Василь ШПІЦЕР,
просвітянин від першого дня заснування ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Для досягнення певної мети чи здійснення якогось задуму першою і найнеобхіднішою дією має бути підготовча робота. Насамперед це стосується політичного життя, зокрема виборів депутатів різних рівнів, а Президента України й поготів. Що можна сказати про вибори попередніх президентів нашої держави? Якщо бути об’єктивним, то можемо говорити про певний вплив простих українців, які люблять свою державу, мову, культуру, хіба що на виборах Віктора Ющенка. Інші ставали президентами або випадково, — так складалася кон’юнктура, — або за волею московських правителів, які кидали на вибори в Україні великі гроші й кращих політтехнологів.
Перший всенародно обраний Президент Леонід Кравчук обійняв свою посаду, бо від націонал-патріотичних сил було кілька претендентів, які не могли домовитися і порозумітися між собою. Леонід Макарович був добре відомий, а ще красномовний, солідний, респектабельний, і тоді за ним стояв певний адмінресурс. Отож ми, представники НРУ, “Просвіти” й інших демократичних партій і громадських організацій ті вибори програли. Проте першому президентові України слід віддати належне за ті справи, які він зробив для становлення незалежної України — тут і ліквідація СРСР у Біловезькій Пущі, і проголошення Незалежності, і затвердження істинно національних державних символів (гімн, прапор, герб), і заборона комуністичної партії — на той час це були найголовніші невідкладні завдання, з якими Леонід Кравчук успішно впорався. Звичайно, за такий короткий термін він зробив усе, що встиг. Хоча він не був представником патріотичних сил, які невідь-чому роздробилися і з тріском програли колишньому відповідальному працівникові ЦК КПУ.
А от наступний Леонід — це була справжня креатура Кремля і промоскальських сил в Україні. Це підтверджує газета “Комсомольская Правда” за 12 березня 1996 року:
“К нам в руки попал один из документов этой проверки… 6 мая 1994 г. “Проминформ бизнес” обратился к Виктору Черномырдину с просьбой о выделении экспортной квоты в размере 2,5 млн тонн нефти для поставок под госнужды… Проверкой установлено, в итоге государство недосчиталось 100 млн долларов… Выделение квоты лоббировал руководитель секретариата Петелин Геннадий Васильевич, им была лично высказана просьба председателю КОВ (Комиссия по оперативным вопросам правительства РФ) О. Сосковцу о выделении квоты для финансирования предвыборной кампании Кучмы на Украине, им же материалы и решение КОВ “Согласиться с выделением квоты…” докладывались председателю правительства РФ…”
Ось так! 100 млн доларів 1994 року — це фантастична для України сума, бо середня зарплата тоді була 15 доларів. Хто міг позмагатися проти таких грошей? До того ж наші демократи знову не визначилися, не підтримали чинного Президента Леоніда Кравчука, який, на мій погляд, мав би бути незаперечно кращим. Москва святкувала перемогу. Для нас це вже був не просто програш — це була катастрофа. Адже за вкладені гроші Росія вимагатиме якийсь “товар”, і цим товаром, безсумнівно, мала стати Незалежність України.
Однак хоча Кучма неодноразово говорив, що не знає, що треба будувати (яку державу), говорив, що національна ідея не спрацювала, але він не піддавався на тиск путіна-медведєва, ба більше, заявив, що “Україна — не Росія”, і саме за його президентства була ухвалена Конституція, де українська мова стала єдиною державною мовою.
Зате в ті роки пишним цвітом забуяло розкрадання державного майна, розбухала і ставала повсюдною корупція. Російськомовні “щирі” українці Пінчуки, Рабиновичі, Коломойські, Суркіси, Ахметови та їм подібні хвати “приватизували” державну власність на мільярдні суми. Простим же людям, справжнім українцям, Кучма влаштував свою “приватизацію” — роздав так звані ваучери, вартість яких сьогодні становить менше 10 доларів, тобто Україну “гітарист” оцінив у 500 мільйонів доларів?!
Мабуть, не зовсім виправдав надії москалів Леонід Данилович, тому, щоб він не приєднався до Європи і не вступив у НАТО, йому влаштували “плівки Мельниченка”. Це спрацювало, і під кінець свого правління “бідного Льоню” приймали тільки в Москві, та й то лише в аеропорту, десь біля туалетів. Натомість Путін визначився з майбутнім президентом України — ним мав стати підвішений на гачки КГБ дрібний злодюжка, який за можливість красти продав би й рідну матір, а не лише індеферентну йому Україну.
Однак не так сталося, як в Москві гадалося. Більшість українців бачила на посаді Президента свого обранця — Віктора Ющенка. Коли ж за допомогою кучмівського адмінресурсу, фальсифікацій на дільницях, особливо у Східній Україні, і старанням “підрахуя” Ківалова Путін уже вітав свого зека-“проффесора” з перемогою, народ вийшов на Майдан і добився свого. Президентом-переможцем став наш Віктор, якого дехто в захопленні навіть називав месією.
Минуло вже немало часу, і про Віктора Ющенка можна сказати, що він був найкращим з чотирьох президентів — саме за його правління почало відроджуватися все українське: взялися дублювати кіно рідною мовою; був створений Інститут національної пам’яті; відкриті архіви СБУ; була спроба створити помісну Православну Церкву; світ дізнався правду про Голодомор, який визнано геноцидом українців; допоміг у відбудові Батурина; започаткував вшанування героїв Крут; коли Росія в серпні 2008 року напала на Грузію, Ющенко відважно виступив проти Путіна і став на захист Міхеїла Саакашвілі; тільки за цього президента була справжня свобода слова.
Разом з тим можна нарахувати немало негативного, непрофесійного, помилкового у його діяльності, а часто й бездіяльності: не відмінив сумнівний, в т. ч. з легітимної точки зору, Закон про перехід на парламентсько-президентське правління, тобто всупереч волі народу віддав владу прем’єр-міністру; через “любого друга” Петра Порошенка втратив Олександра Мороза, який підтримав його на Майдані і, безперечно, сподівався знову стати головою ВР; бездарна кадрова політика — відповідальні посади позаймали ледарі, нездари, куми, а подекуди просто негідники; повернув до влади фактично політичного трупа Януковича. Все це, а також пасивність на виборах до ВР 2007 року призвело до повного провалу партії “Наша Україна”, а потім і до дошкульної поразки на президентських виборах.
А що ж ми, українці? На жаль, історично в нас завжди на Виговського знаходився Сірко, на Мазепу — Кочубей, на Грицька Федоріва — Лантух, на Бандеру — Сташинський. Нікого не задовольняла роль підлеглого — тільки гетьман! Отак і в наші дні: нагадаю, що перед виборами 2007 року був зареєстрований блок НУНС, до якого увійшли 9 партій, очолюваних Каськівим, Катеринчуком, Тарасюком, Кириленком, Кармазіним, Стретовичем, Луценком, Костенком, Матвієнком. У декларації ці партії висловили “підтримку політичного курсу Президента України”. До першої п’ятірки передвиборного списку увійшли також Яценюк та Гриценко. Але й тут дала про себе знати кочубеївщина. Скажіть, хто з тих політиків, що 2007 року висловили “підтримку політичного курсу Президента України Віктора Ющенка” і завдяки Ющенкові стали депутатами, не зрадив його у наступні три роки? А Яценюк, Тягнибок, Гриценко, Костенко та колишні майданівські соратники Тимошенко й Мороз пішли відбирати у Ющенка голоси на президентських виборах 2010 року.
Натомість антиукраїнські сили не гаяли марно часу, а ретельно готувалися до нових виборів. Безумовно, не без фінансових вливань з Московії, не без московських політтехнологів, за допомогою олігархічних ЗМІ, історії з “фаберже” та фальсифікацій посаду Президента України обійняв путінський ставленик. Віктор Янукович одразу кинувся відпрацьовувати обіцяне Москві: продовжив термін оренди Чорноморського флоту Росії в Севастополі і відмовився від членства в НАТО. Решту зусиль донецький “парень молодой” спрямував, як і очікувалося, на одне — красти. Це йому вдалося досконало, судячи з того, що він зумів вивезти до Росії (як то кажуть — “накрав-накрав і втік”). Коли ж цей персонаж за наказом пуйла відмовився підписувати договір про асоціацію з Євросоюзом, український народ знову вийшов на Майдан і прогнав його разом із шайкою наближених бандюків з владного олімпу України.
Петро Порошенко, хоча й був обраний вже у першому турі, але говорити, що це був вибір народу, не доводиться. Розв’язана ординською Росією війна, безчинства східноукраїнської п’ятої колони, розвалені армія і силові структури, розкрадена яниками-азаровими державна казна вимагали негайного укріплення державної влади, і насамперед обрання президента. Українці обрали кращого з того, що було. Перші кроки, перші заяви нового керівника держави були гідними, своєчасними і плідними. Вдалося зупинити наступ підтримуваних москальщиною лугандонських ватників, сяк-так відновити армію та силові структури, стабілізувати ситуацію в державі, розпочати економічні реформи, стати нарешті енергетично незалежними. Успішною можна визнати й зовнішню політику чинного Президента.
Втім з плином часу до Петра Олексійовича назбиралася низка запитань “чому”: він, Президент частково окупованої Московією України, продовжує, як власник липецької фабрики “Рошен”, платити окупантові податки; не закриває банки ворожої країни, які переводять долари в Росію, що призводить до падіння курсу гривні і стабілізації курсу рубля; замість заборонити УПЦ Московського Патріархату, як ворожу нашій державі структуру, залишається вірним цієї злочинної організації; проводить дивну (зовсім не схожу на проукраїнську) кадрову політику, досить тільки глянути, хто за його правління посів найвищі щаблі державної влади — Гройсман, Клімкін, Ложкін, Шокін (Добкін не сидить, кати Небесної сотні не сидять, хабарники-прокурори не сидять), Аваков (ігнорує українську державну мову), Гонтарєва (обібрала народ, знизивши у понад три рази курс гривні). До того ж і Арсеній Яценюк, за твердженням професора Рудольфа Мірського, посідає четверте місце у списку 50 найвпливовіших євреїв України.
Та найбільше, що заслуговує осуду в його діяльності, — це добре організоване зросійщення, якого ніколи не було за Незалежної України (навіть Азаров, нехай і з муками, промовляв державною мовою, а Порошенків Аваков тільки під крики “ганьба” може видушити з себе українське слово). Практично всі телеканали двомовні, а головними телеведучими стали запрошені з країни, яка розв’язала проти нас війну, російськомовні “русскіє” Шустер, Ганапольський, Кісєльов. Зросійщення поширюється й через зайшлих міністрів та голів адміністрацій, які не володіють українською мовою (хоча
М. Саакашвілі з В. Ющенком чудово спілкувався українською мовою, а з П. Порошенком, бачиться, необов’язково).
Враховуючи ще й невиконання обіцянок Петра Порошенка щодо швидкої перемоги над лугандоно-російськими бандитами, повернення Криму, знищення корупції, очевидною є необхідність думати про наступника. Пора нарешті обрати свого, українського Президента, який виправить зло, заподіяне кількасотлітнім гнобленням українського слова й культури. Але для того, щоб здобути перемогу, треба не плакати й нарікати, а працювати, слід довго й ретельно готуватися.
Коли говоримо про вибори Президента України, то належить не забувати, що “поки ми спимо — ворог не дрімає”. Несподівано виникають скороспілі партії та лідери, яких невідомо хто — іноземні спецслужби чи неукраїнсько-українські олігархи — фінансують. Вони говорять найпалкіші і найправильніші слова, що проникають глибоко в душу і яким хочеться вірити. Але немає серед них сьогодні жодного, хто думає про українців, про нашу мову, культуру, історію, економіку і добробут. Через те вважаю святим обов’язком Всеукраїнського товариства “Просвіта”, яке зобов’язане рятувати українську мову, визначити найкращого претендента на посаду Президента України, забезпечити йому повномасштабну підтримку і перемогу на наступних президентських виборах. “Просвіта” має для цього всі можливості — численне членство, просвітянські структури у всіх без винятку областях України, мільйони прихильників, немало партій і громадських організацій підтримають такий почин.
Отож, якщо ми за єдину і соборну державу, в якій питання української мови буде трактуватися як питання національної безпеки України та її міцності, то ми повинні негайно визначити претендента (чи декількох) і приступити до підготовки виборів наступного Президента України.
