Наталя ГУМНИЦЬКА,
м. Львів
Будитель байдужих?
Світильник істини?
Промінь у царстві забуття,
байдужості?
Відповім:
Він був, ким був: Сином і Отцем
свого народу.
Роман Лубківський,
“Душпастир народу”
До свого 75-річчя (10 серпня 2016 року) Роман Лубківський — поет, літературознавець, перекладач, культуролог, громадський і політичний діяч, дипломат, невтомний будівничий української культури й Української держави, люблячий син своєї МатеріЗемлі не дожив. Відійшов у засвіти 23 жовтня 2015 року. Але парадокс людського життя полягає в тому, що саме трагізм невідворотної втрати породжує у нас розуміння величі духовних скарбів, створених і залишених нам Поетом. А Роман Лубківський засіяв і зібрав добре духовне “жниво” і став яскравим карбом української, та й європейської культури.
Духовна спадщина цього славного Трудівника на ниві української культури і державотворення вражає філософською глибиною, енциклопедичним масштабом, інтелектуальністю, емоційною правдивістю та наснаженістю.
Насамперед це його письменницький, поетичний доробок, який із першої ліричної збірки “Зачудовані олені” засвідчив народження талановитого молодого поета із мальовничого села Острівець на давній княжій Теребовлянщині на Поділлі. Згодом з’явилася низка поетичних збірок, лише перелік назв яких свідчить про їхню філософську глибину, інтелектуальний масштаб і, головне, любов до рідної землі, до рідного слова. Зокрема: “Громове дерево”, “Рамена”, “Смолоскипи”, “Звіздар”, “Скарбівня”, “Серпневе яблуко”, “Лелече віче”, “Погляд вічності”, “Балканський Христос”, “Камінне жниво”, “Сто і одна строфа”, “Серпень у квітні”, “Янгол у снігах”, “Forum Romanum”, “Нічна варта”, “Чаша непокори”, “Пейзажі з-за обрію”, “Ключові слова”. Найкращі з цих поезій (за вибором самого автора) увійшли у двотомне видання 2015 р.
Друга, мало акцентована грань таланту Романа Лубківського, — його літературознавчі праці. Насамперед його розвідки, присвячені Маркіянові Шашкевичу і Тарасові Шевченку. Значення цих титанів відродження українського слова знайшли фундаментальну наукову оцінку в літературно-критичних працях Романа Лубківського, зокрема: “Камертон Шашкевича” (книга статей, рецензій, виступів), видання “Вінок Маркіянові Шашкевичу” (у співавторстві з М. Шалатою), стаття-доповідь “Богорівний — бо правдомовний (Тарас Шевченко і сучасність)”, “Посвята” (літературно-мистецький збірник до 190-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка). Безперечно, до цього літературознавчого доробку належить книга “Весни розспіваної князь. Слово про Б.-І. Антонича” (у співавторстві з М. Ільницьким), яка великою мірою приклалася до повернення в українську літературу цього самобутнього поетичного генія. Велика заслуга Романа Лубківського у впровадженні в контекст української культури загалом і літературознавства зокрема такої епохальної постаті XX століття, як Святослав Гординський. У його фундаментальній праці “Святослав Гординський. На переломі епох” (серія “Ad fontes”) Святослав Гординський постає як визначний практик і теоретик у царині українського й світового літературознавства, перекладознавства, критики та есеїстки. Вагомими є літературознавчі дослідження Романа Лубківського поетичної творчості українських класиків XX ст., зокрема П. Тичини, М. Рильського. Особливо близькою Романові Лубківському була творчість Дмитра Павличка, який відіграв у його особистому творчому житті визначальну роль і з яким вони у творчому та громадському тандемі пройшли увесь земний шлях. Глибокий науковий аналіз літературної творчості Д. Павличка він залишив у повному виданні творів письменника (т. 1, т. 5).
Третя царина, яку цей невтомний мудрець і знавець Слова наполегливо освоював протягом життя, — це перекладознавство. Як природжений дипломат, він чудово розумів, наскільки важливим для української культури є популяризація і взаємообмін найкращими поетичними зразками між визначними поетами України й зарубіжжя, включення української літератури у європейський контекст. Грань перекладацького таланту Романа Лубківського особливо проявилася у його перекладах поетів слов’янського світу: поляків, білорусів, сербів. Зокрема, в авторські антології “Слов’янське небо”, “Слов’янська ліра” увійшли твори польського поета Владислава Броневського, сербської поетеси Десанки Максимович, класиків білоруської літератури Янки Купали та Максима Богдановича. До його найновіших перекладів належать: трагедія Юліуша Словацького “Срібний сон Саломеї”, драма Йозефа Вацлава Фріча “Іван Мазепа”, поема Кіндрата Рилєєва “Войнаровський”. Окремо слід наголосити, що Роман Лубківський упорядкував і написав ґрунтовну передмову до двотомного зібрання творів Юліуша Словацького українською мовою, а також до “Кобзаря” Тараса Шевченка польською мовою.
Як людина неабиякого мистецького хисту і філософського світосприйняття, Роман Лубківський у тандемі з визначним українським фотолітописцем Василем Пилип’юком став співавтором низки фотоальбомів епохального проекту представлення найвизначніших постатей української культури, зокрема “Світи Святослава Гординського”, “Володар Камінного персня. Борис Возницький”.
Пильної уваги і подяки заслуговує ще одна грань таланту цього невтомного трудівника на ниві української культури, який із глибин коріння українського роду всотав у себе з молоком матері любов до природної краси, гармонії, естетики буття. Оцей підсвідомий поклик естетичної краси і любові до рідної землі спонукав його до щоденної громадсько-суспільної праці, часто невдячної, яка відривала його від улюбленого словотворіння. Але він крок за кроком домагався розбудови музеїв, повернення товариств і архівів, встановлення пам’ятників визначним діячам української культури, відбудови церков і розбудови шкіл. Важко знайти будь-яку важливу подію українського відродження чи на Львівщині, чи на його рідній Тернопільщині (насамперед у родинному селі Острівець на Теребовлянщині), чи в Україні загалом, де б найактивнішу участь не брав Роман Лубківський. Він, як “український Сократ”, мислитель і природжений дипломат, умів вчасно дати найслушнішу пораду чиновникові будь-якого рангу, схилити його до ухвалення рішення на користь української культури й розбудови якісно нового громадянського суспільства. Так, за його активної участі 1989 року у Львові відродилося Наукове товариство імені Тараса Шевченка (неформальна академія наук України); активізувалося Товариство рідної мови “Просвіта”; були перевезені в Україну архіви Олександра Олеся, Олега Ольжича, Святослава Гординського; постав Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові; Музей визвольної боротьби; Музей “Русалки Дністрової”; Музей-садиба Маркіяна Шашкевича (с. Підлисся); Музей родини Антоничів (с. Бортятин); Музей-майстерня Теодозії Бриж та ін. Музейництво — це важлива сторінка в біографії Романа Лубківського: спільно з Героєм України Борисом Возницьким він вперто орав ниву відродження і повернення українських національних скарбів.
Мабуть, громадянська позиція Романа Лубківського найбільш яскраво проявилася у його публіцистичних статтях, чисельних листах-зверненнях, виступах на радіо, телебаченні, наукових форумах, публічних зібраннях та ін. Його любов до рідної землі була справжньою, дієвою і конкретною. Його Слово палко відгукувалося на будь-які проблеми українського державотворення й української культури. Він чудово розумів фундаментальне значення культури для становлення справді Української держави на засадах європейських цінностей, для утвердження її національної свідомості та безпеки. Він був сповнений ідеями просвітництва свого покривдженого народу, глибоко розумів трагічні причини його байдужості та відчуження від своєї культури. Саме тому займався відродженням шкільництва, залученням молоді до українських справ, намагався засівати у них зерна високої культури й любові до рідного слова. Показовою є його праця з окультурення свого рідного села Острівця: розбудова середньої школи, відкриття Кімнати-музею письменника Володимира Гжицького, встановлення меморіальної дошки на садибі єпископа Торонто Ізидора Борецького, відновлення греко-католицького храму, впорядкування могили отця Платона Карпінського (батька його першої учительки Анни Платонівни), встановлення іменної стипендії кращим учням школи та ін. Подібні культурні острівці-маркери залишив Роман Лубківський на Яворівщині (Рокитне, Бірки, Ясниська) й у більшості сіл і містечок Львівщини, пов’язаних із визначними іменами української культури. Власне через розбудову такої культурно-духовної мапи України цей мудрий син свого народу творив якісно нову українську суспільність — модерну, але базовану на національних традиціях. Це було його кредо, його сутність: малими конкретними справами йти до великої мети. А мета проста — бачити свій народ щасливим і вільним від рабства духовного у вільному колі європейських народів. І для цього він жив і “лупав скалу” невігластва, безпам’ятства, байдужості. “Лупав” на всіх посадах, які йому посилала доля: редактора газет і часописів, начальника Управління культури, голови обласних організацій Спілки письменників України і Товариства “Просвіта”, професора Львівського національного університету імені Івана Франка, народного депутата України першого скликання, Надзвичайного і Повноважного Посла України у Чеській і Словацькій Федеративних Республіках, голови Комітету з Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. І на кожній з них залишав вагомий слід. Зокрема — відбудував зруйноване приміщення Товариства “Просвіта” у Львові (Друкарська, 6) і приміщення Львівської організації Спілки письменників України по вул. С. Крушельницької, побудував модерне приміщення Посольства України у Празі, ініціював підняття над ВР України національного прапора України (вересень 1991 р.) і традицію прийняття присяги Президентами України на Пересопницькому Євангелії.
Ще багато граней таланту і важливих справ, звершених Романом Лубківським, залишилося за межами цієї статті, але вони, переконана, знайдуть своє поглиблене висвітлення у серії наступних просвітницьких статей і наукових досліджень.
Його праця гідно пошанована співвітчизниками. Роман Лубківський — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Павла Тичини, Максима Рильського, братів Лепких, низки міжнародних літературних нагород. Кавалер ордена “За заслуги” III і II ступенів. Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка та почесний професор Національного університету “Острозька академія”. Заслужений діяч мистецтв України. Заслужений діяч культури Республіки Польща. Почесний член Спілки білоруських письменників. Надзвичайний і Повноважний Посол України.
Хочеться наголосити на деяких особистих рисах Романа Лубківського. Він був життєлюбом, сміхотворцем, тонким імпровізатором, володів здоровим скепсисом й інтелектуальною іронією. Був душею товариства, на рідкість витонченим дипломатом-актором. Ніколи його дотепний гумор, дружні шаржі не були колючими. Він був аристократом духа — на звичайні людські образи та кривди не відповідав тим же. Мав шляхетне, добре й велике серце. Цією добротою ділився з ближніми. Особливо піклувався своїми товаришами по мистецькому цеху, часто приходив у критичні хвилини їхнього життя на допомогу. Хоча не раз отримував неадекватну віддяку. Але в цьому й була найвища мудрість його земного життя — дарувати любов і робити добро людям завжди. Він сповідував у своєму житті імператив Тараса Шевченка: “Раз добром нагріте серце вік не прохолоне”.
Цей невтомний трудівник працював, можна сказати, до останнього подиху свого земного життя. І це теж ще одна цінна мудрість для нас від Романа Лубківського. В нього було ще дуже багато надзвичайно важливих творчих задумів. Як справжній мудрець, він залишив ці масштабні плани для нас, насамперед для молоді, яка має підхопити естафету високої духовної екзистенції для свого самоствердження й самореалізації і стати культурним локомотивом демократичної соборної України. Він про це мріяв і цього гаряче прагнув. Для цього багато трудився.
Реалізація нами концептуальних задумів Романа Лубківського, переконана, буде найкращим і бажаним для нього пам’ятником і пам’яттю. Насамперед це стосується його сокровенних проектів — відбудови семінарської церкви Святого Духа у Львові (на місці духовної семінарії, в якій навчався Маркіян Шашкевич) і створення Літературно-мистецького музею — міжнародного центру презентації української культури у контексті світової. А також опрацювання його літературної спадщини, передусім видання його наукових аналітичних праць і рецензій, а також його публіцистичних статей, виступів, звернень.
Завершу статтю пам’яті Романа Лубківського його мудрим кредо, над яким годилось би нам глибоко замислитись: “Не хочу, аби замість мене думали. Не хочу, аби замість мене вирішували. Не хочу, аби замість мене голосували. Хочу бути самим собою настільки, аби до серцевини сумління свого народу міг устами припасти, як до батькової руки, присягаючи”.
