Лариса СКРИПНИКОВА
Фото Андрія ЛИТВИНА
Лист із Карелії надіслала Лариса Скрипникова — багатолітня голова Товариства української культури Карелії “Калина”. Її зусиллями 2004 року в глухому урочищі Сандармох на півдні Карелії було споруджено пам’ятник “Убієнним синам України” — Соловецькому етапу, в якому були Микола Зеров, Лесь Курбас, троє Крушельницьких… — 290 українців і 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (рос. СТОН).
Щороку сюди приїздила делегація з України. А з початком російсько-української війни це стало неможливим. Ось що пише пані Лариса.
79 років тому, 5 серпня 1937 року, в Сандармосі пролунали перші постріли: почав діяти наказ НКВС СРСР № 00447п від 2 липня 1937 року “Про антирадянські елементи”. Почалася наймасовіша за всю радянську епоху “чистка”. Упродовж 15 місяців “особливі трійки” без прокурорів, захисників і здебільшого й без самих звинувачених винесли 681.692 смертні вироки, списками… Під репресії потрапили “куркулі”, “кримінальники”, “контрреволюціонери” різних відтінків, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “буржуазні націоналісти”, тобто й українська інтелігенція, яка, за визначенням Сталіна, “не заслуговувала довір’я”… “Чистка” відбулася і в концтаборах. Про долю “Соловецького етапу” стало відомо 1997 року: 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Михаїл Матвеєв розстріляв соловецьких в’язнів в урочищі Сандармох — “обычном месте расстрелов” на півдні Карелії, неподалік Біломорканалу, там, де в 150 ямах уже покоїлися близько 8 тисяч жертв — будівників Біломорканалу.
До “Соловецького етапу” начальник Соловецької тюрми особливого призначення дібрав інтелігенцію практично всіх народів СРСР, яка була ув’язнена на Соловках…
Про це написано багато, я тільки трішки торкнулась цієї трагедії, щоб перейти до сьогоднішніх подій.
Упродовж 18 років сотні людей з Карелії 5 серпня брали участь у жалобних заходах, присвячених пам’яті жертв політичних репресій. У землі нашої Карелії назавжди залишились карели і поляки, фіни і росіяни, татари і вірмени, грузини, азербайджанці, українці… Українці, мої і ваші земляки, наші рідні.
Перед Господом діти всіх національностей рівні. Але я українка, мені болить те, що було з моїм народом, з моєю Батьківщиною. Я сумую, молюся за душі всіх страчених, а плакати йду в урочище Сандармох, до Хреста з написом “Убієнним синам України”. Тішуся надією, що більшість людей мене зрозуміє.
Цього року в Сандармосі вперше за 19 років влада Карелії не брала участі в цьому жалобному заході… Тобто офіційно заборони не було, але маленькі клерки багатьом радили утриматися від участі, бо офіційна подія відбудеться у жовтні. А більшість наших людей будь-який натяк (навіть не заборону!) сприймають за наказ. Отакі ми є… Чи від народження, чи життя нас так било, що ми залякані до смерті?
Та не всі, слава Господу… Я страшенно переживала, коли голова нашого Товариства української культури “Калина” зразу відмовилась від участі, та й інші члени товариства не рвалися… Щодо себе, то я знала, що поїду, бо давно сказала собі: поки ноги тримають — поїду, поповзу, покладу квіти, поміняю рушники… Не буде нікого — значить, буду сама…
Приємністю став приїзд нового Консула України у Санкт-Петербурзі пані Лозинської, тому було нас аж шестеро: пані Консул, віце-консул пан Лавриненко, працівник Консульства пан Микола, я, Андрій Литвин та Олег Місілюк.
Ми гідно пройшли з прапором України, зі смолоскипом і квітами, з рушниками. Як завжди, я виростила чорнобривці, наламала калини, спекла коровай на спомин душ невинно убієнних на теренах Карелії… Мітингу не було. Ми схилили голови, помолилися біля Соловецького каменя, поклали квіти, та й рушили до Козацького Хреста… Зупинилися біля першого, дерев’яного. Я пов’язала нового рушника, розповіла історію цього Хреста, згадали ми добрим словом покійного Євгена Сверстюка, який 27 жовтня 1997 року приніс його на своїх плечах. Згадали Івана Драча, Ларису і Тетяну Крушельницьких, всю першу українську делегацію. Тоді поруч з нами був Генеральний консул Польщі з членами польського товариства.
А потім перейшли ми до величного пам’ятника — Козацького Хреста “Убієнним синам України”. Почали з молитви. Не було з нами священика, то я взяла на себе сміливість прочитати українською дві молитви: “Отче наш” та “Упокой, Господи, душі рабів твоїх”. Пом’янули поіменно всіх страчених українців…
Приємно і зворушливо було, що біля нас зібрались люди. Не скажу, що багато — осіб 30. І не розходилися, а віталися з нами, висловлювали співчуття. Я знову розповіла їм історію і нашого Хреста, і многостраждального народу, і мучеників… Ще раз згадали всіх, хто був причетний до спорудження цього величного пам’ятника: це колишній Президент України Віктор Ющенко, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Михайло Селівачов, скульптори, батько й син Микола і Назар Білики та Микола Малишко, наші вірні друзі з Америки Веніамін Трохименко, чий батько покоїться тут, славна пані Надія Світлична, українці Канади, директор музею Сергій Колтирін із Медгори (Медвежогорська), дослідник історії репресій Юрій Дмитрієв, Микола Ковтун та Олег Місілюк і ще сотні громадян Карелії та України…
Була й молодь біля нашого Хреста. Я просила їх пам’ятати й поважати це святе місце завжди, приїжджати сюди й тоді, коли не стане нас, тих, хто збудував цього Хреста на віки вічні во славу всіх чесних людей, во славу невинно убієнних, во славу України.
Мабуть, мої слова не пропали даремно, бо наприкінці плакала не тільки я — плакала молодь, були сльози на очах поважного Генерального консула України пані Лозинської…
Дасть Бог, не заросте стежина до нашого Хреста. І після нас приходитимуть сюди українці, щоб замінити рушники, покласти квіти, помолитися, тихенько заспівати: “Ой у лузі червона калина похилилася, чогось наша славна Україна зажурилася…” Ми з Андрієм Литвином своїми слабенькими голосочками заспівали, та нас не було кому підтримати… Де ти, Катериночко Марійчук? І всі мої друзі-однодумці? Нас підтримали київські друзі: Василь Овсієнко повідомив про панахиду біля пам’ятника жертвам комуністичного терору, що біля колишньої катівні на нинішній Алеї Небесної Сотні.
Щира подяка людині з великим серцем, з чесною та доброю душею пану Сергію Колтиріну, директору Медвежогорського музею, який провів чудову екскурсію нашим почесним гостям із Генерального консульства України.
І остання маленька перлина нашої подорожі: ми вже сідали в машину, щоб повертатись до Петрозаводська, аж підійшов чоловік. Звичайний, одягнений, як усі, років 35—40, і сказав: “Ви українці? Знайте, є в Росії люди, які не підтримують війну в Україні. Ми вас любимо…” І пішов собі далі. А я подумала: чи не це найприємніше враження з усього дня? Чомусь ні з ким не хотілось про це говорити…
З повагою, щиро.
6 серпня 2016 року
