралися до Канади.
Середульший син письменника — Тарас — учений, письменник, науковий працівник Інституту літеретури ім. Т. Шевченка Академії наук, — був одружений з Катериною Іванівною Фалькевич і мав з нею трьох дітей: двох доньок і сина. З них найбільш знаною була Зеновія — мовознавець, перекладач, громадська діячка, науковий працівник Інституту мовознавства ім. О. Потебні, звідки її звільнили, а перед тим виключили з партії, — все за те, що вона була діяльною учасницею руху шістдесятників, виступала проти витіснення з ужитку української мови, пробувала передати за кордон працю Валентина Мороза “Репортаж із заповідника ім. Берії”, листувалася й контактувала з українцями-туристами з Канади і США, а також за те, що забезпечила передрук праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”; вона ж на прохання Івана Михайловича занесла цей твір із супровідним листом автора до Центрального комітету компартії України.
Після всього цього — арешт, шеститижневе слідство і вимушений так званий “покаяльний лист”, який, однак, не зміг і не зможе перекреслити відданості Зеновії Тарасівни нашому народові та ідеалам свого славетного діда — Івана Франка.
Безбожна комуністична система, зокрема і її рідний брат — нацизм, намагалися фізично знищити або морально зламати всіх носіїв української незалежницької ідеї, національного духу — і насамперед нащадків Івана Яковича Франка. Тому доля майже всіх їх, як ми бачили, була немилосердною і трагічною. Зрештою, оцей задушливий тоталітаризм передбачив геніальний Каменяр, коли уважно простудіював творива “класиків” марксизму-ленінізму. Тим-то був таким ревним поборником політичної самостійності українського народу.
Бо тільки справжня національна, християнська держава є тим щитом, який може захистити від іносторонніх зазіхань і разом із тим сприяти духовно-культурному та економічному розвоєві нації. Славнозвісна пісня-гімн Франка “Не пора”, — не пора нікому іншому служити, тільки рідній Україні, — і досі актуальна.
Від редакції: публікація П. Шкраб’юка подається скорочено, як розділ із статті “Діти Касандри”.
