Павлюк Ігор. Вирощування алмазів. Філософський роман. — Львів: Апріорі, 2016. — 216 с.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка
Роман “Вирощування алмазів” Ігоря Павлюка — своєрідне випробування і для читачів, і для фахових критиків. Цей твір містить елементи роману-сповіді, утопії та дистопії, екологічного роману і роману-катастрофи. Зрештою, видавництво й автор зазначили, що це — філософський роман. Проте мені йдеться про сприйняття цього твору передусім як казки, “дорослої” казки-притчі про людину як сутність, позбавлену історичного детермінізму. Людина — особливий продукт нашої реальності, який ми маємо розглядати через відповідну оптику — цілісну, мультивимірну. Твір принципово емансипований від нашої життєвої конкретики, від моменту сьогодення, в якому людина, здається, десь розчинилася. Письменники забули або загубили людину.
“Вирощування алмазів” — філософська візія людської сутності як іманентно незмінної субстанції, що має приховані камери. Але водночас письменник створив із літературного полотна параболічну притчу, в якій читач матиме змогу побачити людину на широкому історичному та метафізичному тлі. Це казка про сутності людської матерії та чинники світобудови, в якій людська присутність необов’язкова: Вічність, Суєта, Лоа і Анти-Лоа (Сатана), Випадок, Доля, Майстер… Любов. Вищі сутності бавляться з людиною, відчуваючи свою одвічну приречену причетність до людського.
“Вирощування алмазів” можна вважати метафізичним романом. Ігор Павлюк написав нетиповий український роман, який нагадує символістську притчу-параболу про нового Адама, про помилку Софії, про Саваофа. Ті, хто здатні вирощувати у собі алмази, — люди Х чи Z. Але завдання космічних деміургів — забезпечити умови для вирощування цих структур. Без цього людство приречене на самознищення: “Люди — рак на тілі Землі. Вони її донищать разом із усім живим, тваринним і рослинним світом… Звідси Гітлер — найбожественніша істота, бо вона знищила найбільшу кількість людей… Ні, це сатанинська істота, бо Творцю потрібна не кількість і якість, якісна кількість, врешті-решт” (с. 110). У цьому романі чимало парадоксальних висловлювань, філософських сентенцій та афоризмів, вельми провокативних і почасти жорстких думок. Але ж людська істота — те, що потребує опору, а наше життя — це постійний опір реальності. “А люди як люди. Уявіть собі, — сказав професор, — люди врешті-решт усі однакові, особливо в екстремальних умовах” (с. 38). У романі І. Павлюк створює для героїв екстремальні умови, які апріорі чужі людській натурі. І ось тоді починається “пєрєдєлка чєловєка”, ось тоді людська істота тріскається і на поверхню виходить щось геть незнане. У когось це чорне лайно, агресія, жорстокість, прагнення до влади і жадання підкорити слабшого; у інших (і таких значно менше) в екстремальних умовах починають виростати алмази — особливий продукт людської боротьби зі світом, бунтарства і внутрішньої незбагненної сили. Для оповідача одна з таких ситуацій — армія, в якій хтось сам стає безжальною зброєю і знаряддям убивства, хтось вдається до диктатури і під…растії, а хтось тікає в чертоги внутрішнього виміру, в якому геть зникають вияви людської недосконалості.
“Вирощування алмазів” — роман про людину, яка сама по собі постає найтрадиційнішим і найнепередбачуванішим створінням. І навіть існування в іншому метафізично-лабораторному вимірі Часу, Простору, Випадку, Долі не створює враження, що перед нами — дивний світ. Загадковий старець Лоа — божевільний експериментатор, який знає усі шпарини людського єства, проте все одно має здатність чудуватися людиною. Випадок і Доля, наприклад, — такі ж самі Істоти, наділені основною людською рисою — емоційністю. Можливо, вони таки Надлюди, проте Надлюдина — лише похідна проекція людського розуму, здатного бачити цю реальність у людських, питомо людських, а отже, обмежених і неповних параметрах і категоріях. “Нелюдське” людина бачити принципово не здатна. А тому всі розмови про Надлюдину в ніцшеанській або постніцшеанській парадигмі — лише гра розуму, яка породжує або чудовиськ, або метафізичні сутності, про які ми думаємо дедалі менше в нашому земному вимірі. А роман І. Павлюка змушує нас подивитися на реальність як на багатовимірний світ, у якому є свої непізнавані субтельні шпарини та сховки.
Саме по собі мистецтво, здається, не здатне наблизити людину до пізнання суті цього світу. Можливо, потрібна взаємодія мистецтва, релігії та науки, щоби з часом наблизитися до іншого боку реальності. Проте таке наближення зовсім не означатиме дешифрування Основної Загадки Буття. Сьогодні новітні дослідження з астрофізики доводять, що наш космос структурований за принципом суперструнної реальності. І. Павлюк “оркеструє” свій наратив так само за принципом реальності, яка має кілька паралельних магістралей, які перетинаються не в часо-просторових координатах, а людського багатовимірного єства, де в одному з відсіків раптом з’являються алмази. Щось подібне ми спостерігаємо в романі “Хмарний атлас” англійського письменника Д. Мітчелла. У творі І. Павлюка в осерді цього фізично-метафізичного перехрестя людини і Лоа, Випадку й закономірності — символічна точка “А”; алмаз, який виростає в людських душах під впливом болю та гіркоти образ, зрад, агресії та ненависті. Алмаз — новий символ людськості, своєрідний людськомаркер, який свідчить про життєздатність планети. Людина стільки разів протягом своєї історії прагнула знищити планету — війнами, атомною зброєю та “мирноатомним” Чорнобилем…
“Вирощування алмазів” — роман принципово нетрадиційний із точки зору української романної традиції. У ньому наявна прихована полеміка з творцями “великої філософської” системи — класичної німецької філософії, явленої у працях Канта, Шеллінга, Фіхте… зрештою, Шопенгауера й Ніцше.
“Вирощування алмазів” — роман, написаний з позиції “кінця історії” (за Фукуямою), коли людина відчуває потребу в обнуленні усього прожитого досвіду й формуванні нового зору. У такій точці або історія переходить у метафізичну площину, замикаючись в якісно інших координатах ціннісних орієнтирів, або ми взагалі перестаємо бачити реальність у категоріях традиційного історизму. Щось подібне людська цивілізація уже переживала, скажімо, у часи занепаду античного еллінського світу і перетворення циклічного часу (який, нагадаю, існував у вимірах кайроса і хроносу) на час лінійний, християнський.
І. Павлюк експериментує з романним хронотопом і нашою здатністю сприймати романний світ як щось стабільно-нестабільне, усталено-атипове. “Вирощування алмазів” — роман уже після-постмодерний, у якому експлуатовано потребу в тому, що в постмодернізмі було піддано сумніву та запереченню. Доба підозри добігла кінця. Лоа знову розпочав свій макроексперимент над людськими тілами й душами.
У цьому творі, безперечно, закладені підозри, бо людина — потенційно найпідозріліше створіння, яке тільки колись могло з’явитися в локаусах Всесвіту. Але людина, як істота розуму, наділена особливою здатністю — мислити. У мисленні відбувається спроба долання реальності. Людське мислення — взаємодія фізичного та метафізичного, яке може відкрити перед людиною “далекий простір”, за Я. Мельником, а може перетворювати людину на кафкіанську комаху. Але далеко не всі здатні бачити сутність життя і спідній бік реальності крізь час і простір, сперечаючись із долею та випадком. Я навмисно пишу тут ці слова з малої літери, позаяк, здається, що людина у романі І. Павлюка таки здатна їх перемогти і бути вищою від цих метафізичних трікстерів символістського письменницького світоустрою.
“Вирощування алмазів” — роман, написаний майже 20 років тому (1997 р.), реактуалізований у 2016-му, має усі шанси стати подією нашої читацької реальності. Цей твір проговорює ті проблеми, які вже давно потребують артикуляції в суспільному публічному просторі: щирість і фальш, людська свобода та її межі, людина як перехрестя генетичного і випадкового, табу та обмеження волі, людська слабкість та іманентні риси людської натури, здатність робити моральні судження і поривати з мораллю, формуючи у такий спосіб новий “моральний імператив” уже не в категоріях “або-або”, а в категоріях “і…і…і…n…і”. І. Павлюк написав роман, який ставить перед нами чимало філософських проблем, проте, аби дати відповідь, напевно, таки потрібно мати ген 24-Х-315.
