Василь НЕВОЛОВ,
письменник, театральний критик
Це я про останню у минулому сезоні прем’єрну виставу Київської Академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” — моносповідь “Про Ромео та Джульєтту… але звали їх Маргарита та Абульфаз” за новелою нобелівської лауреатки, українки з Білорусі Світлани Алексієвич.
Це справді жіноча вистава, бо написана жінкою — Світланою Алексієвич, зіграна жінкою — прекрасною актрисою Оленою Дудич. Поставлена жінкою — талановитою актрисою, режисером, театральним педагогом Іриною Калашниковою, якій асистував її чоловік, актор Сергій Мельник… І музично-шумову її концепцію теж вигадала зовсім юна чарівна дівчина Тетяна Баранова. (Щоправда, професійного художнього світла і звуку виставі додав симпатичний хлопчина, мій тезко, Василь Чернявський, “адміністрував” спектакль Сергій Зіберов).
Та в цих обдарованих жінок вийшла надзвичайно “чоловіча” вистава — “чоловіча” у більшості своїх виразних сценічних засобів — вона скупа, лаконічна, ба навіть аскетична… І все одно при цьому напрочуд “жіноча”, дуже прониклива, чутлива, зворушлива і така, що струмом переживань “б’є” глядачеві прямісінько в серце.
За зовнішньої статичності й стриманості рухів актрисі Олені Дудич вдається створити значний об’єм переживань, інтонаційно, лише емоцією голосу, мімікою, пластикою, паузами, сповненими відчуттям, що сльоза ось-ось проллється. Вона прагне своєю історією зробити художнє узагальнення, мистецьку проекцію долі її героїні на долі багатьох жінок у різних країнах. Історія її Маргарити трагічна, наче коротке життя Джульєтти, хоча й без фізичної загибелі, та пережите героїнею схоже на пекло.
У часи подій винищення вірменів наприкінці доби СРСР, у цій м’ясорубці в Баку народилося кохання вірменки Маргарити та мусульманина Абульфаза. Саме цьому присвятила одну з найпроникливіших новел свого прекрасного роману Світлана Алексієвич.
Трагічну розповідь Маргарити, яка дивом залишилася живою серед різанини й нелюдського апокаліпсису національної ненависті, О. Дудич веде зі щирою інтонацією у супроводі світлої мелодії з присмаком вірменських мотивів. Тихий голос ледь стримує внутрішні емоції. Горе стає страшнішим, коли вже не кричить, а лише відчаєм здавлює серце…
Із декорацій на сцені тільки стілець. Утім виконавиця сама стає своєрідним елементом декорації. Скоріше ним стає її сукня. Біла, з широким подолом, вона нагадує і цнотливе вбрання Джульєтти, і крій східної одежі. А ще Олена Дудич “робить” із нього скатертину, хустку, шаль, а широким подолом сукні “змоделює” свою вагітність, а згодом — і згорточок із народженою донечкою.
Такий театральний хід дозволяє постановниці й актрисі з мінімуму речей та реквізиту створити цілий світ, переконливо розповісти про те, що людиною можна захоплюватись, а можна й жахатися змін і трансформацій людської подоби.
Маргариті й Абульфазу, що пройшли крізь пекло націоналістичних і релігійних протиріч, вдалося вижити, пронести кохання, що давало сили жити. Слухаєш про те, як люди у Баку, що були сусідами, росли, жили разом, а потім убивали один одного, і думаєш про інші країни та про реалії сьогоднішньої України…
Та фраза, яку я виніс у заголовок, — не моя вигадка. Так героїні цієї розповіді відповіли в американському посольстві, коли вона просила допомогти їй з отриманням візи, аби доєднатися до своєї вірменської родини. Відповіли і додали при цьому: “… щоб бути правдою” і відмовили у візі. Але ж це Правда!!!
