Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
Творення національного наративу — зв’язування історичних періодів, які можуть бути підпорядковані різним соціокультурним і політичним настановам. Різні країни в різний час мали більш-менш інтенсивні процеси конструювання національного наративу, які були особливо загострені після певних знакових подій. До цього процесу долучаються відомі критики, літературознавці, письменники. У такому разі відбувається конструювання нації як уявної людської спільноти, яку об’єднує символічний простір спільних понять і значень.
Для Ентоні Сміта нація — історико-культурний проект, “названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів. Так само й національну ідентичність можна визначити як безперервне відтворення та реінтерпретацію структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй, та ідентифікацію індивідів із цією структурою і спадщиною… Добір рис ідеального типу визначений трьома припущеннями. Першим серед них є провідне становище соціальних процесів і символічних ресурсів у формуванні і збереженні націй, саме вони надають їм виразного, але гнучкого характеру. Друге припущення полягає в тому, що чимало рис ідеального типу походять від попередніх етнічних і етнорелігійних символів, традицій, міфів і спогадів, властивих масивам населення, які вважають за близькі або споріднені. Разом ці два припущення стосуються питання “Що таке нація?”, тобто унікального характеру історичної нації. Третє припущення полягає в тому, що ці соціальні процеси і символічні ресурси… можуть мати живий відгук серед населення протягом тривалих часових періодів”.
За словами історика Ю. Рубана, “показовим є приклад ефективності поняття нації. Його поява нерозривно пов’язана з уявленням про суверенітет <…>. Якщо французька нація конструювалась як принципово егалітарна, то в німецькій визнавалася роль вищих станів. Фіхте вимагав від них прийняття “народної” традиції, укоріненої в німецькій мові, яку народ зберіг всупереч згубним чужоземним впливам. Політики почули інтелектуалів, бо така модель нації дозволила правлячій еліті об’єднати й модернізувати Німеччину “згори”, без революційної громадянської війни”.
Створення пантеону національних героїв — важливий компонент утривалення колективної пам’яті, яка функціонує, зокрема, і в тих історичних подіях і постатях, які спричинилися до межового усвідомлення своєї інакшості, перебуваючи в колоніальному стані. Е. Сміт зауважує, що “подолання забуття через нащадків, відновлення колективної гідності через покликання на золоту добу, реалізація братерства через символи, ритуали та церемонії, які прив’язують живих до мертвих і полеглих спільноти — ось головні функції національної ідентичності…”. На думку українського науковця Леоніда Чупрія, “офіційні репрезентації історичних сюжетів неодмінно мають будуватися на їх персоналізації, оскільки знеособлена історія, як правило, має невеликі шанси на стійку фіксацію у пам’яті. Як свідчить світовий досвід, антропоморфізація і індивідуалізація історії є невід’ємною властивістю процесу формування колективних уявлень про минуле. Приклад життя видатних діячів якнайкраще послуговується для усвідомлення окремою людиною її належності до певної історичної і національної спільноти”. Ця теза знаходить підтвердження у літературних творах, побудованих на ревізіюванні історичного матеріалу, побудованому навколо “пасіонарних” особистостей (Роксолана, Богдан Хмельницький, Маруся Чурай, Горліс-Горський та ін.). Персоналізація історичного героїчного наративу сприяє зміцненню колективної пам’яті.
Т. Гошко у статті “Героїзм перетворюється на буденність”
(01.06.2014 р.) для інформаційного порталу “Zahid.net” задається на перший погляд риторичним, але насправді концептуально важливим питанням: “І знову рефреном звучить: “Герої не вмирають”. Та чи багато з нас замислювалися над тим, що насправді означають такі поняття, як “герой” та “героїзм”? Можливо, кожен відповість по-своєму, але має бути щось спільне, що перетворює звичайне слово на окреме поняття.
Сьогодні розуміння його стало вкрай важливим, потребує переосмислення. Але воно вповні можливе лише у контексті історії, бо таке поняття, як героїзм, формується, розвивається і змінюється на тлі історичного розвитку суспільства, має історичні конотації, а його осмислення, безперечно, впливає на дальший розвиток того чи того соціуму. Адже історія — це не тільки і не стільки наука про минуле, а ще й наука про майбутнє, бо, вивчаючи минуле, ми формуємо певну систему культурних кодів і моральних цінностей, які впливають на наше повсякдення, і за допомогою яких ми творимо наше майбутнє.
З іншого боку, те, як ми вивчаємо минуле, тією чи іншою мірою продиктоване нашим сьогоденням, бо тільки виходячи з наших сьогоднішніх знань і потреб, ми ставимо питання до минулого, а точніше — до тих джерел, які дійшли до нас і несуть певну інформацію про події та явища. А те, яку інформацію ми акцентуємо, залежить від тих питань, які ми поставимо до наявних джерел. Більше того, поняття і відповіді мають бути зрозумілі сучасникам. І у цьому контексті однією з найважливіших є проблема понятійного апарату, зокрема смислового наповнення понять. Як слушно зауважив Юрій Рубан, поняття “уявлені”, вони існують у нашій думці і мові, ними ми описуємо світ, що змінюється. Адже людина живе не у незмінній природі, а в історії. Такими є не тільки поняття “держава”, “демократія”, “революція”, але і “честь”, “мораль”, “добро”, врешті, “героїзм”.
Створення пантеону національних героїв — важливий компонент у формуванні сучасного історичного мислення, яке не існує у незмінних формах. У такому разі концепція формування історико-героїчного наративу і виховання поваги до різних періодів історії, а також до історичної пам’яті загалом має бути чинником переформатування і нинішнього освітнього простору. Саме освіта дає можливість юному індивіду сприймати комплекс ціннісних настанов і орієнтирів. Пантеон національних героїв сприяє реалізації такої стратегії, закріплюючи на масовому рівні сприйняття певних знакових постатей української історії, які спричинилися до творення української держави. Передусім важливо визначити у площині освіти, які ключові параметри ми закладаємо у ціннісні параметри освіти. Простіше кажучи, важливо розуміти, яким ми плануємо бачити наступне покоління тих, кому випало жити в Україні після Революції гідності? Як виховати адекватне ставлення до минулого, яке, по суті, є досить близьким до сьогодення. Виховуючи засади критичного мислення, прагнучи сформувати відкрите суспільство, яке є запорукою незалеженого і стратифікованого громадянського суспільства, водночас ідеться про стратегію формування пошанного, шанобливого ставлення до певних локусів історії, певних її представників і явищ. На перший погляд, така настанова погано корелює з тенденціями критичного мислення. Учні початкової, середньої і почасти старшої школи потребують адекватного розуміння особливостей національної історії та специфіки розвитку української культури. Зрештою, вивчення курсів всесвітньої історії та зарубіжної літеартури також показують, що в різні культурно-історичні періоди роль особистостей була визначальною. Тому наявність патріотичного компонента у сучасній стратегії гуманітарного виховання — данина часові, у якому Україні довелося пережити значну трагедію. І ця трагедія мусить бути належним чином осмислена та репрезентована в шкільному курсі. Революція Гідності 2013—2014 рр. мусить бути пересторогою майбутнім поколінням, оскільки під час цих революційних подій пролилася кров і загинуло чимало людей. Конструювання національної пам’яті передбачає належне і пошанне ставлення до тих, хто в ХХІ ст. поклав свої життя заради України.
Безперечно, програма з української історії та літератури має чимало мартирологічних моментів і трагічних епізодів. Це пов’язано з багатолітньою боротьбою української нації за утвердження державності. Долі найвизначніших представників української літератури ХХ ст. позначені трагічними зламами й періодами внутрішнього конфлікту між особистісним, людським і партійним, ідеологічним. Фактично усі “герої” програми української літератури, чиї твори пропонує програма в 11 класі, — Микола Хвильовий, П. Тичина, М. Рильський, М. Куліш, В. Підмогильний… — були жертвами радянської соцреалістичної системи, в якій ідеологічний контроль прагнув приборкати людську індивідуальність. Часто неможливість розв’язати цей конфлікт завершувалася фізичним винищенням людини-митця з боку системи.
Потрібно розуміти, що події 2013—2014 рр. значною мірою постають продовженням постідеологічних, посткомуністичних трансформацій українського суспільства, яке і після 1991 р. опинилося не звільненим від імперських і постімперських впливів. Події 2013—2014 рр. стали переломним моментом у посткомуністичних і постколоніальних трансформаціях України. І сьогодні, вписуючи цю подію в історико-культурний контекст, важливо, щоб школярі і студенти усвідомили, що ця подія стала своєрідною точкою неповернення в історії колоніально-антиколоніально-постколоніальної трансформації українського суспільства у плані побудови в ньому громадянського суспільства та відкритого суспільства. Відповідно, репрезентація у шкільному або університетському курсі ідей, пов’язаних зі створенням пантеону національних героїв, постає умовою входження України в постколоніальний етап розвитку.
Сьогодні, говорячи про потребу творення пантеону національних героїв України, важливо акцентувати на тих постатях, які вплинули на формування європейських традицій у річищі української культури. Якщо сьогодні побудова мультикультурного та відкритого громадянського суспільства є нагальною потребою в політичній площині, то важливо не забувати про соціокультурний контекст таких перетворень. Культура і мистецтво постають важливим інструментом поширення “іншого” погляду, часто не заангажованого у ті процеси, які мали місце на пострадянських теренах.
Зауважу, що “фіксація на рівні суспільної свідомості “місць пам’яті” та національного Пантеону” процес достатньо довготривалий. Із точки зору державної політики він не може бути зведений лише до офіційної репрезентації тих чи тих подій та постатей української історії, разових заходів із вшанування їхньої пам’яті. Національна пам’ять семіотизується у конкретному символічному просторі, який формують пам’ятники, меморіали, топоніми та урбаноніми, державні свята тощо. “Робота пам’яті” (П. Рікер), “подолання минулого” (Т. Адорно), як і процеси історичної самосвідомості й історичної пам’яті — це робота над символами і значеннями.
В Україні, з огляду на її колоніальний статус, віки бездержавності, військові навали, загальнонаціональний україноцентричний Пантеон поки що відсутній. Хоча існують своєрідні регіональні пантеони вітчизняної пам’яті, де можна зустріти могили відомих українських діячів. Зокрема це 33-я дільниця Байкового кладовища, Лук’янівський цвинтар у Києві, Аскольдова могила, збірний пантеон Героїв Української Повстанської Армії поблизу с. Гурби Здолбунівського району, Личаківський цвинтар Львова тощо. Зокрема на Личаківському цвинтарі за ініціативою львівської влади був створений Пантеон Слави українських героїв.
Багато українських діячів знайшли вічний спочинок за кордоном. Поховання гетьманів П. Дорошенка, П. Калнишевського розташовані в Росії. Могила полковника Є. Коновальця у місті Роттердамі (Нідерланди) на кладовищі Кроосвяйк. Могила Голови Директорії та Головного отамана армії УНР С. Петлюри — на відомому паризькому цвинтарі. На території Німеччини своєрідним пантеоном визначних діячів вітчизняної історії є українська частина цвинтаря “Вальдфрідгоф” у Мюнхені. Серед інших могил зберігається місце поховання голови Проводу ОУН(р) С. Бандери. Окремо варто згадати про Національний пантеон у Бавнд-Бруці (США), де маємо 6 тисяч могил відомих українських діячів — всіх тих, які підтримували українську ідею в умовах бездержавності.
