Ірина ФАРІОН,
доктор філології, професор НУ “Львівська політехніка”
Рубіконовою подією для України в загальнополітичному й мовному плані стала Люблінська унія 1569 року. Унійний акт, затверджений сеймом 1 липня 1569 року, проголошував утворення нової федеративної держави “двох народів” (українці до них не належали) — Речі Посполитої, що її мав очолювати один монарх, який був одночасно й королем польським, і великим князем литовським. Спільним ставав і законодавчий орган — сейм “двох народів” (литовців і поляків), а також сенат, до якого входили найвищі посадові особи як Великого князівства, так і Королівства. Водночас в унійних привілеях Волинського, Брацлавського, Київського воєводств задекларовано, що вони приєднуються до Польського королівства як “рівні до рівних, вільні до вільних”, підтверджено збереження стародавніх кордонів з усталеною мережею самоврядних шляхетських інституцій та судово-адміністративних органів, підтверджено чинність Литовського Статуту, гарантовано збереження староукраїнської (руської) мови у місцевому справочинстві та побуті — себто унійний акт 1569 року гарантував мешканцям приєднаних земель культурно-адміністративну автономію у межах Речі Посполитої [Білоус 2010, с. 76].
Така “мінімалістична програма” регіональної автономії випливала передусім із недостатнього рівня самостійного політичного самоусвідомлення української аристократії. Після Люблінської унії в юридичних актах усе рідше натрапляємо на етноніми русин і лях, національна відмінність ніби ігнорується і зливається в одному понятті “шляхта і лицарство закону грецького і римського” [Жмир 1991, с. 152].
Під час укладення унії особливим подразником було мовне питання, порушене, зокрема, волинською шляхтою в окремій петиції до короля (Луцьк, 29 березня 1569 року), де шляхта, отримавши від короля універсал про потребу присягнути йому на вірність, у своєму листі висловила здивування написанням його польською мовою [Mazur 2003,
с. 43, 54]. Мовне подразнення через глибоке обурення виявила і польська сторона (посли коронні), коли разом із листами до короля Сигізмунда Августа від Костянтина Острозького, Олександра Чарторийського і Сангушка побачили лист від луцького римо-католицького біскупа Вербицького (Wierzbickіego), написаного руською мовою [Mazur 2003, с. 51]. Проливає світло на цю подію поляк, учасник тодішніх сеймових подій, зазначаючи у своєму щоденнику, що біскуп “теж Русин. А видно це з того, що до Короля не написав він листа ані по польськи, ані по латині, тільки по руськи” [Липинський 1991, с. 223].
Однак найважливішим було інше: саме Люблінська унія намалювала мовну лінію поділу між приєднаними землями й метрополією, протиставивши староукраїнську (руську) мову справочинства польській і латинській як свою мову чужим. Знаковим є і те, що ці привілеї так і не були перекладені староукраїнською (руською) мовою. Попри те, вступаючи до унії з Польщею, західноруська шляхта таки намагалася відгородити свій народ від чужоземного впливу. Головні основи буття цього народу полягали в староукраїнській (руській) мові і православній вірі [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. ХХХIV]. Можна констатувати, “що в ХIV–ХVI ст. етнічне українське “ми” виявлялося у формах усвідомлення відмінности власної території, мови, релігії та права. Кожна з тих форм поставала не окремо, а в єдності, переплетено: право на традиційній території розмовляти своєю мовою, виходячи з засад своєї релігії; власна мова на традиційній території як засіб віровизнання і права; нарешті — традиційне віровизнання на своїй території через свою мову, за своїм правом” [Жмир 1991, с. 150].
Підтверджує настанову на окремішне мовне існування новозаснована Руська метрика — окремі 29 книг у польській коронній канцелярії для українських земель, куди протягом 1569–1673 рр. записували староукраїнською (руською) мовою різні грамоти, привілеї, заповіти та інші документи, видані коронною канцелярією або канцелярією підканцлера, а також судові декрети, сеймові ухвали тощо, що стосувалися Київського, Волинського й Брацлавського, з 1635 року і Чернігівського воєводств. Документи, що стосувалися західноукраїнських земель, тобто Руського і Белзького воєводств, що увійшли до складу Польщі ще у ХIV ст., а також Подільського воєводства, утвореного у складі Корони у ХV ст., записували латиною, як і відповідні книги Коронної метрики. Самоназви тих книг на ту пору свідчать про безсумнівно виділений у них мовно-етнічний акцент: “Реєстр справ руських”, “Книги актів по-руськи писаних…”, “Руські книги Великої канцелярії” [Грімстед 1989, с. 53–54, 57].
У складі ВКЛ зосталося тільки Південне Полісся і частина Підляшшя — це означало, що майже вся заселена територія нинішньої України, крім Закарпаття, Буковини, Чернігівщини та північно-західних окраїн, опинилася у складі Речі Посполитої, а польські магнати й шляхтичі, отримавши право набувати землі в Україні ще 1564 року на Варшавському сеймі [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. ХХI], стрімко збільшували соціяльну основу носіїв польської, а не української (руської) мови. За неповних півстоліття відсоток українців, що володіли маєтками та обіймали посади в керівних органах Волинської та Київської земель стрімко зменшився, а в деяких урядах, зокрема в Овруцькому старостві, їх не було вже взагалі [Мойсієнко 2006, с. 341]. Дивно, що це дає підстави деяким дослідникам висловлюватися про природний, добровільний і непомітний перехід українців-русинів на польську мову: мовляв, спеціяльних постанов заборони чи обмеження української мови не було.
Відразу за рік після Люблінської унії українська шляхта звертається до короля з вимогою зберегти права української мови, гарантовані актом 1569 року. Зокрема, відомі нам вимоги київської шляхти 1570 року, брацлавської — 1576 року, волинської — 1577, руської шляхти на Варшавському сеймі 1590-го [Мойсієнко 2006, с. 338; Огієнко 1995, с. 102]. Це свідчить про поступове, але наступальне і неспиннне виведення староукраїнської (руської) мови зі сфери справочинства. Головний негативний вислід Люблінської унії — це виділення шляхти із загальної маси населення і піднесення її за рахунок інших станів. Здобувши привілейоване становище і пізнавши приваби влади, західноруська шляхта почала прагнути повної рівноправности з польською шляхтою, а отже, повної асиміляції з нею, чого без уневажнення староукраїнської (руської) мови зробити було неможливо. Таким способом на українських землях у складі Польської держави почала утверджуватися українсько-польська двомовність, що стала містком до відступницького ополячення українців.
Кардіограмою полонізації можна вважати підписи, які залишала шляхта у своїх документах. Характер підпису під документом, а також суспільний статус її носіїв засвідчує збірник документів Брацлавського воєводства (496 документів від 1566 до 1606 року) [ДБВ,
с. 45]. Прикметно, що 42 магнати й шляхтичі, які володіли в Брацлавському воєводстві земельними маєтками, у різних документах збірника підписалися по-українському — тоді як польською підписалось 19 осіб, з яких восьмеро — українського походження. Тож можна твердити, що почала формуватися тенденція до асиміляції, хоча “землеволодільча шляхта Брацлавського воєводства всі перші сорок років його існування загалом була вірною своїй рідній мові. Це ж, напевно, стосується і нижчих прошарків тамтешньої шляхти” [ДБВ, с. 110]. Водночас поляки системно працюють над утвердженням статусу польської мови: з 1543 року дозволено вживати польську мову поряд із латинською, а сейм 1552 року визначає польську мову необхіднішою за латинську [Огієнко 1930, с. 42–43].
Від кінця ХVI ст. можна говорити про поширення серед української шляхти й козацької старшини польської мови. Настає нова доба українсько-польської двомовности як наслідок агресивної політики полонізації і водночас відступництва української шляхти. Упродовж останньої третини ХVI ст. — поч. ХVII ст. у католицизм перейшли майже всі князівські родини українського чи білоруського походження. Трагізм цієї ситуації полягав у денаціоналізації економічно найпотужнішої, політично найвпливовішої та найкраще організованої верстви українського суспільства, яка задля збереження й наступного зміцнення своїх позицій не лише не підтримала боротьби українського народу за національне визволення, а відкрито виступила на боці її супротивників. Характерно, що процес денаціоналізації охопив не лише панів-католиків, а й православних, позиції яких залишалися досить міцними на Брацлавщині та Київщині [Смолій, Степанков 2009, с. 65].
Отже, колонізація України Річчю Посполитою та угодовське мислення української провідної верстви спричинили зміну статусу української мови. Юрій Шевельов наголошує, що причин цього зречення “не можна знайти в перевазі тогочасної польської культури, — а тільки в безпосередньому й посередньому тиску Польщі. Цей посередній тиск виявився в тому, що Польща систематично підривала існування тих суспільних верств, які могли бути носіями новотвореної на основі синтези старого “койне” і живих говірок літературної мови” [Шевельов 2012, с. 463].
Попри все, позитивні наслідки унії виявилися не лише в об’єднанні українців, що мешкали у різних державах, а й у посиленні їхніх міграційних процесів. Особливо помітним був переселенський потік на Волинь і Київщину галицької шляхти, що відчувала привабливість служби на княжих дворах, а також простолюду, що освоював незаселені терени Брацлавщини та Київщини, масово засновуючи нові міста і містечка на засадах магдебурзького права. Лише у Брацлавському та Київському воєводствах виникло понад 300 міських поселень. Основний контингент переселенців становили втікачі з панських маєтків, тобто найсміливіші, енергійні, вольові й рішучі мешканці сіл і міст Галичини, Волині, Західного Поділля, півночі Київського воєводства. Наслідком колонізації став значний демографічний приріст: чисельність населення на південно-східних територіях протягом 1569–1648 рр. зросла у 20–30 разів. За своєю інтенсивністю та масовістю колонізація півдня та сходу України не мала собі рівних в Европі й багато в чому випередила всесвітньо відому колонізацію “дикого” заходу Америки [Білоус 2010, с. 77; Смолій, Степанков 2009, с. 69]. З мовного погляду ці міграційні рухи породили південно-східні говірки, що лягли в основу сучасної української мови.
Завершилося століття укладенням релігійної Берестейської унії 1596 року, непроминальне значення якої у переосмисленні нових територіяльних устроїв “у категоріях політичних”: унія розламала звичні для Середньовіччя уявлення про об’єднаність етносу вірою, чи конфесійністю, що лише підтвердило крокування Україною ранньомодерного часу. Попри боротьбу “Руси з Руссю”, унія викристалізовувала етнічно-національний чинник. Не випадково унійна церква повільніше запроваджувала польську мову, ніж православна: польська мова почала домінувати в ній від 1650 року.
Церковна унія відобразилася на масовій суспільній свідомості широких верств “простого” населення: міщан, козаків, селян, які сприйняли її передусім як “конфлікт міжнаціональний, породжений бажанням “польського” народу підпорядкувати собі “руський” народ у Польсько-Литовській державі” [Флоря 1997, с. 128–129]. Єдиною силою, що була спроможна захистити права українського (руського) народу саме від ХVII ст., стало козацтво, у перелік захисту прав і вольностей якого неминуче входила українська (руська) мова як один із засобів відмінности від поляків. Саме таке масштабне охоплення міжетнічного протистояння у Речі Посполитій начебто лише на релігійній основі виводить значення цієї унії поза рамки церковної історії, перетворюючи її згодом в один із чинників визвольних воєн упродовж ХVII ст., а також у визначальний історичний рушій усього наступного століття.
Протиставлення ляха-католика і українця (русина) — православного як утілення етнічної належности — основний вислід двох уній, себто об’єднань того, що об’єднати було неможливо, а також створення нової етнічно-національної парадигми поза межами конфесійної належности: українець (русин) — це не обов’язково православний.
Експресивно продіягностував наслідки Берестейської унії вихованець польського канцлера та великого гетьмана Яна Замойського, посол у Туреччині та Франції, засновник Добромильського культурного осередку разом із друкарнею та монастирем Ян Щасний-Гербурт (1567 р. н.): “Бо знаю добре про те, що з ними [українцями (русинами) — І. Ф.] діється, почавши від Брестського з’їзду. Знаю добре, як на сеймиках подають їм надію, а на сеймах шикають. На сеймиках братами називають, а на сеймах — відщепенцями. Це я знаю, бо все це правда. Але чого вони хочуть од того шляхетного народу, якою радою і якою метою вони керуються? Того я в жодний спосіб збагнути не можу. Бо коли хочуть, щоб Руси не були в Русі, — то це річ неподобна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу
Самбора, а Бершадь неподалік Гданська” [УСПД ХVII ст., т. II, кн. 2, с. 179].
Отож ця далека історія потребує від сучасників заглиблення у польсько-українські стосунки як імперсько-колонізаційні з боку Польщі та утвердження УКРАЇНСЬКОЇ МОВНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТИ, а не рабського прийняття нових складних викликів у польсько-українських взаєминах, що виникли через дикунську ухвалу Польського сейму від 11 липня 2016 року.
P. S. Далі буде. Більше про це у моїй монографії “Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива”, Львів, 2015. — 656 с.
Література та джерела
Білоус 2010 — Білоус Н. О. Люблінська унія 1569 р.: історіографічні погляди та інтерпретації // Український історичний журнал. — 2010. — № 1. — С. 65–83.
Грімстед 1989 — Грімстед П. Кеннеді. Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель (1569–1673 рр.) // Український історичний журнал. — № 5. — 1989. — С. 52–62.
Жмир 1991 — Жмир В. Ф. На шляху до себе (Історія становлення української національної свідомості) // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 1. — С. 144–162.
Липинський 1991 — Липинський В’ячеслав. Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII-ім столітті. Твори. — Філадельфія, 1991. — Том 3. — 346 с.
Мойсієнко 2006 — Мойсієнко В. М.
Фонетична система українських поліських говорів у ХVI–ХVII ст. Монографія. — Житомир, 2006. — 448 с.
Огієнко 1930 — Огієнко Іван. Українська літературна мова ХVI-го і український Крехівський Апостол. — Варшава, 1930. — Т. I. — 520 с.
Огієнко 1995 — Огієнко Іван. Історія української літературної мови. — К., 1995. — 293 с.
Смолій, Степанков 2009 — Смолій Валерій, Степанков Валерій. Українська національна революція ХVII ст. (1648–1676 рр.). — К., 2009. — 447 с.
Флоря 1997 — Флоря Борис. Національно-конфесійна свідомість населення Східної України в першій половині ХVII століття // Берестейська унія та внутрішнє життя Церкви в ХVII столітті. Матеріали Четвертих “Берестейських читань”. — Львів, 1997. — С. 125–147.
Шевельов 2012 — Шевельов Юрій. Польська мова в Україні в ХVI–ХVII ст. (пам’яті Антуана Мартеля) // Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947–1953). — К., 2012. — С. 456–467
Mazur 2003 – Mazur Karol. Nieznana petycja szlachty wołyńskiej do króla w dobie sejmu Lubelskiego 1569 r. // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2003. — Випуск 2. — С. 41–56.
Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I — Архивъ Юго-Западной Россіи… — К., 1861. — Ч. II. — Т. I. — 530 с.
ДБВ — Документи брацлавського воєводства 1566–1606 років / Упорядн. Крикун М., Піддубняк О. Вступ М. Крикуна. — Львів, 2008. — 1217 с.
УСПД ХVII ст., т. II, кн. 2 — Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — 536 с.
