***
Маньківка над Бугом — гучні весілля,
словечка пахучі, родючі поля…
Там хата, криниця, горіхова тінь
і голос живий багатьох поколінь.
Село, ти мене відпустило у світ,
як пташку гніздо відпускає в політ.
У світі було стільки сонця й принад!
І ти не гукало: “Вертайся назад…”
Та снились не раз мені Буг і садок,
і школа, а в ній — мій найперший урок;
на Трійцю я рвала у снах лепеху
й черешні гіркі на Бершадськім шляху.
Мовчиш… Ти уже забуваєш мене.
Та в тебе коріння глибоке, міцне, —
у серці моєму співає — навік!
В годину тяжку подає йому лік…
***
Запросила в хату Бога —
Хай минається тривога,
А заходить все, що гоже:
Бог управить, Бог поможе.
Запросила Бога в хату —
Душу втримати крилату,
Щоб здолала днів сибіри
Й не зігнулась від зневіри.
В хату Бога запросила —
Хай примножується сила
Серця й слова — розірвати
Часу вогняні загати.
***
Болиш, Вітчизно! Кожна мить
Отруєна тим болем…
А вітер крутить, вітер мчить
Над занімілим полем.
Сніги і вороги, й бедлам,
І цвинтарів покути…
Господь щось тихо каже нам,
Та як його почути?
Як дочекатися пори,
Коли спаде полуда
Й закличні наші прапори
Глибинний нурт розбудять?..
Вітчизна
…Не тайна: жорстокі закони буття;
Чекаєш розради, жалю, співчуття?..
Як ти була сильною — знали тебе.
Як стала слабкою — забули тебе.
О серце, цю клітку тісну розірви
Летючістю пісні, стокриллям трави.
Здійми понад світом холодним свій стяг —
ЗМАГ!!!
Жорстокі закони, криваві бої…
Ти чуєш, Вітчизно? Ми — діти твої,
Розтерзані, зболені, грізні в клятьбі,
Шукаєм любові собі — і тобі.
***
Стоять твої дні, мов скульптури Родена,
Луна довкіл них ворохобна, тружденна, —
Під небом високим, у світі чуднім…
Що мусила ти зрозуміти у нім?
Стоять твої дні і чекають на прощу,
А зорі розхристану душу полощуть,
І голос крізь товщу віків доліта,
І в’яжеться нитка — таки золота.
А світ? Знов про нього нічого не знаєш,
Немовби життя не своє проживаєш, —
Та сонечко зблискує в далечині…
Як світла форпости, стоять твої дні.
