Ідея гармонії

Українська національна ідея

Ігор МОІСЄЄНКО

Закінчення.

Початок у ч. 30, 31 за 2016 р.

Саме мова і є тим кодом Нації, який шукали дослідники. А суть, зміст цього коду — Дух, котрий керує ним через зриму систему мови. Мова — Його знаряддя, яким через почуття й переконання Творець формує музику й кольори української душі на території сучасної України — древньої Аратти.

Оксана Забужко зазначає те ж саме й без експериментів: “Філософська герменевтика (М. Гайдеґер, Г.-Г. Ґадамер) успішно довела, що насправді не ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане словом вислизає з ясно освітленого кону свідомості в темну млу непевних, хаотичних відчуттів, — єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам світогляд…”

З того всього маємо зробити висновок: здорова нація шанує рідну мову як чинник природної гармонії певної місцевості, котрий пов’язує народ з тисячолітньою культурою пращурів і спрямовує своїм духовним наповнен­ням його наснагу до зростання.

За тисячоліття вжитку, після незліченних трансформацій, українська мова набула такої чарівної довершеності, що в 1934 році на конкурсі краси мов у Парижі визнана другою в світі за мелодійністю й третьою за такими критеріями, як фонетика, лексика, фразеологія та структура речень. Вже у 2015 році агентство “Інтерфакс-Україна” повідомило з посиланням на Центр новин ООН, що Центр світової спадщини ЮНЕСКО визнав гімн України найкращим у світі. Український гімн посів перше місце як у загальному рейтингу, так і за показниками мелодійності та гармонійного поєднання музики й тексту.

Викохана тисячоліттями незбагненна глибина й багатовимірність мови, її веселкова барвистість вражає. Здобутки її неоціненні: з різних джерел надходять повідомлення, що українська цивілізація має чи не найвеличнішу в світі культурну спадщину — від 200 тисяч народних пісень неймовірної краси. Маємо пам’ятати, що саме народна пісня та перекази були носіями культури навіть з часів, коли ще й писемність не було винайдено.

Але насолоду від цієї краси люди втрачають. Втрачають, бо мова через зросійщення, занглійщення тощо стає українцеві чужою. Величезна кількість українців зазначають, що їм важко читати українською. То що така нація може створити свого, українського? Яку перспективу має культура нації без мови? Прикро, але маємо відзначити: ті, хто приймає до серця чуже, навіть не здогадуються, як обкрадають власні Душі й Душі своїх дітей.

Україна близько семиста років була розчленована між різними державами, які в той чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. У зв’язку з інформаційною революцією 90-х років, зросійщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів “валуєвщини”. Як результат, інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між українськомовною та російськомовною пресою складає 1:10.

А ми ж маємо найдавнішу мову. З неї рушила культура індоєвропейських народів, з якої може прийти і порятунок цивілізації, як буде обґрунтовано далі. Саме тому її намагаються знищити адепти антихристової імперії. Шалений тиск на мову з боку сусідньої держави відбувається саме аби зітерти українську націю з цивілізаційних скрижалів планети. Адже ідентифікацію нації, її місце в цивілізації визначають саме її культурні здобутки.

Знаний дослідник історії Микола Безотосний, котрий все своє життя жертовно присвятив розвідці Української Національної Ідеї, наголошує: “Останнім часом в Україні свідомо чи несвідомо збільшується маса російськомовного населення і тим самим підсилюється шовіністичний тиск постімперської асиміляції. Цим послаблюється націо­нальний простір українства та його національної ідеї. Цього не бачить тільки так звана радянська людина та імперська нація, котрі заперечують право українців на національну ідею, на їхній суверенітет — державний, мовно-територіальний, інформаційно-просторовий. Не може бути вільною людина, доки невільною буде її нація і далі буде окупований інформаційний простір, де панує інтелектуальний антиукраїнізм в освіті, соціальних науках, у державній гуманітарній політиці”.

Ще раніше, в XIX сторіччі, видатний англійській філософ Джон Стюарт Мілль відзначив: “Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку — і, отже, визначають ухвалення політичних рішень, — будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій”. Хіба ж не це ми спостерігаємо в українському політикумі сьогодні?

Процес русифікації набуває нових надзвичайно небезпечних рис. “Індульгенцію” на забуття мови почали видавати собі ледачі до вивчення мови, прикриваючись кров’ю російськомовних захисників України. Навіть ідіоми новітні придумали — “русскоязичний патріот України” та “Єдина країна — Єдіная страна”. При тому зросійщена частина населення не помічає, що згадані гасла, як продукт “русского абсурда”, несусвітньо безглузді, бо “єдине”, тобто — “унікальне”, не означає “об’єднане”, а затяті жертви русифікації не можуть бути патріотами-консолідаторами, як би нам того не хотілося, оскільки побутовим розповсюдженням іншомовного контенту утискують межі функціонування українського, чим несвідомо риють могилу для культури власного народу. Але це не заважає закликати не ділити народ за мовною ознакою. Між тим, цей поділ існує від часів повалення Вавилонської вежі. На жаль, багато українців не усвідомлюють, що ніхто інший як вони самі відділяються від України, її культури, її традицій, впускаючи в душу чужорідний “код нації” й припиняючи перспективи свого роду. Ні­хто, крім творчої інтелігенції, не зможе пояснити людям, наскільки це небезпечно. Культурна експансія відбувається століттями. Це набагато більше від життя людини. Тому цей процес непомітний і видається людині не надто важливим. Але, якщо ми маємо намір виховати націю, сконсолідувавши її навколо Національної Ідеї, то повинні розкрити народові деталі цього явища.

Вони залишаються недосяжними для пересічного громадянина. Він — споживач культурних цінностей, якому процес їхнього створення залишається непомітним. Він часто і не здогадується про особливості культурної експансії. Тому про його значення він і не підозрює, а отже й ігнорує труд творчої інтелігенції із творення духовних основ нації. До того ж величезної шкоди культурним традиціям українства було завдано тотальним комуністичним терором, кількома голодоморами, войовничим атеїзмом тощо. За цим втрата істинно цінних орієнтирів, хаотичні дії їх пошуку, марність яких викликає відчай і безвихідь, які ми спостерігаємо останнім часом. Люди не бачать шляху розвитку, недооцінюють важливість духовного зростання і визнають свої завдання тільки в матеріальній площині. Це спричиняє тисячі щоденних викликів, посилених зростаючою агресивною конкуренцією, за якими спротив культурній експансії уявляється міщанину чудернацьким викривленням реальності у свідомості диваків від мистецтва, яких краще ізолювати від суспільства, аби не заважали “не мислити”.

Звісно, ми пам’ятаємо, що “русскій язик” теж інтелектуальний продукт українства з далекого минулого. Але, на превеликий жаль, інфікувавши дух російської нації ідеями великодержавного шовінізму, його застосовують як інструмент повільного знищення ментальності українця. Аби вивести процес культурної експансії з тіні століть й упередити руйнацію соціуму, маємо невтомно пояснювати, до чого призведе потурання русифікації, розкривати тонкощі прихованих у недалекому майбутньому наслідків.

Маємо пояснити, що з часом, завдяки розповсюдженню чужомовного середовища, в України зникне її культура, бо не залишиться жодного письменника, котрий творив би українською мовою. Просто не стане ані читача, для якого пишеться, ані письменника, котрий пише. А іншомовне середовище цілком природно породить такого ж і літератора. Не стане української літератури, не стане й культури. Тобто культурний зв’язок поколінь перерветься. Тоді тисячолітній шлях нації приведе у глухий кут. А васальна Україна повернеться у кріпацтво.

Дуже слушним до зазначеного виглядає вислів доктора філологічних наук Оксани Пахльовської: “Раби — це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе”.

Отже, кінцевим результатом зросійщення постає знищення української нації. А після того “русскоязичним патріотам” України залишиться тільки з пекла тужити за згаяним часом та споглядати, як новий кривавий імператор заявить з кремлівського лігва з-під зікурату мумії антихриста, що незалежність України — “нєдоразумєніє, ми одін народ, у ніх даже кніжек нєт”, і на танках пожене свою криваву орду “захищати” наших онуків від останніх “бєндєровскіх нєдобітков”. Але не кремлівські деспоти відповідають і можуть українізовувати наших дітей, українців, а ми самі, ті, кому це дано, українськомовні. Маємо робити справу українізації власного народу достойно, не перекладаючи власні завдання і недоробки на інших, тобто російськомовних — і Бог нас і нашу українізацію благословить.

Більшості ці процеси не помітні. Це знають найосвіченіші — авангард творчої та наукової інтелігенції. Тому маємо відповідальність: розкрити іншомовним патріотам — священна кров, за Україну пролита на гарячих фронтах, не дає дозволу на сприяння знищенню Вітчизни, вкритому імлою невігластва. Маємо пояснити, що існує ще й культурний фронт — не менш важливий і небезпечний, бо підкріплений шаленими грошима, вправно зорганізований ворогом, непомітний і системний. І нам, українцям, його ігнорувати — це все одно, що половину танків відбити, а інші пропустити в тил. Тому надзвичайно актуальним вбачається вислів Миколи Жулинського — директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України: “Питання мови — це питання національної безпеки”.

Часто чуємо, що людина має право обирати, якою мовою їй спілкуватися. І це правда. Але ми повинні забезпечити той вибір, представивши кожному повну інформацію про об’єкти, з яких він обирає. А без того людина обирає “без вибору” нав’язане їй агітпропом яблуко роздраю, яке потягне її, обдурену, у пекло. Мудрість — невід’ємна якість нашого народу. Але творча інтелігенція повинна пояснити громаді, що порятунок її саме в просвітленні, осяяному культурою збереженого нами “коду нації”, яким постає мова.

Тоді, безсумнівно, люди почують і візьмуться, на додаток до жертовної боротьби проти воєнного агресора, свідомо вибудовувати українське мовне середовище. Звісно, що до того треба підходити розумно. Не варто роздмухувати в чаді ультра-патріотизму, відірваного на якусь емоційну мить від історичної і сьогоднішньої духовної реальності, жар підсипаних нам під ноги сатанинських роздраїв. Настільки треба використовувати російську мову, наскільки вона реально присутня в дружніх до нас російськомовних патріотах. І не відкидаючи, не заперечуючи їх, спираючись на них, ростити українське крило нашого народу. Щоб воно стало ще більшим, ще сильнішим, але чисто природно, без примусу.

Аж за тим, як захистимо власну культуру, коли не стане політичного тиску на неї, коли створимо і зміцнимо справді свою рідну державу — то російська мова та інші будуть паралельно жити віками з нашою рідною, спів­працювати заради морального вдосконалення народів. Але треба трудитися, а не чекати, що розвиток буде сам собою іти — не просто галасувати, а робити конкретні кроки для розвитку рідної української. І при цьому правильно використовувати допоміжні, споріднені мови. Російську, польську, грецьку… В інших політичних умовах, сприятливих для віками пригнічуваної нашої рідної, взаємодія української і російської мов набуде інших якісних параметрів. Звісно, проблему захисту мови не можна звужувати тільки до питання спротиву зросійщенню. Зміни на користь української держави, яку ми будуємо, повинні зробити в системі освіти та в інформаційній політиці — тільки так вирівняється і стане переважати частка української мови в суспільних процесах України.

А до того, коли будемо обґрунтовувати українському народові, чому мусимо зберегти мову, маємо пояснювати, що побутове зросійщення потаємно спрямоване на досягнення руйнівної Ідеї — перервати тисячолітню культурну спадковість українців і зв’язок з грандіозним обсягом культурних здобутків наших пращурів.

Мова — це лише вершина духовного айсберга, заледеніння, байдужості, жорстокості, матеріалізації людської душі. Ми тільки торкаємося мовного питання, сподіваючись, що фахівці деталізують суть і відпрацюють стратегію подолання проблеми. Адже провідне завдання цього трактату інше — формулювання об’єднавчої життєдайної Ідеї, з якою маємо відбудувати духовний простір етносу, з якого почала свою ходу сучасна цивілізація — її сакральної колиски.

Поза тим полеміка, яка розгорнулася навколо цієї тематики в наукових колах, демонструє щирі побоювання представників академічної науки викликати глузування з національних історичних цінностей українців через начебто надмірну амбіційність терміну “колиска цивілізації”. Але термін “колиска” не означає “лоно”. Шукаймо лоно, з якого з’явилося людство й надалі, але давайте дамо українцям право пишатися причетністю до визнаного беззаперечним усією світовою науковою спільнотою: корені української нації сягають глибини віків, у яких почалося становлення сучасної цивілізації. А отже, і витоки її культури споріднені з ПраУкраїною.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment