Мовний рубікон з поляками: Люблінська унія 1569 року

Ірина ФАРІОН,

доктор філології, професор НУ “Львівська політехніка”

 

Рубіконовою подією для України в загальнополітичному й мовному плані стала Люблінська унія 1569 року. Унійний акт, затверджений сеймом 1 липня 1569 року, проголошував утворення нової федеративної держави “двох народів” (українці до них не належали) — Речі Посполитої, що її мав очолювати один монарх, який був одночасно й королем польським, і великим князем литовським. Спільним ставав і законодавчий орган — сейм “двох народів” (литовців і поляків), а також сенат, до якого входили найвищі посадові особи як Великого князівства, так і Королівства. Водночас в унійних привілеях Волинського, Брацлавського, Київського воєводств задекларовано, що вони приєднуються до Польського королівства як “рівні до рівних, вільні до вільних”, підтверджено збереження стародавніх кордонів з усталеною мережею самоврядних шляхетських інституцій та судово-адміністративних органів, підтверджено чинність Литовського Статуту, гарантовано збереження староукраїнської (руської) мови у місцевому справочинстві та побуті — себто унійний акт 1569 року гарантував мешканцям приєднаних земель культурно-адміністративну автономію у межах Речі Посполитої [Білоус 2010, с. 76].

Така “мінімалістична програма” регіональної автономії випливала передусім із недостатнього рівня самостійного політичного самоусвідомлення української аристократії. Після Люблінської унії в юридичних актах усе рідше натрапляємо на етноніми русин і лях, національна відмінність ніби ігнорується і зливається в одному понятті “шляхта і лицарство закону грецького і римського” [Жмир 1991, с. 152].

Під час укладення унії особливим подразником було мовне питання, порушене, зокрема, волинською шляхтою в окремій петиції до короля (Луцьк, 29 березня 1569 року), де шляхта, отримавши від короля універсал про потребу присягнути йому на вірність, у своєму листі висловила здивування написанням його польською мовою [Mazur 2003,

с. 43, 54]. Мовне подразнення через глибоке обурення виявила і польська сторона (посли коронні), коли разом із листами до короля Сигізмунда Августа від Костянтина Острозького, Олександра Чарторийського і Сангушка побачили лист від луцького римо-католицького біскупа Вербицького (Wierzbickіego), написаного руською мовою [Mazur 2003, с. 51]. Проливає світло на цю подію поляк, учасник тодішніх сеймових подій, зазначаючи у своєму щоденнику, що біскуп “теж Русин. А видно це з того, що до Короля не написав він листа ані по польськи, ані по латині, тільки по руськи” [Липинський 1991, с. 223].

Однак найважливішим було інше: саме Люблінська унія намалювала мовну лінію поділу між приєднаними землями й метрополією, протиставивши староукраїнську (руську) мову справочинства польській і латинській як свою мову чужим. Знаковим є і те, що ці привілеї так і не були перекладені староукраїнською (руською) мовою. Попри те, вступаючи до унії з Польщею, західноруська шляхта таки намагалася відгородити свій народ від чужоземного впливу. Головні основи буття цього народу полягали в староукраїнській (руській) мові і православній вірі [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. ХХХIV]. Можна констатувати, “що в ХIV–ХVI ст. етнічне українське “ми” виявлялося у формах усвідомлення відмінности власної території, мови, релігії та права. Кожна з тих форм поставала не окремо, а в єдності, переплетено: право на традиційній території розмовляти своєю мовою, виходячи з засад своєї релігії; власна мова на традиційній території як засіб віровизнання і права; нарешті — традиційне віровизнання на своїй території через свою мову, за своїм правом” [Жмир 1991, с. 150].

Підтверджує настанову на окремішне мовне існування новозаснована Руська метрика — окремі 29 книг у польській коронній канцелярії для українських земель, куди протягом 1569–1673 рр. записували староукраїнською (руською) мовою різні грамоти, привілеї, заповіти та інші документи, видані коронною канцелярією або канцелярією підканцлера, а також судові декрети, сеймові ухвали тощо, що стосувалися Київського, Волинського й Брацлавського, з 1635 року і Чернігівського воєводств. Документи, що стосувалися західноукраїнських земель, тобто Руського і Белзького воєводств, що увійшли до складу Польщі ще у ХIV ст., а також Подільського воєводства, утвореного у складі Корони у ХV ст., записували латиною, як і відповідні книги Коронної метрики. Самоназви тих книг на ту пору свідчать про безсумнівно виділений у них мовно-етнічний акцент: “Реєстр справ руських”, “Книги актів по-руськи писаних…”, “Руські книги Великої канцелярії” [Грімстед 1989, с. 53–54, 57].

У складі ВКЛ зосталося тільки Південне Полісся і частина Підляшшя — це означало, що майже вся заселена територія нинішньої України, крім Закарпаття, Буковини, Чернігівщини та північно-західних окраїн, опинилася у складі Речі Посполитої, а польські магнати й шляхтичі, отримавши право набувати землі в Україні ще 1564 року на Варшавському сеймі [Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I, с. ХХI], стрімко збільшували соціяльну основу носіїв польської, а не української (руської) мови. За неповних півстоліття відсоток українців, що володіли маєтками та обіймали посади в керівних органах Волинської та Київської земель стрімко зменшився, а в деяких урядах, зокрема в Овруцькому старостві, їх не було вже взагалі [Мойсієнко 2006, с. 341]. Дивно, що це дає підстави деяким дослідникам висловлюватися про природний, добровільний і непомітний перехід українців-русинів на польську мову: мовляв, спеціяльних постанов заборони чи обмеження української мови не було.

Відразу за рік після Люблінської унії українська шляхта звертається до короля з вимогою зберегти права української мови, гарантовані актом 1569 року. Зокрема, відомі нам вимоги київської шляхти 1570 року, брацлавської — 1576 року, волинської — 1577, руської шляхти на Варшавському сеймі 1590-го [Мойсієнко 2006, с. 338; Огієнко 1995, с. 102]. Це свідчить про поступове, але наступальне і неспиннне виведення староукраїнської (руської) мови зі сфери справочинства. Головний негативний вислід Люблінської унії — це виділення шляхти із загальної маси населення і піднесення її за рахунок інших станів. Здобувши привілейоване становище і пізнавши приваби влади, західноруська шляхта почала прагнути повної рівноправности з польською шляхтою, а отже, повної асиміляції з нею, чого без уневажнення староукраїнської (руської) мови зробити було неможливо. Таким способом на українських землях у складі Польської держави почала утверджуватися українсько-польська двомовність, що стала містком до відступницького ополячення українців.

Кардіограмою полонізації можна вважати підписи, які залишала шляхта у своїх документах. Характер підпису під документом, а також суспільний статус її носіїв засвідчує збірник документів Брацлавського воєводства (496 документів від 1566 до 1606 року) [ДБВ,

с. 45]. Прикметно, що 42 магнати й шляхтичі, які володіли в Брацлавському воєводстві земельними маєтками, у різних документах збірника підписалися по-українському — тоді як польською підписалось 19 осіб, з яких восьмеро — українського похо­дження. Тож можна твердити, що почала формуватися тенденція до асиміляції, хоча “землеволодільча шляхта Брацлавського воєводства всі перші сорок років його існування загалом була вірною своїй рідній мові. Це ж, напевно, стосується і нижчих прошарків тамтешньої шляхти” [ДБВ, с. 110]. Водночас поляки системно працюють над утвердженням статусу польської мови: з 1543 року дозволено вживати польську мову поряд із латинською, а сейм 1552 року визначає польську мову необхіднішою за латинську [Огієнко 1930, с. 42–43].

Від кінця ХVI ст. можна говорити про поширення серед української шляхти й козацької старшини польської мови. Настає нова доба українсько-польської двомовности як наслідок агресивної політики полонізації і водночас відступництва української шляхти. Упродовж останньої третини ХVI ст. — поч. ХVII ст. у католицизм перейшли майже всі князівські родини українського чи білоруського походження. Трагізм цієї ситуації полягав у денаціоналізації економічно найпотужнішої, політично найвпливовішої та найкраще організованої верстви українського суспільства, яка задля збереження й наступного зміцнення своїх позицій не лише не підтримала боротьби українського народу за національне визволення, а відкрито виступила на боці її супротивників. Характерно, що процес денаціоналізації охопив не лише панів-католиків, а й православних, позиції яких залишалися досить міцними на Брацлавщині та Київщині [Смолій, Степанков 2009, с. 65].

Отже, колонізація України Річчю Посполитою та угодовське мислення української провідної верстви спричинили зміну статусу української мови. Юрій Шевельов наголошує, що причин цього зречення “не можна знайти в перевазі тогочасної польської культури, — а тільки в безпосередньому й посередньому тиску Польщі. Цей посередній тиск виявився в тому, що Польща систематично підривала існування тих суспільних верств, які могли бути носіями новотвореної на основі синтези старого “койне” і живих говірок літературної мови” [Шевельов 2012, с. 463].

Попри все, позитивні наслідки унії виявилися не лише в об’єднанні українців, що мешкали у різних державах, а й у посиленні їхніх міграційних процесів. Особливо помітним був переселенський потік на Волинь і Київщину галицької шляхти, що відчувала привабливість служби на княжих дворах, а також простолюду, що освоював незаселені терени Брацлавщини та Київщини, масово засновуючи нові міста і містечка на засадах магдебурзького права. Лише у Брацлавському та Київському воєводствах виникло понад 300 міських поселень. Основний контингент переселенців становили втікачі з панських маєтків, тобто найсміливіші, енергійні, вольові й рішучі мешканці сіл і міст Галичини, Волині, Західного Поділля, півночі Київського воєводства. Наслідком колонізації став значний демографічний приріст: чисельність населення на південно-східних територіях протягом 1569–1648 рр. зросла у 20–30 разів. За своєю інтенсивністю та масовістю колонізація півдня та сходу України не мала собі рівних в Европі й багато в чому випередила всесвітньо відому колонізацію “дикого” заходу Америки [Білоус 2010, с. 77; Смолій, Степанков 2009, с. 69]. З мовного погляду ці міграційні рухи породили південно-східні говірки, що лягли в основу сучасної української мови.

Завершилося століття укладенням релігійної Берестейської унії 1596 року, непроминальне значення якої у переосмисленні нових територіяльних устроїв “у категоріях політичних”: унія розламала звичні для Середньовіччя уявлення про об’єднаність етносу вірою, чи конфесійністю, що лише підтвердило крокування Україною ранньомодерного часу. Попри боротьбу “Руси з Руссю”, унія викристалізовувала етнічно-національний чинник. Не випадково унійна церква повільніше запроваджувала польську мову, ніж православна: польська мова почала домінувати в ній від 1650 року.

Церковна унія відобразилася на масовій суспільній свідомості широких верств “простого” населення: міщан, козаків, селян, які сприйняли її передусім як “конфлікт міжнаціональний, породжений бажанням “польського” народу підпорядкувати собі “руський” народ у Польсько-Литовській державі” [Флоря 1997, с. 128–129]. Єдиною силою, що була спроможна захистити права українського (руського) народу саме від ХVII ст., стало козацтво, у перелік захисту прав і вольностей якого неминуче входила українська (руська) мова як один із засобів відмінности від поляків. Саме таке масштабне охоплення міжетнічного протистояння у Речі Посполитій начебто лише на релігійній основі виводить значення цієї унії поза рамки церковної історії, перетворюючи її згодом в один із чинників визвольних воєн упродовж ХVII ст., а також у визначальний історичний рушій усього наступного століття.

Протиставлення ляха-католика і українця (русина) — православного як утілення етнічної належности — основний вислід двох уній, себто об’єднань того, що об’єднати було неможливо, а також створення нової етнічно-національної парадигми поза межами конфесійної належности: українець (русин) — це не обов’язково православний.

Експресивно продіягностував наслідки Берестейської унії вихованець польського канцлера та великого гетьмана Яна Замойського, посол у Туреччині та Франції, засновник Добромильського культурного осередку разом із друкарнею та монастирем Ян Щасний-Гербурт (1567 р. н.): “Бо знаю добре про те, що з ними [українцями (русинами) — І. Ф.] діється, почавши від Брестського з’їзду. Знаю добре, як на сеймиках подають їм надію, а на сеймах шикають. На сеймиках братами називають, а на сеймах — відщепенцями. Це я знаю, бо все це правда. Але чого вони хочуть од того шляхетного народу, якою радою і якою метою вони керуються? Того я в жодний спосіб збагнути не можу. Бо коли хочуть, щоб Руси не були в Русі, — то це річ неподобна, і це все одно, якщо порівняти, якби їм захотілося, аби море було поблизу

Самбора, а Бершадь неподалік Гданська” [УСПД ХVII ст., т. II, кн. 2, с. 179].

Отож ця далека історія потребує від сучасників заглиблення у польсько-українські стосунки як імперсько-колонізаційні з боку Польщі та утвердження УКРАЇНСЬКОЇ МОВНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ ГІДНОСТИ, а не рабського прийняття нових складних викликів у польсько-українських взаєминах, що виникли через дикунську ухвалу Польського сейму від 11 липня 2016 року.

P. S. Далі буде. Більше про це у моїй монографії “Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива”, Львів, 2015. — 656 с.

 

Література та джерела

Білоус 2010 — Білоус Н. О. Люблінська унія 1569 р.: історіографічні погляди та інтерпретації // Український історичний журнал. — 2010. — № 1. — С. 65–83.

Грімстед 1989 — Грімстед П. Кеннеді. Руська метрика: книги польської коронної канцелярії для українських земель (1569–1673 рр.) // Український історичний журнал. — № 5. — 1989. — С. 52–62.

Жмир 1991 — Жмир В. Ф. На шляху до себе (Історія становлення української національної свідомості) // Філософська і соціологічна думка. — 1991. — № 1. — С. 144–162.

Липинський 1991 — Липинський В’ячеслав. Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVII-ім столітті. Твори. — Філадельфія, 1991. — Том 3. — 346 с.

Мойсієнко 2006 — Мойсієнко В. М.

Фонетична система українських поліських говорів у ХVI–ХVII ст. Монографія. — Житомир, 2006. — 448 с.

Огієнко 1930 — Огієнко Іван. Українська літературна мова ХVI-го і український Крехівський Апостол. — Варшава, 1930. — Т. I. — 520 с.

Огієнко 1995 — Огієнко Іван. Історія української літературної мови. — К., 1995. — 293 с.

Смолій, Степанков 2009 — Смолій Валерій, Степанков Валерій. Українська національна революція ХVII ст. (1648–1676 рр.). — К., 2009. — 447 с.

Флоря 1997 — Флоря Борис. Національно-конфесійна свідомість населення Східної України в першій половині ХVII століття // Берестейська унія та внутрішнє життя Церкви в ХVII столітті. Матеріали Четвертих “Берестейських читань”. — Львів, 1997. — С. 125–147.

Шевельов 2012 — Шевельов Юрій. Польська мова в Україні в ХVI–ХVII ст. (пам’яті Антуана Мартеля) // Нарис сучасної української літературної мови та інші лінгвістичні студії (1947–1953). — К., 2012. — С. 456–467

Mazur 2003 – Mazur Karol. Nieznana petycja szlachty wołyńskiej do króla w dobie sejmu Lubelskiego 1569 r. // Соціум. Альманах соціальної історії. — 2003. — Випуск 2. — С. 41–56.

 

Арх. ЮЗР 1861, ч. II, т. I — Архивъ Юго-Западной Россіи… — К., 1861. — Ч. II. — Т. I. — 530 с.

ДБВ — Документи брацлавського воєводства 1566–1606 років / Упорядн. Крикун М., Піддубняк О. Вступ М. Крикуна. — Львів, 2008. — 1217 с.

УСПД ХVII ст., т. II, кн. 2 — Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — 536 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment