Ольга ЯВОРСЬКА,
Львівщина
День Незалежності України — свято, виборене тими, хто йшов дорогою визвольних змагань, поневірянь і мук та ніс Український Державний Прапор на національну Голгофу.
Якось восени ми з чоловіком вибралися на Турківщину до старенької жінки Марії Комарницької з села Комарники, яка була зв’язковою в УПА, щоб роздобути інформацію для майбутньої книжки. Прикута до ліжка жінка, довідавшись, з якою метою ми приїхали, миттєво ожила, омолоділа, очі засвітилися тим чарівним вогнем, який освічує людину зсередини. Розповіли, як уїхавши, опинилися на довжезному вузькому підвісному мості, де поручнями служили троси, я відчула такий шалений страх, який сковує думку і викликає її параліч. Міст носило то вправо, то вліво, машина повзла, мов черепаха, а я, затуливши долонями очі, тихо молилася.
— Тільки велика любов до України спроможна сотворити диво з людиною, — відповіла на розповідь пані Марія. — Вам нині стало страшно на мості, бо ви ніби опинилися на краю безодні, а ми тоді не один раз зустрічалися зі смертю віч-на-віч. Тепер ті, хто величає себе борцями, думають про ситість і тілесне задоволення, а мої друзі вмирали зі словами “Слава Україні!” Найважче помирати у молодому віці. Мені вже майже дев’яносто літ, а життя не відпускає.
Нас тримала велика віра, Бог жив у серці кожного бійця. А Бог — це справедливість. Щоб перемагати, треба насамперед цю землю полюбити такою любов’ю, яка не підкоряється благам, не мізерніє перед спокусами. Смерть земна лякає тих, хто не до кінця вірить у ясність Божої Благодаті. Щастя можливо знайти у великому, але його не стосуються ні гроші, ні розкіш. Ми піднімалися на клич: “Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї!”, “Свобода або смерть!” Середнього не було. Ми не боялися смерті.
Незалежність України — то Божа ласка, тому й далася нам тепер без краплі крові. Але скористатися безцінним даром Всевишнього бездарні політики не зуміли. Я вдень і вночі молюся за душі тих дітей, що впали на Майдані, що гинуть тепер на сході України.
А потім потекла розповідь про підпільну боротьбу, радощі перемог, спалахи всепоглинаючого гніву, відчуття щастя, відчаю і героїчної нескореності.
У молитві українського революціонера-націоналіста є такі слова: “Україно! Мати Героїв! Зійди до серця мого… Нехай у Тобі відроджуся, славою Твоєю опромінюся, бо Ти усе — життя моє, бо Ти — усе моє щастя… У чинах тих знайду я смерть солодку, смерть у муках за Тебе, і вічно житиму в Тобі”.
Я переконана, що національний дух не може вмерти, бо в його основу закладено небачені героїчні вчинки попередніх поколінь. Як би не звихалися московські шовіністи і доморощені яничари, руйнуючи Україну, внутрішню силу нації знищити неможливо.
Ми поверталися додому з відчуттям обов’язку перед нею та її друзями, живими та мертвими. Стемніло, туман заслоною падав, але переїжджати той самий міст було вже не так страшно.
У книжці “В боях за Україну” Зенон Шандрович написав: “Яким потужним світлом в очах Бога була національна ідея, коли він заклав у серцях патріотів таку відданість їй”.
