Чому на 25-му році нашої незалежності мовне питання досі на часі?
Марія ВИШНЕВСЬКА
Від самого проголошення незалежності, мені доводилося постійно писати про наболілу мовну проблему та питання двомовності, яку лобіювали за мовчазної бездіяльності влади деякі політики та ідеологи “русского міра”.
То чи існують в Україні проблеми функціонування державної української та мов національних меншин, зокрема російської?
Професор кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доктор філологічних наук Людмила Ткач вважає:
— Чергове спекулювання на проблемі російської мови в Україні аж ніяк не має на меті якогось поступу чи захисту культурних прав російськомовного населення. Проблеми російської мови як мови спілкування в Україні не існує. Історично склалося так, що цією мовою володіє усе доросле населення нашої держави. І це добре! Чим більше ми знаємо мов, тим більше маємо можливостей для контактів. Щодо побутового рівня, то вважаю, що тут людина має право розмовляти тією мовою, якою вона хоче. Це право не може бути оскаржене і покривджене. І всі наші апелювання до безбатченків, намагання їх присоромити — не дадуть нічого, крім роздратування.
Існує проблема, пов’язана з російською мовою, яку потрібно було вирішити ще років 15—20 тому. Маю на увазі вилучення російської мови як навчального предмета із середньої школи. Тому сьогодні мусимо чітко розібратися з усіма аспектами мовних питань. По-перше, маємо визначити права людини на вільний вибір мови спілкування, навчання й задоволення своїх культурних потреб. По-друге, забезпечити право людини жити в середовищі рідної мови й не зазнавати тиску іншої мови на свою свідомість і родину. По-третє, звернути увагу на виховання й навчання дітей — на справу педагогічну. Треба раз і назавжди чітко відмежуватися від політичних справ і сформувати стійке негативне ставлення суспільства до тих політиків, які використовують мову як знаряддя розбрату. Мову, що є душею народу, душею кожного з нас, не можна віддавати в руки бездушних людей — політиків і політтехнологів.
За 25 років незалежності Україна не змогла врегулювати мовне питання на законодавчому рівні. Наказ про створення Координаційної ради з питань застосування української мови у всіх сферах життя був підписаний міністром культури України лише у червні цього року. А вже після її першого засідання з’ясувалося, що новостворена рада фактично безправна і не має повноважень.
Анастасія Розлуцька, керівник ГО “Український світ”, відзначила: “Ми розробляємо політичні проекти, які потім можновладці або затверджують, або ні. Вважаю, що мовне законодавство потрібно розробляти більш ґрунтовно і ставитися до нього аполітично. Недосконале мовне законодавство може бути загрозою для українського суспільства. До слова, мовний закон Ківалова-Колесніченка, за яким сьогодні живе Україна, небезпечний для українського суспільства. У висновку 1999 року Конституційного суду України про тлумачення статті 10 Конституції України чітко написано, що в університетах поруч із державною мовою може вживатися мова нацменшин. У законі Ківалова-Колесніченка ця норма нівелюється. Відсутній превалюючий статус державної мови. Маю дуже скептичне ставлення до громадських рад при міністерствах, але, незважаючи на це, зараз є можливість вплинути на мовну політику завдяки нинішньому міністру культури України Євгену Нищуку”.
Зрештою, таку ситуацію українська влада спровокувала сама. Оскільки основна проблема полягає в тому, що в Україні не ухвалюються необхідні закони, які поставили б усі крапки над “і” у мовному питанні. Тому ми на 25-му році незалежності дебатуємо з приводу питань, які слід було давно вирішити в правовому полі. Наприклад, відповідно до Закону “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов”, який в Україні вступив у силу ще 1 січня 2006 року, положення Хартії повинні були б застосовуватися, у тому числі і до російської мови, на територіях, де нацменшини становлять 20 % населення. За оцінкою громадського звіту, після ратифікації Хартії Верховною Радою “не прийнято жодного законодавчого акта, спрямованого на реалізацію положень, закріплених в Хартії (…), немає жодного законодавчого акта, який би визначав повноваження місцевих органів влади стосовно визнання мови такою, котра розповсюджена на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, також законодавчо не визначені території, де можуть застосовуватися положення Хартії, що унеможливлює будь-яку ефективну діяльність по застосуванні Європейської Хартії”.
2008 року до громадського звіту долучили додаткову інформацію. Але що було зроблено? 10 стаття Конституції України, яка закріпляє українську як єдину офіційну мову — мову, що має привілейований статус у державі. Сьогодні стосовно офіційної мови держави часто використовують термін “державна мова”, хоча глави та уряди деяких держав наполягають на розмежуванні цих двох понять. У нас цього розмежування немає. Через що з’являються вимоги про визнання російської мови другою офіційною, що за відсутності розмежування було б нерозумно. Чому?
Марина Шаповалова, член Спілки письменників Росії, пояснює: “В умовах офіційної двомовності українська мова буде витіснена російською, а в деяких регіонах російська навіть частково поглине українську. Я не розумію людей, які не прагнуть розвитку і розповсюдження у своїй країні перш за все своєї мови та сприяють зворотному!”
Значну негативну роль у мовному питанні має той факт, що в нас відсутнє визначення робочої мови (також мови діловодства, процесуальної мови). Через те, що в Україні у правовому полі досі не визначено ці поняття, сьогодні існують мовні лазівки, які породжують постійні дискусії та протистояння.
Людмила Ткач пояснює, як нам вийти з цієї ситуації:
— Якими б не були наші емоції, наші образи, але завжди треба більш прагматично ставитися навіть до самих себе. Коли знайдемо в собі мужність не боятися зловтішань ворогів, зрозуміти й визнати, що причини наших поразок у нас самих, тоді зможемо розв’язати всі проблеми, через які українська мова не набула повних прав на території свого поширення. Але насамперед маємо усвідомити: чи здатні ми боротися за свою мову, чи знову будемо “чухати чуби”? Любимо цитувати Т. Шевченка, то згадаймо і це: “А ми дивились і мовчали, і мовчки чухали чуби — німії, подлії раби”. У ставленні до української мови як державної все починається від перших осіб держави. Чи можемо уявити, щоб дружина президента США не знала англійської чи президента Росії — російської? Чому дружина короля Швеції змогла за майже два роки опанувати шведську мову, а дружини деяких наших президентів — ні?
