Уривки з роману
Тетяна ПИШНЮК
Як усі…
…Одного ранку на уроці вчителька сказала, що у велике свято Жовтневої революції їх прийматимуть у жовтенята. Роздала маленькі віршики, які треба було вивчити з батьками до того часу. А ще вони мали придбати зірочки. Розкрила долоню і показала всім маленький червоний значок у вигляді зірочки, а посередині у біленькому круглячку — портрет кучерявого хлопчика.
— Ви знаєте, хто це? — запитала Настасія Федорівна.
— Ленін! — викрикнуло кілька дітей.
— Правильно! Молодці! — похвалила вчителька. — Це Володимир Ілліч Ленін — вождь усіх пролетарів.
Тані тоді було байдуже, хто такий вождь і хто такий пролетаріат. Вона побачила красивого хлопчика і хотіла вже мати той значок у себе.
Вдома з порогу почала захоплено розповідати про неймовірну зірочку з кучерявим хлопчиком.
Бабуся Настя сумно опустила очі.
— Ну ось… Настала черга й цієї дитини поповнювати лави холуїв…
— Мамо! — злякано вигукнула Уля. — Думайте, кому що казати!
— Ні, бабусю, не холуїв… — дівчинка притулилась до старенької. — Настасія Федорівна казала, що ми будемо жовтенятами!
Радісні очі малої світились, і вона метеликом метнулась по хаті, кружляла й повторювала: “Жовтеня! Жовтеня!” Раптом зупинилась, глянула на маму.
— А чому жовтеня? Ми що — пожовтіємо? — злякано сіпнулась нижня губа.
Жінки розсміялися. Уляна обняла малу.
— Ну що ти, доню? Ніхто не буде жовтіти. Ось зараз у нас який місяць?
— Жовтень…
— І ніхто не пожовтів?
— Ніхто, — знизала плечима дівчинка.
— І з вами нічого не трапиться. Вас приймуть у жовтенята сьомого листопада у день Жовтневої революції, причеплять тобі на фартушок зірочку, ви розкажете віршики…
— А чому Жовтнева революція у листопаді? — перебила мала.
— Ой, дитино… — зітхнула Настя. — Я вже стара і нічого не втямлю. Ти просто рости й не забивай собі голову непотребом. Причеплять зірочку — носи. І не роби з цього події. Для мене подія — це твій день народження.
— І Раїн?
— Аякже!
— І мамин?
— І мамин. А ще — коли гарно вродить пшениця. Значить, не буде голоду.
— А коли Лиска приведе теля — це подія?
— Ще й яка! — обняла внучку.
— Бо можна Лиску подоїти?
Жінки голосно розсміялись.
У сусідній кімнаті запхикала мала Рая. Мабуть, прокинулась від гучного сміху.
Уляна побігла втішати дитину.
— Скажи, бабусю, а коли Ленін виросте, він так і буде вождем усіх пролетарів? — дуже серйозно запитала Таня.
— Він виріс. І навіть помер…
— Як помер? — насупилась дівчинка. — Він красивий… Вчителька не казала…
— Вона думала, що всі це знають. Просто ми вдома ніколи не говорили про нього.
— Чому?
— Не встигли. Ми говорили про інше. Та й не знали, що це тебе цікавить. Ти не запитувала…
— Хто такий вождь?
— О, це не до мене. Прийде твій тато з роботи — розпитаєш.
— Ти не знаєш? — здивувалась дівчинка.
— Я знаю, хто такі Котигорошко, Шевченко…
— Та це і я знаю… — махнула рукою. — А ось хто такі вождь і пролетаріат, знає, мабуть, тільки вчителька…
До сьомого листопада Таня знала про Леніна багато. У шкільній бібліотеці прочитала всі книжечки, які давала Валентина Петрівна, їхня шкільна бібліотекарка, нетерпляче чекала, коли їй причеплять зірочку. Кожного ранку бурмотіла собі під ніс:
— Октябрята — будущие пионеры. Октябрята — прилежные ребята, любят школу, уважают старших. Только тех, кто любит труд, октябрятами зовут. Октябрята — правдивые и смелые, ловкие и умелые. Октябрята — дружные ребята, читают и рисуют, играют и поют, весело живут.
Бабуся заглянула в кімнату й побачила кумедну картину: ковдра з блакитними квітами-братчиками стояла на кріселку, втулившись у саме вікно, з-під неї виглядали маленькі підошви ніг у вовняних шкарпетках і ворушились у такт голосу дівчинки.
— Що ти там вурчиш, як ведмежа? — запитала бабця.
— Повторюю п’ять правил жовтенят, — обернулась на голос дівчинка. — Ми їх повинні знати назубок.
— А ви що, вивчили їх російською?
— Так, по-русскі. Ленін теж говорив по-русскі.
— Російською… — поправила бабуся.
— Учителька говорила — “по-русскі”, — наполягала мала.
— Таню, — присіла біля внучки, — давай ми з тобою домовимось удвох, і це буде тільки нашою великою таємницею…
— Давай… — стишила голос дівчинка.
— Я буду казати, а ти будеш вірити. Бо ти моя найближча людинка і найбільша надія. Я тобі ніколи не набрешу і ніколи тебе не підведу. Добре?
— Добре… — мовила притишеним голосом мала.
— Не все, що казатиму я, збігатиметься з тим, що почуєш від учителів чи прочитаєш у книжках. Ти просто запам’ятовуй мої слова, зроби у своїй пам’яті потаємну поличку й складай туди всі мої розповіді.
— А як у голові зробити поличку? — розгубилась дівчинка.
— Просто уяви, що в собі маєш маленького мисничка, й усе, чим я з тобою поділюсь, будеш у ньому зберігати.
— А мамі можна казати?
— Ні. Це лише наш секретик. Мама думає, що ти ще маленька, нічого не розумієш і тобі ще зарано знатися на серйозних справах. Але ж ти вже школярка! Значить — доросла?
— Так, я доросла! — гордо мовила мала. — Навіть скоро буду жовтеням!
— Ось і я про це… — сумно похитала головою Настя. — Бо коли станеш піонеркою, буде пізно відкривати секрети правди. А коли комсомолкою — то, можливо, матимеш мене за ворога…
— Чому за ворога?
— Ну, це коли б ти не мала нашого мисничка… А так… Ми ж домовились?
— Так, — запевнила серйозно. — Я навіть колір вибрала…
— Який?
— Золотий!
— Золотий? — усміхнулась бабуся. — А чому такий?
— Бо ж секрети у нас будуть коштовними?
— Це так… — обняла дитину. — Коли виростеш, знайдеш, що з тими коштовностями робити. Та й час буде іншим…
— Яким?
— Таким, що не треба буде ховати у собі золотого мисничка. Мене тоді вже не буде… А ти станеш справжньою багачкою!
— Ні, — з лукавинкою. — Не справжньою. Це ж уявно, бабусю. Це ж гра.
— Не гра, Таню… А дуже серйозна наша таємниця. Ось послухай. Перший секретик буде про Леніна.
— Про Леніна?! — зраділа дівчинка.
— Я тобі казатиму, а ти не переч. Просто складай на першу свою поличку. Домовились?
— Домовились, — відразу погодилась.
— Вам учителька казала, що Ленін вождь усіх пролетарів?
— Це так.
— Вона пояснила, хто такі пролетарі?
— Це всі ми — незамужні люди… Тільки я не зрозуміла, якщо мама і хрещена замужні, то вони що — не пролетаріат? І тоді хто їхній вождь?
— Ой, Таню… — бабуся ледь стримувала сміх, насилу зібралась, аби продовжити серйозну розмову. — Незаможні — це не ті, в кого немає мужа, а хто не може жити так, як сам того хоче. Тобто — бідняк. Він продає свою робочу силу багачу: працює на того, щоб заробити собі на прожиття.
— А я не працюю… Значить, я не пролетаріат? — нижня губа закопилилась. — То й Ленін — не мій вождь? А як же нам завтра почеплять зірочки?
— Ой… — зовсім розгубилась бабуся. — Не так просто все тобі пояснить. Ти ще мала працювати. Треба вчитись, щоб мати професію. І лише потім…
— Зрозуміла! Я ще проленя. А коли виросту, стану справжнім проле… проле… — не могла вимовити слова.
— Таню, це буде твій перший секретик. Клади його швиденько на поличку. Найважливіше — у собі вирощувати людину!
— Як квіти в квітнику?
— Ще бережніше. Квіти можна пересіяти, виполоти бур’яни. А коли душа поросте обманом, то вже ніколи не виросте гарна людина. Хіба що пролетар з душею раба. Я тебе дуже прошу, не вір нікому, хто б не запевняв, що ти така, як усі, — маленька радянська людина. Ти з діда-прадіда українка. Можна змінити свідомість, особливо дитині, забити голову мріями про комунізм, але кров — не змінити. Таких, як ти, багато. У нас однакова кров. І ми повинні берегти у собі цю велику таємницю, — затисла внучці пальцем пульс і відчула ритмічне чітке пульсування. — Чуєш, як стукає твоє життя?
— Так… — здивовано прислухалась дівчинка.
— Воно тільки твоє. Ти одна можеш розпоряджатися ним. І ніхто не повинен тобі вибирати, яку читати книгу, яку співати пісню, яке святкувати свято… Завтра піонери причеплять на фартушок зірочку. Прийми її як необхідність, яку мусиш пережити. Але нехай для тебе це не стане святом. Бо носити на собі значок, хоч і з маленьким Леніним, — невесела мітка…
— Чому? — у запитанні відчувалась недовіра і розгубленість.
— Будеш підростати, а я потрохи тобі розповідатиму про нього. Колись сама зрозумієш і розберешся у всьому.
— Він добре вчився. Був дуже розумним… — нахвалювала Леніна дівчинка.
— Так. Надзвичайно. І тобі треба гарно вчитися. Але завжди розум і знання спрямовувати на добро. Ми з тобою домовилися — секрет про Леніна першим кладеш на поличку?
— Угу… — мовила невпевнено.
— Я знаю, Таню, тобі важко зрозуміти й прийняти те, що я сказала. Просто нехай воно там лежить. Ти слухатимеш учительку, вчитимеш, що будуть задавати на уроках. Як усі… А те, що я розповідатиму, ховатимеш у тайничок. На потім…
***
У клубі людно й весело. Від побіленої грубки аж пашить теплом. Хто любить тепліше — сідає ближче.
Всюди червоні прапори і прапорці. Червоні кульки час від часу стріляють, чим викликають у кого сміх, а в декого сльози.
Духовий оркестр не вгаває, надмухує бадьорі марші.
Селяни, причепурені, сходяться до клубу на урочисті збори.
Жінки яскравіють терновими хустками на тлі чорних чоловічих кашкетів. Зачіпають одна одну, під’юджують до сміху чи веселого жарту. Зразу ж заходять у клуб, щоб зайняти зручне місце для себе й чоловіка.
Мужчини товпляться біля клубу, потискають один одному руки, пригощають куривом, пускають густо дим і жарти.
Саник Пилипович, завідувач клубу, ще раз оглядає довгий, через усю сцену стіл, застелений на честь Великої Жовтневої революції червоною тканиною, отороченою жовтими крензелями. Соває, як шахові фігурки, графини з водою і склянки.
У кімнатці за сценою, де перевдягаються місцеві артисти, весело й метушливо. Сільські хористи вже в повному “обмундированії” (як каже Ольга Степанівна, керівниця хору): жінки у вишитих кофтах і плахтах з вінками на головах, усі, як одна, у червоних чоботях, чоловіки також у вишитих сорочках, синіх шароварах і також — червоних чоботях.
Піонери у білих сорочках із значками: над зірочкою виринає язик полум’я, а в центрі — профіль зрілого вождя. Їхні напрасовані галстуки, пов’язані на шиях, ворушаться, як червоні шуліки. Вони хазяйновито метушаться на сцені, перераховують першачків. А ті, наче злякані пташата, збираються по трійко-четверо й туляться до лаштунків, щоб не потрапити, бува, кому під гарячу руку.
На сцену вийшла президія на чолі з головою колгоспу імені Горького Василем Федоровичем. У кожного своє місце, відповідно до посади. Сільські достойники гордо тримаються, виходячи кожен до трибуни казати слово. Бо скільки там їх — обраних. Ну, чоловік з десять. А всі решта — в залі. Значить — що? Заслужили.
Ті, хто не заслужив такої честі, обговорюють тих, хто заслужив. У залі шумок не стихає. І скільки б парторг Антон Федорович не цокотів ложечкою по склянці, голоси, ледь стишившись, знову набирають обертів.
Рапорти про досягнення їхнього господарства, про неймовірні можливості радянських колгоспників, про комуністичне майбутнє — не викликають інтересу. Бо кожен, хто сидить у залі, знає про своє життя-буття не з папірця. І чомусь ця інформація не збігається.
Нагородження передовиків викликає голосну бурю. Щоразу одних і тих! І грамоти їм вручають, і премії, і подарунки, і на курорти вони їздять, і городи їм першими орють.
Усі в селі знають, звідки в передових доярок такий нереальний надій молока, звідки у передових ланкових такий урожай льону, чи хмелю. Але кожне мовчить. Бо мовчання — золото. Якщо й вирветься якась правда, то так, щоб пару випустить, а не для голови колгоспу. Він у них строгий. А їм тут ще жить та й жить.
Настя тримає на руках Танине пальто й беретик і спостерігає за людським галасливим виром. Уля не змогла прийти в клуб: Рая захворіла. Ніч горіла з температурою. То мусила бабуся вести внучку по зірочку. Хоча не до душі їй ці штуковані свята.
Бордова оксамитова завіса, зсовуючись із двох боків, зійшлася по центру й закрила вибраних, щоб ті достойно покинули сцену. Загарчали стільці, поволокли стола за лаштунки, зашуміли артисти, готуючись до виступу. Духовий оркестр заграв “Прощання слов’янки”. Якось особливо тужно озвався кларнет. Настя прикрила очі. Їй здавалось, що, окрім того смутного звуку, вона не чує нічого.
Нарешті завіса розсунулася. На сцені завмер сільський хор в очікуванні команди Ольги Степанівни.
І наче з кінчика її диригентської палички, зірвався гучний звук, розбитий на три вокальні партії: “І Лєнін такой молодой, і юний октябрь впєрєді…”
Настя роззирнулась на залу. Затихлі люди захоплено слухали обов’язкову для такого свята пісню. “Яке свято, така й пісня”, — думала жінка.
Раптом у пам’яті зринула їхня з Іваном любима пісня: “Ой я маю чорні брови, маю карі очі, чом ти мене, козаченьку, любити не хочеш?..”
Їй так хотілося вирватись із цієї зали й бігти в те колишнє життя, у яке на мить повернула її пам’ять.
Притулила до очей Танин беретик. Запахло рідненькими кісками. Оце й тримає на світі. Онука повинна наскладати у свій золотий мисничок таємниці, яких вона не може забрати з собою, не має права. Колись дівчинка діставатиме їх з поличок і віддаватиме людям. Бо інакше не можна. Інакше — пустка.
На сцену вивели першокласників. Вони перелякано дивились у залу, кожне шукало очима своїх батьків. Знаходили, усміхались і трохи заспокоювались.
Великі білі банти у Таниному білому волоссі, підсвічені зверху софітами, здавалися Насті німбом. Вона аж зіпнула. І глянула на сусідку Марусю. А та, усміхаючись, не зводила очей зі своєї Валі. Кожному своє — підтвердилась теорія.
Дітки читали вірші. Хто голосно й швидко, аж захлинаючись, хто ледь чутно шепотів під ніс, а хтось чітко, із завченою маминою інтонацією. Всі радо плескали малим, а жінки витирали хустинками розріджені сентименти.
Вийшла наперед Таня. Глянула на бабусю і підморгнула. Мовляв, як і домовлялися.
— Хлопченя з розумними очима
І з чолом високим і ясним.
Гріє серце постать ця любима,
Це обличчя рідне нам усім.
Дівчинка продекламувала чітко і проникливо, що Настя аж забула, про кого цей вірш.
Пластмасова зірочка з мініатюрною фотографією Леніна, яку тато купив Тані у районному кіоску “Союздрук” за 10 копійок, уже виблискувала на білому фартушку, причеплена серйозною піонеркою Світланою.
Після усіх урочистостей Таня підійшла до бабусі, поцілувала і виструнчилась.
— Ось! Як усі! — підморгнула.
“Переведіть мене через Майдан”
Літа залишився тиждень. Але, дивлячись угору, здається, вичитуєш на небесах, що воно ніколи не мине. Стільки світла і тепла! Білі рухомі хмари пірнають у глибоку блакить серпневого неба. Ця висока безконечність точно неминуча. Просто переходитиме в осінь, зиму, весну, а настане пора — запанує літнім простором над містом.
З балкона видно добру частину Києва. Не того, старого з вишуканими архітектурними будинками, а зі звичайними панельними висотками, сучасними лікарнею і поліклінікою, справа новий торговельний центр, а посередині мікрорайону височіє Ольжинська церква. Стоїть — велична така, біла, із золоченими банями, хрестами черкає неба. Прикро, що цією величчю заправляє чужий патріархат.
Таня лише раз заходила до цієї церкви — освятити букетик на Маковея. Те, що почула під час служби, сприкрилось. Добре навчені попи уміло маніпулюють свідомістю, нав’язують парафіянам сумнів про канонічність церков Київського патріархату. Люди схвально піддакують, побожно хрестяться. Здалось, що вона випадкова українська заблука десь у глибинці Росії. З того часу тільки спостерігає зі свого балкона, як кожного свята тягнуться туди вервечкою люди мощеною доріжкою, несуть свої віру і сумніви у Київську Церкву Московського патріархату.
Отак стояла б і не рухалася, дивилась: як догоряє літо на лівому березі столиці, як налітають густою зграйкою голуби на шматок розкришеного батона, як двоє маленьких дівчаток у яскравих сукенках розганяють неквапних птахів, як троє чоловіків неподалік, на лавці біля гастроному, розливають в одноразові стаканчики (по-чесному) якогось дешевого шмурдяку, як сусідка, спираючись на ковіньку, несе у прозорій торбинці півхлібини.
Погляд вихоплює нові й нові картинки з висоти десятого поверху. Оця краплина великого світу, чи схожа вона на інші краплини? Чи десь, за межами її погляду, інше життя, інший світ? Мабуть… Але такий же неоднорідний, картатий і нерозгаданий.
Щоразу переїжджаючи Дніпро на правий берег, потрапляєш у інше місто. Сьогодні воно таке людне, що аж бракує повітря, а не тільки місця для помаху рук. Усі веселі, святкові, з жовто-блакитними прапорцями, з квітами. Здається, люди тільки й чекали Дня Незалежності, щоб з’їхатися з усіх мікрорайонів у центр столиці, аби відчути на дотик і смак, що ж то таке — незалежність.
Коли б її можна було роздати рівними порціями, як смаколик!
Чи, можливо, їм байдуже до суті? Просто хочеться свята, видовищ, веселощів!
Маси ніколи не знали спраги істини, завжди потребували ілюзій, без яких не уявляють життя. Так чи приблизно так міркував один знаменитий чоловік багато років тому. Таня зачитувалася Фройдом. Не завжди з ним погоджувалась. Але минали роки, й теорія того генія завжди підтверджувалась на практиці.
Довкіл все вирувало, співало, метушилося. Жінці здавалось, що вона одна завмерла серед загального руху, очікуючи Ірину з Павлом. Тінь від кута Головпошти прихистила від палючого сонця. Звідти відкривалась рухлива картина свята.
Багато людей у вишиванках. Це тішило. Та разом з тим не відпускала думка, що для багатьох — це просто данина моді. Як для колишньої колєжанки, яка веде під руку молодика і махає їй прапорцем, уздрівши поглядом. Ще не так давно кепкувала з Таниної любови до вишуканих орнаментів і називала це атавізмом.
Помахала навзаєм рукою і показала жестом на сорочку. Та зрозуміла натяк і, усміхаючись, стенула плечима. Мовляв, як і всі.
Звичайно, не всі зодягли сьогодні вишиванки, самоідентифікуючи себе за національністю. Це не перший вибух моди. Ще в добу НЕПу їх мали за урочисту одежину і партійне керівництво, і прості люди.
Друге піднесення, не таке потужне, як перше, припало на хрущовську пору. Микита сам часто з’являвся на публіці у вишиванці, а його наслідували інші посадовці. Але з відходом із посади Хрущова популярність згасла. Більше того, в період радянського застою вишиванка рішуче стала дисидентським одягом. І лише з наближенням відродження Незалежності почала повертати свою загальнонародність. Особливо під час Помаранчевої революції.
Сьогодні нова хвиля любови. Що ж, хоч мода навернула нас до того, що нам так пасує, і виокремила з решти народів. Коли б ще була мода на мову… Може, тоді б гуртом збагнули, як то природно бути самими собою!
Таня поправила свою сукню. Років із десять тому її вишила поліська майстриня Світлана рідкісною технікою “довбанка”. Тоді мало хто зодягав вишиванку. А вона почувалась надкомфортно. Та й сьогодні так само. Бо жодне із бачених розмаїтих вишивань не повторює її сукні ні орнаментом, ні кроєм.
Хоч як намагається відволікати думку на вишиванки, бравурні марші, веселих киян, однак наполегливо длубає у скроню спогад із недавнього похорону Вітька: стиснуті вуста хлопців, які пройшли пекло Савур-Могили, прощальний залп, як постріл у минуле, щемке голосіння саксофона в руках тоненької, мов стеблинка, вчительки музики, сіре від горя обличчя подруги, яблука, мов останні пожиттєві акорди, тихим жалем падали на віко домовини.
Як би не примушувала замовкнути свої болісні емоції, тлумлячи їх баченими веселощами, вони зсередини точать її настрій. Вкотре переконалась, що погамовані емоції не вмирають. Просто під тиском стишуються. Зовсім ненадовго…
— Дивно, але у цьому велелюдному місті тебе так просто знайти! — підійшла впритул Ірина.
— І чому це так просто? — усміхнулась Таня.
— Бо все, крім тебе, рухоме, — пояснив Павло. — Ми ще звідтам тебе побачили, — махнув рукою у бік Інститутської.
— Зустрічалися з колегами?
— Та… — примружилась Ірина. — Остаточно вирішила писати заяву на звільнення…
— Як то? — стенула плечима Таня. — Отак просто все здати? Ти ж воїн, Ірино!
— А з ким воювати? З вітряками?! Вони за звичкою ганяють впорожні повітря, надмухують важливості, серйозно супляться. Їм знову “доручено”! А що доручено?
— То що — просто так здатись?
— Це велика й безглузда машина, Таню. Нам вона не до шмиги. Подивись, як пруть напролом! — розвела довкола руками. — Оце святкування, оцей танець на могилі — перша поразка Майдану… Давай хоч заспіваємо…
Ірина прикрила очі, чи то пригадуючи які слова, чи приховуючи раптом набіглі сльози. Закусила верхню губу і стала схожою на несправедливо ображену маленьку дівчинку, яка тільки й хотіла, що порятувати світ.
У Тані аж зсудомило серце і теж набігли сльози. Вона раптом завела на весь голос:
— Переведіть мене через майдан,
Де все святкують, б’ються і воюють,
Де часом і себе й мене не чують.
Переведіть мене через майдан.
Ірина з Павлом від несподіванки якусь мить мовчки спостерігали, як співала Таня, зрештою підхопили пісню й співали вже втрьох. Люди, які проходили повз, стали зупинятися, а ті, хто знав слова, підспівувати:
— Переведіть мене через майдан,
Де я співав усіх пісень, що знаю.
Я в тишу увійду і там сконаю.
Переведіть мене через майдан.
Підійшли троє молодих чоловіків у вишиванках і з чубами-оселедцями поклали по-братськи руки на плечі й високими голосами підтягли, чим дуже порятували пісню, бо зазвучала вона широко, розкрилено на весь Майдан:
— Переведіть мене через майдан,
Де жінка плаче, та, що був я з нею.
Мину її і навіть не пізнаю.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан
З жалями й незабутою любов’ю.
Там дужим був і там нікчемним був я.
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п’яні.
Мій син тепер співає на майдані.
Переведіть мене через майдан*.
У всіх в очах блищали сльози. Чи то від спільної пісні, чи від несподіваної спорідненості зовсім незнайомих людей, які за кілька хвилин злютувалися в один організм. Здавалося, серце билося одне на всіх — велике й сильне.
На Хрещатику почався парад. Урочисто піднятий прапор затріпотів під легким серпневим вітром, заграв жовто-синіми кольорами на сонці.
Грають злагоджено духові оркестри.
Чеканять крок молоді солдати.
Їде Хрещатиком нова блискуча військова техніка.
Президент бадьоро звертається до народу: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла!..”
Радіє народ. Чому не радіти? Довкруж могутнє веселе дійство!
“Слава Україні!” — лунає вже звичне. “Героям слава!” — чути навзаєм.
— Чуєте, Герої, вам слава… — прошепотіла жінка, дивлячись у небо.
Герої слухали. Чули… Мабуть…
_____________
*Вірш Віталія Коротича.
