Валентина СТРІЛЬКО,
президент Міжнародного благодійного фонду ім. Ярослава Мудрого, кандидат педагогічних наук
28 серпня 1921 року більшовицька влада розстріляла 46 членів Всеукраїнського центрального повстанського комітету, на чолі з корінним бориспольцем Іваном Чепілком, сотні повстанців було заслано до Сибіру.
Івана Чепілка, уродженця м. Борисполя, на жаль, ніхто на його Батьківщині не знає. Не згадують Героя ні в буденні, ні в святкові дні. Повне забуття. За 95 років цього Великого Українця належним чином не пошановано. Проте в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Іван Йосипович Чепілко був визначною особистістю в Україні. Його ім’я звучало на вустах перших керівників держави і в Москві. Народився Іван Чепілко 1880 року в сім’ї військового. Закінчив Бориспільське вище однокласне училище, а 1898 р. — Київське військове фельдшерське училище. Служив військовим фельдшером у Стародубському полку, з 1901 р. працював у Київському військовому шпиталі. Завжди сумлінно виконував свої обов’язки, але ніколи не мирився з тим, що Україна підневільна, а люди в ній безправні.
Спочатку він боровся з царським режимом заради кращого життя. За це Івана Чепілка арештували, рік протримали в тюрмі та вислали на поселення в Тобольську, а згодом — у Тюменську губернії Росії на довгі 11 років. Він відбував покарання аж до 1918 року. Після Жовтневого перевороту Іван Чепілко повертається в Україну та поринає у вир політичної боротьби: вступає до Української партії соціалістів-революціонерів, бере активну участь у виборах до місцевих рад, проводить мітинги, обіймає одну з керівних посад у Головній військовій санітарній управі. Восени 1919 року вступає до Київського медичного інституту на ІІ курс. Після поразки визвольних змагань військ УНР всіляко підтримує політику уряду Української Центральної Ради в екзилі. Розуміючи, що до влади в Україні можуть надовго прийти більшовики, починає активну політичну боротьбу проти радянської влади в Україні.
Іван Чепілко чітко усвідомлював, що його життя йому вже не належить: він кладе його на вівтар України.
Все це розуміла і його вірна дружина Ольга, з якою він побрався на засланні в Тобольську. Вона підтримувала вибір чоловіка, хоча також усвідомлювала, що з цього моменту їхнє життя може обірватися будь-якої миті, якщо боротьба її коханого завершиться поразкою. Та лозунг “Воля або смерть” ще більше поріднив подружжя. 18 березня 1921 року Іван Чепілко створив та очолив Всеукраїнський центральний повстанський комітет у Києві — підпільний військовий центр з керівництва українським антибільшовицьким рухом. У зведеннях Київської губчека його називали Прем’єром підпільного українського уряду.
Історичних даних про героїчну боротьбу Івана Чепілка та його відважної команди обмаль. Найбільше інформації, на жаль, у 17 томах кримінальної справи проти цих повстанців.
Головним завданням ВУЦПК було забезпечення підготовки до загально-українського повстання проти більшовицького режиму. Кінцева мета — відновлення суверенної Української Народної Республіки. Політично повстанський комітет орієнтувався на уряд Симона Петлюри в екзилі. Для військово-оперативного керування за кордоном в місті Тарнові був створений Повстанський партизанський штаб під керівництвом Юрія Тютюнника.
Штаб комітету ВУЦПК спочатку розташовувався у Києві, згодом, з метою конспірації, перемістився у м. Ірпінь. Його комендантом було призначено племінника голови ВУЦПК Миколу Чепілка, який очолював Бориспільське антибільшовицьке повстання 1920 року.
Досить швидко Київська губернська ЧК через свою агентуру дізналася про створення повстанського комітету та почала детально відстежувати його діяльність.
До керівного складу Всеукраїнського центрального повстанського комітету входили: Іван Чепілко — голова; Олександр Грудницький — уповноважений з військових справ; Іван Данчевський — уповноважений з внутрішніх справ та інформації; Федір Наконечний — уповноважений у закордонних зв’язках.
Серед організаторів ВУЦПК були також старший діловод окружного квартирного управління Микола Комар, працівники Київської поштової контори Зотик Коростюк та Леонтій Онищук, секретар геофізичної секції Академії наук Макар Суходольський та колишній начальник оперативного штабу корпусу Січових Стрільців армії УНР, на той час діловод районної філії Київської губернської спілки Іван Андрух (Авраменко).
За короткий період діяльності члени ВУЦПК призначили своїх уповноважених у багатьох містах і селах України, встановили тісні зв’язки з Державним центром УНР, що діяв у еміграції, а також налагодили контакти з деякими партизанськими загонами й повстанськими організаціями. У підпорядкування Івана Чепілка перейшла Українська військова організація, що її створили офіцери-галичани в 2-ій Київській школі червоних старшин. Найвідомішими її представниками були колишні січові стрільці, особи, наближені до полковника Євгена Коновальця, — Осип Думин та Іван Андрух. Діяти за наказами ВУЦПК погодилися відомі повстанські отамани Юліан Мордалевич і Федір Артеменко (Орлик). На контакт вийшли також представники повстанських організацій Холодного Яру, Білої Церкви, Умані, Катеринослава, Переяслава та інших місцевостей. Таємні агенти губчека повідомляли своїх керівників: населення розчароване радянською владою і підтримує ватажків повстанського руху, в регіонах відбувається активний розвиток мережі осередків опору. Зокрема за інформацією агентури більшовиків, посланець “повстанської республіки” Холодного Яру на прізвище Пустовійт сповіщав Івана Чепілка, що лише там діє 4—6 тис. повстанців, а за потреби цю армію на Черкащині можна буде збільшити до ЗО тис. Іван Чепілко розраховував на велику повстанську армію, більше 100 тис. осіб, яку масово підтримає український народ. Склади зброї були облаштовані в кожній губернії. Здавалося, для перемоги нічого не бракувало.
Під час розбудови підпільної мережі ЦУПКОМу (так чекісти називали ВУЦПК) до неї приєднався відомий в Україні “бунтівний” письменник Григорій Чупринка, який став уповноваженим у Холодному Яру й під приводом перевірки бібліотек на Чигиринщині встановлював контакти з повстанцями. Крім того, він мав представляти комітет на військовому з’їзді отаманів Холодного Яру, домовлятися про координацію дій. У чекістських документах трапляються згадки про причетність до ЦУПКОМу відомого державного та громадського діяча, публіциста Сергія Єфремова, а також історика єврейського походження Йосипа Гермайзе.
Чекісти визнавали істотну силу повстанського руху та прихильне ставлення до нього українського народу. Голова Київської губернської ЧК Яків Лівшиц 16 липня 1921-го телеграфував до Харкова: “Популярность повстанкомов в среде населения также была довольно высокой. Установлено, что селяне всех слоев охотно укрывали членов повстанорганизаций. То же должно отметить и относительно городов в среде мещанства и мелких торговцев и местами даже среди рабочих”. Телеграму отримав начальник таємно-оперативного управління ВУЧК Єфім Євдокімов, відомий майстер розробок із ліквідації “контрреволюційних організацій”. Він особисто очолив чекістську операцію з викриття ЦУПКОМу.
Іван Чепілко за короткий час організував роботу так, що і Симон Петлюра, і Юрій Тютюнник визнали ВУЦПК вищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні, провідником ідей та виконавцем завдань закордонного повстанського штабу. Вони надсилали повстанцям фінанси й директиви щодо ведення національно-визвольної боротьби, агітаційні матеріали та звернення провідників УHP. Станом на весну 1921-го всі завдання зводилися до одного: готувати повстанську мережу й населення до всенародного виступу, зупиняти стихійні протести, очікувати наказу Головного отамана про початок Всеукраїнського повстання. Його планували на весну 1921 року згодом, за вказівками С. Петлюри, цю дату двічі переносили. І це було фатальною помилкою, що коштувала життя сотням повстанців. Чекісти випередили їх, завдавши в червні 1921-го смертельного удару підпільній мережі в Україні. Упродовж майже двох місяців було знищено десятки організацій, припинили боротьбу або ж загинули сотні отаманів, терор знизив до мінімуму прагнення населення чинити опір.
На слід ВУЦПК Київська ЧК натрапила через зраду одного з його членів, уповноваженого з військових справ Олександра Грудницького.
Грудницький став сексотом Київської ЧК й доносив на всіх керівників ВУЦПК. Києвом прокотилася перша хвиля арештів осіб, запідозрених у причетності до повстанського руху. Водночас Грудницький із виготовленими в ЧК фальшивими документами за підписами нібито Симона Петлюри й генерал-хорунжого Юрія Тютюнника у складі таємної групи об’їздив Канів, Звенигородку, Умань та інші населені пункти України, де викрив прихильників антибільшовицького повстанського руху.
Таємні агенти Київської ЧК знали про ЦУПКОМ майже все. Їхнє керівництво оперативно дізнавалося про всі дії, плани та зв’язки підпільників. За членами комітету вели цілодобове стеження, фіксували всі їхні контакти, збирали інформацію з місць роботи.
Кожен крок діяльності ВУЦПК та його керівника Івана Чепілка документувався, зашифровані повідомлення посилалися до центрального апарату ЧК в Харків, де тоді була столиця України. Конспіративні заходи Івана Чепілка вже не мали суттєвого значення: чекісти чекали лише того моменту, щоб якомога більша кількість українців виявила свою антибільшовицьку позицію. Їхній арешт був лише питанням часу. Найбільше дратувало чекістів те, що цей підпільний повстанський комітет безпосередньо підпорядковувався уряду Симона Петлюри, який хоч і був в екзилі, але довіра до нього в Україні була дуже великою.
Перший удар Іван Чепілко отримав, здавалося б, від найвідданішого соратника: 15 червня 1921 року на бік чекістів перейшов отаман Юліан Мордалевич. В офіційній червоній пресі з’явилися повідомлення про цей крок повстанського ватажка. Його “відкриті” листи до соратників із закликами припинити боротьбу масово тиражували та друкували у більшовицькій пресі.
21 червня в Ірпені арештували й самого Івана Чепілка, а коменданта штабу, його племінника, бориспільця Миколу Чепілка при затриманні цього ж дня убили.
Всього по Україні було арештовано 1200 повстанців. За деякою статистикою — до 6000 осіб.
Про справжнього Героя України Івана Чепілка не залишилося ніяких документів, немає жодної його світлини, збереглися лише останні, написані в тюрмі, слова, датовані 24 червня 1921 року:
“Контрреволюціонером я ніколи не був, і буржуазії, своєму віковічному ворогові, не допомагав і не буду допомагати! Я був революціонером і залишусь ним назавжди. Хотів би я працювати в іншому, може діаметрально протилежнім напрямкові, себто не за, а проти повстання, щоб суперечки вирішувати мирним шляхом, шляхом агітації, а не збройною боротьбою. Але в Україні цього, на жаль, зробити неможливо”.
28 серпня 1921 року Івана Чепілка та 46 його побратимів засудили до розстрілу, а сотні повстанців — до багатьох років позбавлення волі. Більшість із концтаборів не повернулись. Вирок було виконано в день суду 28 серпня. Згодом розстріляли і дружину Івана Чепілка — Ольгу Андріївну. Середній вік засуджених повстанців — 30 років. Хочеться вірити, що Герої не вмирають!
