Олена О’ЛІР
Дисиденти бувають різні. Ще “застійного” 1977 року російські дисиденти в еміграції Володимир Буковський, Віктор Некрасов, Наталія Горбаневська, Андрій Амальрік і Володимир Максимов фігурували серед підписантів “Декларації в українській справі” Єжи Ґедройця, де підтверджувалося право України на незалежне державне буття. А 1991 чи 1992-го (за різними джерелами), коли наша незалежність уже була доконаним фактом, відомий російсько-єврейський поет із репутацією дисидента, який доживав віку в США, написав злісний віршований пасквіль “На независимость Украины”, де з позицій великоросійського шовінізму паплюжив усе українське — аж до Шевченкового генія і нашого національного прапора, не тямлячись від люті на “хохлів”, які більшістю голосів вирішили покинути імперську тюрму народів.
Текст цей, що ганьбить талановитого автора, Нобелівського лавреата, — досить відомий, тож нема потреби його цитувати. Натомість хочеться нагадати, що по кількох роках з’явилася українська відповідь Бродському — пера Павла Кислого, котрий більше знаний як науковець — авторитетний учений у галузі матеріалознавства, академік НАНУ, а також політик — народний депутат Верховної Ради першого скликання, — ніж як літератор. Однак це не перешкодило Павлові Степановичу дати гідну й переконливу поетичну відповідь на паскудства Бродського, — вона була опублікована 1996 року в київському часописі “Парламент”, головним редактором якого тоді був Яків Зайко, журналіст, письменник, громадський активіст, родом — білорус, серцем — українець. Під час Євромайдану безкомпромісна громадянська позиція приведе Якова Яковича, уже літню людину, на барикади, переслідуваний “беркутівцями” на Інститутській — він помре від інфаркту і долучиться до Героїв Небесної Сотні… А тоді, в 1990-х, після появи на сторінках “Парламенту” згаданого твору Павла Кислого, на пана Зайка напосілися обурені шанувальники й однодумці Бродського з російських еміграційних кіл у США — і він навіть отримав виклик до нью-йоркського суду. Проте до суду справа не дійшла, бо на письмове прохання відповідача надати йому кошти на авіаквиток до Нью-Йорка (бодай в один кінець — з огляду на перспективу тюремного ув’язнення!) позивачі відповіли мовчанкою.
Узявши на себе сміливість дещо відредагувати поезію академіка Кислого, передусім у версифікаційному аспекті, — аби вона прозвучала достеменно як полемічна сирвента провансальського трубадура, повторюючи розмір і строфу його поетичного опонента-суперника, — пропоную її читачам “СП” до 20-річчя першої публікації.
Павло КИСЛИЙ
На “На независимость Украины” Йосифа Бродського
Ну що ж, прощавайте, кацапи!
Розійшлись ми нарешті шляхами.
Вам — назад у “совок”; нам, хохлам, —
про Волинь говорити з ляхами.
Сімдесят, жалієтесь, літ скніли й ви,
немов каторжани.
Ми не проти! Скнійте й сімсот!
Та навіщо нам ваші кайдани?
У злиднях і тьмі живете, не знаєте меж Росії,
Але ревете, проте, що ви для народів — месії.
Таврували нас рабським тавром,
а дамо вам, повставши, хльору —
Нас зрадниками нарікали і мечем учили покори.
І вогнем, і мечем, ще й морили голодом
нас, вандали,
На родючих пшеничних ланах,
щоб колишніх свобод не згадали.
Тож не варт зобижатись на нас,
бо вертаєм до рідної хати
Голі й босі — та й раді, аби лиш в обіймах
у вас не сконати.
Триста літ ви вели нас, подяк
вимагаючи за науку, —
Але ж скажіть, за яку, щоб повідати
правду онуку.
От Андрусівський мир берем, коли навпіл
нас поділили,
Чи Батурин, де в хаті живцем матерів
та дітей палили.
Чи як тілом козацьким білим гатили
багна “Пальміри”,
Чи як гетьманів і кошових засилали
царі до Сибіру.
Вам не варт зловтішатись,
що спершу дійдемо ми до загину:
Може, й так, а проте за нами і Росію
безодня поглине.
Що ж до тебе, нікчемний рабе, —
ти не дисидент Росії:
Двоголового наймит орла,
бич придуманого месії.
Хай чого ти кляв Україну — росіянам
ти не окраса,
Ти — імперський лакей-шовініст,
не вартий нігтя Тараса.
1996 р.
