Пісня запорізького композитора-пісняра Анатолія Сердюка “Вставай, Україно!” вже 25 років лунає на концертах, в ефірах радіо й телебачення, аудіозаписах та Інтернеті. Переможна хода цієї пісні — символу 1991 року — невідривно пов’язана із суспільними настроями, які панували в Україні напередодні й під час здобуття незалежності. Для Анатолія Сердюка “Вставай, Україно!” стала знаковою: вона вивела його на всеукраїнську орбіту, зробила відомим на всю країну. Влітку й восени 1991 року та напередодні референдуму про підтвердження Акту Незалежності пісня “Вставай, Україно!” мала великий резонанс у суспільстві, впливала на громадську свідомість, сприяла утвердженню незалежної держави.
Цього року Анатолій Сердюк разом із нашою країною відзначає 25-ліття свого першого професійного твору й композиторської діяльності. Своїми спогадами він поділився з “СП”.
— Після перемоги на запорізькому конкурсі молодих естрадних виконавців я готувався до виступу на фестивалі “Червона рута”. Для участі треба було заспівати три невідомі сучасні пісні українською. Ці обставини підштовхнули мене до композиторства й неочікувано розкрили мій прихований талант у написанні мелодій: мої пісні підхопили не лише радіо й телебачення — вони сподобалися співакам і вокальним колективам по всій Україні.
Перші дві професійні пісні допомогла мені створити моя мама Уляна Михайлівна. Знаючи, що я збираюся написати пісні, вона купила в кіоску газету “Літературна Україна” з добіркою нових поезій Дмитра Павличка (нині в Запоріжжі не купиш ні “Літературки”, ні інших українських газет і журналів). Мені припали до душі два вірші: “Зов надії” і “Пісня”. До першого я підібрав мелодію у ритмі блюз, а другий одразу викликав передчуття майбутнього успіху. Зміст його був дуже актуальний, він міг претендувати на гімн сьогодення “Вставай, Україно, вставай! Виходь на дорогу свободи, де грає широкий Дунай, де ждуть європейські народи”. Я змінив назву, зробивши її закличною й конкретною: “Вставай, Україно!”, і поклав на широку мелодію зі спонукальними й водночас пафосними інтонаціями. Музика народилася легко, бо тематика пісні була суголосна моєму настрою й настроям суспільства.
Перші публічні виконання пісні відбулися 14 березня та 19 квітня 1991 року на обласних відбіркових турах фестивалю “Червона рута” в Палаці культури “Октябрьский”. Ми перемогли в обох турах, вийшли у фінал разом із десятком інших запорізьких виконавців. Протягом травня-серпня “Вставай, Україно!” неодноразово лунала на концертах за участю ансамблю “Анатоль”.
Київські члени журі порекомендували мені записати для виступу інструментальні фонограми, і в червні ці професійні “мінусовки” записав аранжувальник Олександр Михайленко, який тоді був перший і єдиний у Запоріжжі, хто робив оркестровки на комп’ютері. Вокал із моїми співачками Юлією Куценко та Іриною Алексановою ми записали в липні в єдиній на той час у місті студії звукозапису “Ринг” із талановитим звукорежисером Миколою Середою.
Ще один звукорежисер, Віктор Цвєтков, маючи знайомих журналістів і телевізійників, запропонував їм розповісти про “перспективного й талановитого артиста”. Телевізійники під керуванням режисера Наталії Федорової та редактора й журналіста Сергія Тихонова (зараз він очолює Запорізьку обласну телерадіокомпанію) зафільмували відеоряд на Хортиці — як я співаю на дніпровських скелях “Вставай, Україно, вставай!”, і цей сюжет із коментарем журналіста 6 серпня показали по телебаченню — у рубриці “Запоріжжя на УТ”. В УРСР тоді було лише три телеканали, два з яких московські, а один наш, український, і якщо артиста показували по телебаченню, то про нього дізнавалася вся республіка. Тож я враз став відомим і в ті дні отримав купу компліментів від своїх земляків.
Характеризуючи Запоріжжя 1991 року, зауважу, що воно було геть зрусифіковане: на 915-тисячне місто залишалася одна українська міська школа плюс дві школи на околицях у приєднаних до міста селах. Українську мову тоді чути було дуже рідко, а якщо хтось нею говорив, то на нього всі озиралися, як на неука із забитого села. Дитинство і юність мої були російськомовними, українську мову я не любив. У школі її викладали двічі на тиждень, починаючи лише з третього класу, та й то можна було не вчити, бо діяла постанова Міністерства освіти СРСР про можливість звільнення учнів від вивчення української. Відвідувати ці уроки було непрестижно — школярі не мали жодної мотивації до вивчення української, бо практично все тоді в Запоріжжі було російськомовним: виховання в дитсадочку й навчання в школі та інституті, спілкування на вулиці й на підприємстві, виробнича документація, офіційні документи, наукова література, інструкції до побутових приладів і ліків, не говорячи вже про розважальні заходи. З українських пісень я чув тоді лише “Черемшину”, “Київський вальс” і “Червону руту”. У школі на уроках співу ми вивчали піонерські й народні пісні, проте — парадокс! — не українські, а російські: “Среди долины ровныя”, “Во поле берёза стояла” тощо. Служба в радянській армії теж була російськомовною. Так що в дитинстві й юності я не знав ні України, ні рідної мови, і лише горбачовська “перебудова” відкрила мені, як і багатьом сучасникам, дозовану правду про нашу історію, культуру, мову. Я зацікавився історією, жадібно всотував інформацію, що з’являлася в центральній пресі й на телебаченні, співставляв із розповідями моїх батьків, старших людей. Закортіло дізнатися, як же виникла Україна, які в неї традиції, звичаї. Маючи загострене почуття справедливості, прагнув зрозуміти, чому на долю українського народу випало стільки випробувань, звідки взялося в нас це почуття меншовартості. Шукав також відповідь на питання, а чи справді українська мова комусь потрібна, чи є десь місця, де вона вживається реально, а не формально, як на шкільних уроках?
Можливість пересвідчитися в реальності українського світу випала мені на фестивалі “Червона рута”, який відбувався у Запоріжжі з 9 до 18 серпня. Це була велика патріотична подія для зросійщеного міста.
Вразило, що десятки артистів з усієї України не лише співали, а й спілкувалися українською — такого в своєму житті ще не бачив. Раніше я й живих українських артистів не бачив — у Запоріжжі гастролювали лише російські. Кожен день фестивалю був насичений різноманітними заходами — творчі зустрічі з артистами, “нічні кав’ярні” в ресторані “Россия”, концерти представників діаспори, молебень за Україну… І все це — українською мовою. Тут вперше побачив реальну перспективу розвитку української музики й, зокрема, власної артистичної кар’єри. У ті дні ходив містом у вишиванці й намагався спілкуватися українською. Це було досить важко: доводилося шукати рідкісних співбесідників — серед членів націоналістичних і демократичних організацій, журналістів обласного радіо й газети “Запорізька Січ”, пізніше — серед співавторів-поетів.
…На конкурсі через життєву недосвідченість я застудив горло. Під час першого туру в поп-музиці 12 серпня ще зміг заспівати й пройшов далі, у другий тур, а наступного дня голос постійно зривався — у мене сталося незмикання зв’язок. Тож лауреатства не отримав, однак здобув спеціальний приз “За кращу патріотичну пісню”. А пісня вразила всіх: під час мого співу встали не лише глядачі в залі, а й ведучі на сцені й члени журі. Головний редактор “Запорозької Січі” Анатолій Ланчик так перейнявся моїм талантом, що, передчуваючи успіх пісні, надрукував додатковий наклад газети в 300 примірників. Ці газети з нотами й текстом пісні “Вставай, Україно!” перед моїм виступом розклали на спинки стільців у Палаці спорту, тож під час мого конкурсного виконання люди в залі з газетами в руках підспівували мені. Зал мерехтів вогниками запальничок. Коли журі й люди встали, у мене було відчуття, ніби злітаю над сценою…
Директор “Червоної рути” Тарас Мельник назвав пісню “сильною” й зауважив, що вона гідна того, щоб нею закривати фестиваль. Вона отримала призи ще й від Народного руху України та української діаспори. Через кілька днів мій голос одужав, і 17 серпня я заспівав “Вставай, Україно!” на гала-концерті переможців у Палаці спорту, а 18 серпня — на закритті фестивалю на центральному стадіоні “Металург”.
На свято приїхала делегація народних депутатів, серед яких був і В’ячеслав Чорновіл. На той час він був депутатом Верховної Ради УРСР і головою Львівської обласної ради, а крім того — одним із майбутніх претендентів на посаду Президента України. Я проспівав свій гімн, отримав приз за найкращу патріотичну пісню, і тут В’ячеслав Максимович вибігає на сцену, обіймає мене й дарує власного кишенькового годинника. Про це тоді написали всі газети. Скільки років минуло, а мене й досі запитують: “А чи йде годинник Чорновола?” Довгий час моя відповідь була незмінна: “Йде. Я бережу його”. Але — як дивно! — в грудні 2013-го, коли я взяв його в руки, він розвалився й зупинився…
Із В. Чорноволом ми потім багато разів зустрічалися на моїх виступах у Чернівцях, Донецьку, Запоріжжі, Києві, і завжди В’ячеслав Максимович цікавився, як мої справи, чи є нові пісні, дякував за мою головну пісню.
…А далі Чорновіл запрошує мене до себе на трибуну, де сиділи VІР-персони. Дивлюся, а там ті, кого бачив лише по телевізору: Левко Лук’яненко, Лесь Танюк, Микола Поровський, Павло Мовчан, Іван Драч, Степан Хмара. І всі в один голос вихваляють мене: “Ой, який ти молодець!” А Чорновіл мені й каже: “З цією піснею вже були неприємності, і в тебе, хлопче, будуть проблеми. Ось тобі мої телефони, дзвони, коли буде потрібна допомога”. Виявляється, після того, як “Вставай, Україно!” 6 серпня пролунала в ефірі УТ, керівник Держтелерадіокомітету України Микола Охмакевич отримав партійну догану від КПУ — за те, що пропустив в ефір такого антирадянського змісту пісню. За словами Чорновола, зацікавилося піснею й КДБ. Керівник запорізького телебачення Анатолій Ставничий у той час мудро пішов у відпустку, і це його врятувало. Пізніше дізнався, що, як тільки до запорізьких телевізійників дійшли чутки про скандал у столиці, вони ту плівку з відеозаписом пісні негайно розмагнітили.
Запорізька влада заборонила на закритті фестивалю піднімати жовто-блакитний прапор і робити салют — їй не подобалося дійство на стадіоні, бо воно було українськомовне, з крамольними піснями й під недержавними синьо-жовтими прапорами, які принесли з собою глядачі. Та все ж під натиском народних депутатів прапор замайорів і феєрверк відбувся.
Салют відгримів у неділю ввечері 18 серпня, а вранці 19-го країна дізналася, що в Москві — ГКЧП, президента М. Горбачова усунуто від влади. Ми з дружиною Любою повернулися додому десь опівночі, і я відчував себе іменинником, а о 7-й ранку телефонує товариш: “Вмикай телевізор!” А там — прес-конференція заколотників. І тут нарешті до мене дійшло, що мав на увазі Чорновіл, коли говорив про неприємності. Я тоді служив за контрактом у полку МВС, грав у військовому оркестрі на трубі. Був у відпустці, та мене терміново відкликали: “в войсках — повышенная боеготовность”. А я собі думаю: “Що ж мене жде? Соловки чи Колима?” Кажу дружині: “Сухарі готуй про всяк випадок”, а вона — в сльози, не хоче мене відпускати з дому. Я у відповідь щось жартую, а в самого під “ложечкою” смокче.
Після вишикування й зборів зі мною побесідували “особісти” з так званого “шостого відділу” — такі були в кожній частині, на кожному великому підприємстві. Почали розпитувати про фестиваль, причому запитували знущально так: “Ну, как там на фестивале “Красная гвоздика”?” Кадебешники були в курсі всіх подій на “Руті”. Добре, що з цими лейтенантами ми, оркестранти, були знайомі, бо відділ розташовувався поруч із оркестром. Коротко побесідували — у цей день їм було не до мене. Та все одно, як виявилося пізніше, моє прізвище було занесено до так званих “чорних списків” КДБ.
У той же день редактор “Запорозької Січі” Анатолій Ланчик зателефонував мені у військову частину, щоб дізнатися про обстановку у війську. Ця газета єдина в Запоріжжі виявила мужність і не опублікувала офіційних документів ГКЧП, навпаки, надрукувала звернення запорізьких депутатів-демократів про незаконність ГКЧП із закликом не коритися вимогам заколотників. Редактор питав мене, чи видають зброю й набої солдатам і офіцерам, чи виводять бойову техніку із ангарів, чи залишають ночувати в казармах офіцерів, які інструкції отримують солдати — чи віддається їм наказ стріляти в людей. Щоб оточуючі не здогадалися, про що ми говоримо, ми домовилися, що я відповідатиму коротко, лише “так” чи “ні”, або “не знаю”. Це видавалося мені якимось абсурдом — ще вчора був героєм на велелюдному стадіонному святі, а сьогодні вже мене наздогнала спокута. Ситуація нагадувала якусь гру в шпіонів чи кадри з детективу. Найстрашніше було саме 19-го, у понеділок, коли ще не мали правдивої інформації й не знали, наскільки далеко можуть зайти путчисти в боротьбі за владу. Лякали танки й постріли на вулицях Москви. На душі було тривожно, та водночас з’явилося якесь відчуття нереальності, не вірилося, що це відбувається насправді, що я зі своєю піснею певною мірою причетний до цих подій. Другого дня надвечір стало зрозуміло, що заколот провалився. Коли мене питали про ситуацію, і я відповідав, що наші перемагають, багато хто перепитував мене, “а наші — це хто?” — настільки люди були невизначені, та й не розбиралися в ситуації й політиці. На третій день, 21 серпня, у військовій частині була страшна метушня: офіцери з підрозділів бігали до штабу, виносили якісь папки, шухляди, навіть щось гарячкувато спалювали, а в клубі терміново провели партійні збори, після яких комуністам повернули гроші — членські внески за останній місяць. Усі наступні дні, а особливо 24 серпня, коли була проголошена незалежність України, стали ніби продовженням святкової ейфорії на стадіоні. Майбутнє бачилося в рожевих тонах… Ця ейфорія завадила взяти владу в свої руки українській опозиції, яка несподівано опинилася на політичній вершині.
Уже наступного дня після перемоги демократичних сил по радіо залунала “Вставай, Україно!”, яка враз стала суперактуальною. Тепер вона сприймалася не як заклик до протесту, а як переможна констатація факту. Мою пісню вирізали з фестивального концерту й показували по УТ окремо. Мене кликали на різні концерти, зйомки, конкурси. У вересні на запрошення народного артиста України Назарія Яремчука я виступив із піснею “Вставай, Україно!” у Чернівцях і Хотині. Був здивований, як на Буковині пошановують козаків-запорожців, співають пісні про мій край, відкривають пам’ятник гетьману Петру Сагайдачному. Зрозумів, що не знаю історії. Почав шукати й купувати книжки з історії України, Запорозької Січі. Із подивом дізнався, що немає сучасних пісень про Запоріжжя, взявся сам їх написати. Так складався мій репертуар і формувалося творче кредо — оспівувати рідний край.
У ті дні гордість за Україну переповнювала мене. Ходив на мітинги й збори, міркував над пропозицією вступити до Руху, але добрі люди, просвітяни мені підказали: “У нас є кому мітингувати, а в тебе — талант, ти пиши пісні, виступай. Твої пісні піднімають дух, пробуджують у людських душах те, що дрімало десятиліттями”. Відчувши себе українцем, хотів своєю піснею допомогти змінитися й іншим землякам.
У жовтні-листопаді 1991 р. із переможцями “Червоної рути” мав їхати з гастролями по країні, співати в турі з тридцяти концертів пісню “Вставай, Україно!”. Та невдоволене моєю славою військове начальство відпустило мене лише на концерти в Дніпропетровську й Запоріжжі. Цим виступам чинився спротив і саботаж. У Дніпрі, наприклад, початок концерту затримали через повідомлення про замінування Палацу культури ім. Ілліча. Мінери із собаками шукали в будівлі вибухівку, при цьому артисти разом із глядачами чекали на вулиці. А 17 листопада в Запоріжжі під час мого співу чомусь двічі вимикалася фонограма з інструментальним супроводом, тому довелося мобілізувати сили й нерви та доспівувати “Вставай, Україно!” без музики, a capella, що викликало з боку публіки гарячу підтримку.
Напередодні референдуму 1 грудня на підтвердження Акту проголошення Незалежності України, знаючи мої політичні погляди, командування відправило мене у відрядження до Івано-Франківської області, щоб я не агітував у військовій частині за незалежність і за кандидата в президенти України В’ячеслава Чорновола. Але й без мене моя пісня лунала в ефірі й робила свою добру справу. За проукраїнську позицію в січні 1992 р. командування не відпустило мене на навчальну сесію в Харківський інститут культури. У пошуках справедливості був змушений звернутися до комітету солдатських матерів і В’ячеслава Чорновола. По поверненню із сесії, відчуваючи психологічний тиск з боку командування, я звільнився з військової служби й розпочав сольну артистичну кар’єру. Перед звільненням я принципово прийняв військову присягу на вірність Україні й українському народові.
А переможна хода моєї пісні тривала ще довгі роки. Статті й згадки про неї потрапили в газети, журнали, книжки, енциклопедії, підручники, Інтернет. Її періодично передавали по радіо й телебаченню, найчастіше в 1991—1994 роках. У грудні 1991-го інформаційна програма Держтелерадіокомпанії України визнала “Вставай, Україно!” піснею-символом року.
Цю знакову пісню часто співав на концертах протягом кількох років, до середини 90-х. А от за часів Л. Кучми концертні режисери почали мені відмовляти у виконанні у збірних концертах, говорити, що пісня вже не актуальна. На своїх же сольних концертах продовжував її співати. У кінці 90-х у районному будинку культури м. Теребовлі на Тернопіллі під час виконання “Вставай, Україно!” мав можливість зблизька спостерігати за реакцією на пісню першого Президента Леоніда Кравчука — він був непроникливий. Останніми роками я виконував пісню не так часто, в основному, на програмних, великих концертах, які знімало телебачення. У жовтні 2009 р. “Вставай, Україно!” лунала в сольному виконанні в Національній філармонії України на моєму авторському концерті. 20 листопада 2013 р. в Запоріжжі на моєму ювілейному концерті ми заспівали її разом із колишніми учасницями ансамблю І. Алексановою та Ю. Куценко, як і в ті бурхливі роки нашої юності, що збіглися в часі з визначними подіями в історії України. І так само, як і далекого 1991-го, наступного дня розпочалися протестні акції — Євромайдан. У вересні 2014 р. ми з вокалістками знову співали пісню на концерті, що я організував на підтримку воїнів АТО.
“Вставай, Україно!” підтримувала та об’єднувала людей на Майданах. Під час Помаранчевої революції я співав її на майдані Незалежності, і 5-й канал транслював мій виступ на всю Україну. Знаючи, які будуть наслідки мого виступу, але сподіваючись на перемогу проукраїнських сил, свідомо пішов на жертву, втративши спонсорську підтримку авіапідприємства “Мотор Січ”. У період із лютого до червня 2014-го пісня постійно лунала на запорізькому Майдані, на концертах для воїнів, на блокпостах.
“Вставай, Україно!” увійшла до багатьох моїх альбомів, зокрема до компакт-дисків “Козацькому роду нема переводу”, “Дух наш запорозький”, “Найкращі пісні 1991—2000 рр.”; до відеодисків DVD “Авторський концерт у Національній філармонії”, “Чверть століття на сцені”, “Підтримай військо України!”; до нотного пісенника “Запоріжжя моє кохане”. Пісня затребувана й сьогодні: вона виходить у новому диску з патріотичними піснями для воїнів АТО “Бороним рідний край”.
Видатний поет, Герой України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Дмитро Павличко оцінив пісню “Вставай, Україно!” дуже високо. Намагався довести керівництву країни, що мою багаторічну роботу в зросійщеному Запоріжжі на користь української пісні має гідно оцінити держава. Ось що він сказав 2013 року на моєму ювілейному концерті в Запоріжжі:
“Я щойно послухав “Вставай, Україно!”, і перше, про що я подумав, — що вона написана не 20 років тому, а вчора… Я не був тоді, коли ця пісня вперше прозвучала, але дізнавшись, як її зустрічав Чорновіл, як її зустрічали люди, зрозумів, що відразу моє життя набрало певного сенсу, і насамперед в тому цей великий сенс, що моя біографія західного українця і твоя біографія козацького, східного українця возз’єдналися. Ми з тобою зробили одне добре діло: ми об’єднали свої душі, а це найважливіше для українського народу — сьогодні, і вчора було, і завтра буде — єдність сходу, центру, заходу України!”
А так оцінив мої пісні Д. Павличко на моєму сольному концерті в Києві (2016 р.): “…Це музика не тільки твого серця, це музика українського Запоріжжя. Ти там народився і виріс уже тоді, 25 років тому, до того рівня, до якого доросли твої земляки в Запоріжжі, коли і там відбувався Майдан… Це знак великої нашої української долі, що я, гуцульський хлопчик, старий чоловік, вклоняюся перед моїм другом, великим композитором України і кажу тобі: ти написав прекрасну пісню і не одну”.
Мені пощастило написати пісню, яка увійшла в історію й поповнила скарбницю української пісні. За два з половиною десятиліття вона не стала “ретро”, а актуальна й сьогодні і за змістом, і за формою.
Це успіх не лише мій, а й усього музичного й творчого Запоріжжя, бо пісню допомагали створювати запорізькі музиканти, звукорежисери, журналісти, телевізійники. Але головний успіх пісні “Вставай, Україно!” — це та історична роль, яку вона відіграла на зламі історичних епох — налаштовувала українців на патріотизм, впливала на громадську свідомість, сприяла утвердженню незалежної держави. Вона провокувала суспільство і тим самим сприяла прискоренню самовизначення нації — і в далекому 1991-му, і в 2004-му, і в 2014-му.
Я гордий, що був не лише свідком, а й одним із учасників тих легендарних подій, коли Україна постала як незалежна держава. Пишаюся, що зробив свій культурно-мистецький і політичний внесок у розбудову нашої держави.
