Дмитро ПАВЛИЧКО
Закінчення.
Початок у ч. 30, 31 за 2016 р.
V
На одне з найтяжчих для вирішення в сучасній Україні питань — питання про об’єднання християнських конфесій і створення однієї помісної церкви як основи консолідації українського народу — Франко не міг дати і не дає прямої відповіді. Але в статті “Воскресеніє чи погребеніє” (1883), виступаючи проти фанатичних проповідників та організаторів наступу католицизму на уніатську Галичину, орден так званих змартвихвстанців, Франко формулює настанову, яку при вирішенні цієї складної проблеми слід враховувати й тепер.
Він пише: “Прийнявши латинський обряд… русини мусили би сейчас між собою та своїми православними братами на Буковині і Україні побачити “неперебутну пропасть”, мусили би почутися “вівцею без стада” фрагментом національним без опори й будучини. Католицизм… жадав би від русинів і відречення від руської національної історії з її “гайдамацькими і схизматицькими” героями, і від руського письма… і від руських свят, а хто знає, може, і від руської мови, тої самої мови, котрою говорить 17 мільйонів схизматиків-українців”. Стежмо за цим текстом, де названо найголовніші чинники єдності нації: історія, свята, письмо, мова. Прийнятий русинами католицький обряд неминуче мав стати клином і “вбитися в живе тіло нашого народу.., відділити нас від наших братів за Збручем, з котрими зв’язі духової народності ми під загрозою цілковитого винародовлення і остаточної загибелі ніколи виречися не можемо і не сміємо”.
Франко обороняв перед “змартвихвстанцями”, що від них несло духом польського шовінізму, українську уніатську церкву, розуміючи, що вона обрядово близька до православної. У нинішній ситуації, коли церква Московського патріархату, подекуди маскована українською мовою, виступає як непримиренний ворог зорієнтованої на Європу української політики і, звісно, греко-католицької церкви, повторюється історія “змартвихвстанців” — тільки вже не з боку Польщі, а з боку Росії. Франкові перестороги несуть у собі невисловлену, але в підтексті присутню пораду. Вона полягає в тому, що релігійний кордон на Збручі, який прагне зміцнити вороже європейській Україні московське православ’я, українцям необхідно зламати. Об’єднання православної церкви Київського патріархату з автокефальною церквою православних українських ієрархів, а потім із греко-католицькою церквою може бути природним кроком до створення єдиної помісної української християнської церкви. Знаємо, що цю мрію складно втілити в життя, але віримо в її здійснення не так волею князів церкви, як волею державного народу, котрий для збереження своєї політичної незалежності повинен домогтися об’єднання своїх християнських церков у Єдину Помісну Церкву.
Конституційне відділення церкви від держави не може й не повинно забороняти церкві й державі працювати спільно в напрямі об’єднання української нації. Складні взаємини українського духовенства і політичних лідерів України тривожили Франка, який серед священиків, своїх сучасників, шукав світлих патріотичних душ, перейнятих національним, соціальним та освітнім вихованням народу, подібних до Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Миколи Устияновича, Антона Могильницького, Івана Озаркевича та інших духовних пастирів, які в першій половині XIX ст. були водночас церковною та політичною елітою Галичини.
На тлі діяльності церковних зверхників, позначеної бездарним та бездумним моралізаторством, відчуженістю від просвітницького й національного руху інтелігенції, байдужістю до соціальних проблем суспільства поява митрополита Андрея Шептицького справила на Франка сильне враження. Він відчув, що на чолі греко-католицької церкви став новатор, який “не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно, напушеним і ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільницях і не “возвіщає” а говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей… говорить про речі, як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним”. Не диво, що Франко забажав розмовляти з митрополитом. Його стаття про пастирське послання Шептицького “О квестії соціальній” — це дискусія двох мислителів, досі належним чином не вивчена, а тимчасом у ній закладено немало відповідей на запитання, якою має бути служба священика не тільки церкві, а й народові, як поєднати Боже і людське право, як зробити церкву живлющою клітиною мозку нації.
Франко не міг обминути критичним словом суперечливих положень митрополичого послання. Справді, Шептицький, з одного боку, визнає, що конфлікт між владою і народом викликає не революційний дух народного непослуху, а протизаконна нелегітимна поведінка влади, але, з другого боку, перестерігає, за Євангелієм, що кожна влада — від Бога, тому боротьба проти неї — порушення принципу християнської віри. Франко доводить, що Боже право не може бути правом несправедливої влади, не може суперечити людському праву. Не знаємо, чи згадував Шептицький про ці Франкові докази, коли сам виступав і діяв проти гітлерівської окупаційної влади, переховував од гестапо єврейських дітей, звертався до Папи Римського Пія XII з розпачливими просьбами захистити Європу.
Справедливість Франкової критики очевидна і переконлива всюди, де він виступає проти митрополитових порад духовенству “не зачинати боротьби з правительством”. Однак не така вона настирлива і впевнена, коли йдеться про твердження митрополита, що “розширення теорії пересадної свободи і абсолютної рівності” веде до такої діяльності, яка може “пхнути наш нарід в безодню нещастя”. Зрозуміло, письменник не може погодитися з митрополитом, бо придушення, або, як він каже, “здавлювання” в собі почуття справедливості, “найсвятішого добра душі”, може обернутися втратою людської гідності, сфальшуванням сутності душпастирського завдання. Але тут Шептицький і Франко говорять про різні речі. Теорія абсолютної свободи і рівності справді може призвести і призводила до кривавого хаосу, а пригнічення в собі почуття справедливості — це страх не перед необмеженою свободою, а перед забороною вільного слова. З цим люди мирилися в тоталітарній державі і поступово звикали до свого рабства.
Дискусія між Франком і Шептицьким важлива для нашого часу, бо вона торкається питань становлення єдиної моралі для сучасної церкви і для перебудови системи нашого економічного життя на засадах приватної власності. Митрополит справедливо обстоює право приватної власності на землю, вважаючи його притаманним людській природі. Письменник, навпаки, вважає, що “дійсним власником землі є зовсім не той, хто записаний у ґрунтових книгах”. Податки, які накладає держава на власні землі, борги, які хлібороб-власник мусить віддавати іпотечним банкам, борги, які держава змушена віддавати інтернаціональному капіталові у вигляді власності на землю — це для Франка “болячки” його часу, яких не бачить Шептицький. У цій суперечці митрополит безперечно має рацію. Але й Франко говорить правду. Бо ж ті капіталістичні “болячки” можуть перекинутися на нашу дійсність, як тільки в нашій державі право купувати землю як товар одержать чужинці. Інтернаціональний, тобто зарубіжний, капітал не повинен бути допущений до купівлі чи навіть до тимчасової оренди нашої землі, бо тоді й справді може статися, як це каже Франко: міжнародний капітал покладе руку “на приватній власності грядущих поколінь” українського народу.
За радянських часів Франка критиковано за примирливе ставлення до християнської релігії. У цьому вбачали втрату матеріалістичної догми, компроміс із церковниками і взагалі опортунізм у середовищі галицьких соціалістів. Сьогодні ж ми бачимо, що Франко, як лідер селянської радикальної партії, виступав за співробітництво прогресивних політиків із духовенством. Його стаття “Радикали й релігія”, написана з метою знайти підтримку для радикалів серед служителів церкви, сповнена тим же критичним запалом, що й багато інших антифарисейських, навіть атеїстичних творів Франка, але разом з тим автор визнає релігію як любов до Бога і до інших людей. Отже, ще один приклад для політиків наших днів: релігія не може бути відокремлена від політики насамперед тому, що у своїй ідеальній чистоті, любові до Бога і до ближнього вона служить моральною підставою для діяльності на благо людини у всіх сферах життя і передовсім у сфері державного управління.
VI
Франко не сумнівається, що питання самостійної української держави “ввійде на порядок денний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться”. Читаючи його статті й дослідження, присвячені цій темі (подані у цій книжці за часом написання охоплюють понад чверть століття — 1883—1909 рр.), бачимо, що вони торкаються найважливіших справ, які постали перед нашою державою і нацією. Франка неможливо сприймати як політика минулої доби — його передбачення й заповіти належать нашому часові. Та вони допомагатимуть не тільки нам, а й наступним поколінням українського народу не схибити з національно-державницької дороги, випростовувати її там, де вона покручена й веде не вперед, дає ілюзію руху, але тримає на місці або навіть посуває назад.
Франко бачить, що головний ворог України як держави і нації не десь там за кордонами, а в ній самій. Це — вимуштрований віками неволі страх мало не кожного українця бути патріотом, шанувати понад усе свою національну гідність, обстоювати неповторність і світове значення української історії та духовності. “Всяке людське діло, — пише Франко, — в далеко більшій мірі виплід людської пристрасті, ніж чистого розуму. А для такого великого діла, як відродження й консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну справу, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить”.
Тут не йдеться про агресивну, войовничу натуру міфологізованого, великодержавного націоналізму, що ненавидить іншу націю і ставить собі за мету знищити її, як це робив з нами російський чи німецький шовінізм. Франкова пристрасть спрямована не на поганьблення чужої нації, інтелігенції, суспільності чи держави. Франківський націоналізм — не залізо, а дух. Він спрямований проти внутрішньої невизначеності громадян України, які в її колоніальному минулому звикли бути на послугах імперії, і, ставши громадянами України — держави, не так з ідейних переконань, а в силу призвичаєння, низької освіченості, законсервованих радянських обставин свого життя, намагаються зберігати своє послушенство. Все, що нерідне, їм видається наближенішим до вищої культури, до могутності й добробуту. Дух їхнього пересотворення на народ працює, хоч і надто повільно. Однак він не має часу, якщо йдеться про ідеологічне формування законодавчої та виконавчої влади. Той дух не може й не хоче спокійно дивитися на дволиких, переляканих лідерів нації. Це він піднімає народ на Помаранчеву революцію, щоб показати їхню ницість, бездарність, продажність і душевну порожнечу.
Франківський націоналізм — дія на оздоровлення духовного єства нашого народу, на вигоювання ран, що їх на нашій землі залишили колючі дроти кордонів, пожежі релігійних чвар, міжбратня, може, найтяжча ненависть. Це високоморальна філософія, яка не трактує чужу націю як ворога, а підкреслює в її культурі та суспільному житті благородні, патріотичні тенденції, в яких треба бачити приклад для наслідування.
Франківський націоналізм як сучасна, випробувана сусідніми народами ідеологія повинен бути сприйнятий нашою державною владою, якщо вона справді хоче бути водночас українською, демократичною і європейською. Наша українська “односторонність” і винятковість полягає в тому, що для нас — понад усе державний суверенітет. Ідеал нашої самостійності для нас не може бути замінений жодним інтернаціональним, цивілізаційно-європейським, релігійним чи будь-яким іншим світовим ідеалом.
Ми не повинні соромитися своєї історії, бо вона — суцільний мартиролог народу-в’язня й народу-борця, який не сотні й тисячі, як інші народи, а мільйони людських життів оддав за свою державу. Ми боролися за неї і створили її насамперед для того, щоб зберегти свою мову й культуру, свою духовну ідентичність, своє невмируще “Я”.
Можна б і так сказати: український народ “смертію смерть подолав”. Це правда, але — страшно подумати — це перемога людська, а не Божа, а тому не остаточна. Якщо ми відчуваємо потребу і сенс у тому, щоб великодньою піснею щороку славити Боже воскресіння, нагадувати про значення Господньої хресної дороги, то так само повинні в пам’яті відновлювати тяжкий шлях нашої нації до власної держави і вільного життя. Наш народ переміг не тільки чужі сили, які намагалися будь-що стерти його з лиця землі, а й прищеплені йому вади, про які пише Франко:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи, мов каліка та безнога,
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
“Похорон”
Наша перемога — реальність. Але, щоб вона була незаперечною, природною і остаточною, нам треба подолати щось набагато дрібніше і водночас набагато страшніше, ніж смерть, — хворобу відступництва. Боротьба за політичний суверенітет українського народу, якій Франко присвятив своє життя, — це також боротьба за ідеал творчої людської одиниці. З характерів і духу таких одиниць складається характер і дух нації. Отже, будувати свою державу, за Франком, означає будувати націю.
Травень 2006 — липень 2016 рр.
