Тарас Шевченко та його доба: у 3 т. — Харків.: «Фоліо», 2013.
Роксана ХАРЧУК,
старший науковий співробітник відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ
Анотація до начебто капітального видання “Тарас Шевченко та його доба” обіцяє подати життя і творчість митця у “документально-хрестоматійному висвітленні”. Насправді ж маємо справу з абсурдними книжками, в яких порушено всі принципи й елементарну логіку. До якого різновиду наукової літератури можна віднести рецензоване видання? Його не назвеш ані хрестоматією, ані антологією, ані збірником документів з коментарем. Усі три томи не є навіть гібридом означених різновидів.
Насправді маємо справу переважно з конспектами окремих праць чи окремої статті певного автора з коментарем, до якого вклинюється апологія або полеміка, залежно від змісту: усе соціалістичне й “ліве” сприймається зі знаком “плюс”, усякий націоналізм і “праві” погляди — зі знаком “мінус”. До конспекту додаються широкі цитати. Часто автори навіть не називають ті джерела, що конспектують. Наприклад, історик Р. Симоненко викладає зміст статті Г. Грабовича “Націоналізований Шевченко”, що була опублікована у 3/4 числі “Критики” за 2010 р. Його співавтор, невідомий ширшому загалові товариш В. Берестенко, який, як я розумію, упорядковував матеріал вже після смерті
Р. Симоненка, не вказав ані номеру, ані року часопису. Можливо, це недогляд, однак він системний. Ще гірше — переважно конспект взагалі не тримається купи, нагадуючи якусь принагідну січку думок. Ось дослідник цитує вислів М. Драгоманова про Шевченка, далі йде цитата з
Я. Галана про природу творчості, а закінчується цей глибокий пасаж викладом сутності Франкового розуміння історії. Усі три цитати об’єднує заголовок “Українські дослідники про Т. Г. Шевченка”. І така стратегія є повсюдною. Конспект супроводжують виділені курсивом підзаголовки, які часто взагалі ніяк не в’яжуться зі змістом конспекту. Можливо, про це видання краще за все було б просто забути, тим паче вийшло воно у часи В. Януковича. Нині модно усе списувати на “папєрєдніків”, скрушно зітхаючи при цьому: такі були часи. Однак цю рецензію варто написати і варто прочитати бодай задля підтримки ініціативи нового міністра культури
Є. Нищука, який рішуче налаштований забрати у Держкомтелерадіо програму “Українська книжка”, за якою рецензований фоліант і побачив світ. Вважаю, що ця ініціатива важлива, бо згаданий тритомник свідчить: Держкомтелерадіо дискредитувало програму “Українська книжка”. Будь-який культурний українець, як українськомовний, так і російськомовний, читаючи цей так званий науковий опус, спочатку відчує сором, але згодом збагне: ці укладачі й видавці просто знущаються з читача, цинічно відбиваючи “бабло”.
Можливо, хтось думає, що найбільший гріх цього видання — потрактування української літератури, історії й Т. Шевченка у дусі горезвісного міністра
Д. Табачника, потрактування, яке так і не вийшло за межі розуміння України як Малоросії. Однак, на мою думку, гріх цього видання набагато істотніший. Адже ми маємо справу із монументальною халтурою, яку ще й продають за космічною ціною — у книгарні “Є” кожний том вартує 160 грн. А тепер уявіть рівень всієї цієї гуманітарної корупції під прикриттям Шевченка. Усі 1500 сторінок писалися, між іншим, із думкою про читачів, особливо юнацького віку, і з шляхетною метою — подати вивірену наукову правду про видатного українця. Який же результат?
Принцип цього видання, що є звичайнісіньким заідеологізованим конспектом, “просікти” не дуже складно. Принагідність записів, дуже слабенький зв’язок між ними, їхня віддалена дотичність до Шевченка особливо відчутні у І томі, у ІІ і ІІІ з’являються бодай якісь обриси біографічного принципу, через призму якого начебто висвітлено постать митця. До речі, поряд із Шевченком автори розглядають також І. Франка, подаючи його статтю “Нормальний і реальний соціалізм” за 16 томом творів у 20 томах, а не за 50-томником, без жодних коментарів і з купюрами, Лесю Українку, точніше її ставлення до вікопомного “Комуністичного маніфесту” Маркса–Енгельса й соціалістичні ідеї М. Драгоманова, приправлені апологетикою російсько-українського співробітництва під маркою спадкоємності з Шевченком, оживлюючи давню схему української літератури як зростання соціалістичних ідей та ідеалів. Вже у вступі укладачі досить туманно декларують, що віддають перевагу “цінним дослідженням багатющого грона шевченкознавців”, пишуть, що “цей творчій (саме так, через букву “і” — Р. Х.) доробок було здійснено в останній, переможний рік Великої Вітчизняної війни, коли було розчавлено гітлерівський фашизм”. Редактор і коректор, не відстаючи від упорядників просунутого наукового видання, теж на все “забили”, зокрема й на повтор слова “було”. І лише через кілька сторінок читач зрозуміє, який це доробок мали на увазі укладачі. Ідеться про “Нарис української літератури” 1945 р., з якого ми у ХХІ ст. дізнаємося, що Т. Шевченко — перший революціонер-демократ у Росії та Україні середини ХІХ ст. Ось, виявляється, якою є квінтесенція вивіреного і наукового знання. “Нарис…” цей, що “побачив світ у пам’ятному й щасливому 1945 році”, зринатиме і в ІІ томі, переконуючи читача, що у революційних прагненнях Шевченко пішов далі В. Бєлінського й О. Герцена, але згодом знайшов однодумців в особі М. Добролюбова й М. Чернишевського. І увесь цей маразм, в якому й натяку нема, наприклад, на ставлення полум’яного Віссаріона до Шевченка, який не тільки вважав покарання митця заслуженим, а й не цінував його поетичного дару, передруковується за гроші українського бюджету так, наче між “щасливим” 1945 роком і “нещасливим” 2013-м,
роком початку Революції гідності, немає жодної різниці. Містична й фатальна помилка.
Раджу цю хрестоматію любителям гострих відчуттів, зокрема поціновувачам інтелектуальної совдепії й викладачам редакторської справи як приклад видавничої халтури у гротескній формі. Читаючи її, потрапляєш у машину часу, пізнаючи всі “принади” совкового дискурсу з його абсурдизмом. Сторінка за сторінкою тебе накриває відчуття божевілля. Автори твердять, наче в Україні тепер страшний дефіцит шевченкознавчої літератури: “окремі його (Шевченка — Р. Х.) вірші та поеми є, а от літератури про нього бракує”. Зрозуміло, що вся шевченкознавча література часів незалежності у цьому виданні лишилася за бортом. Жодної згадки про Ю. Барабаша, О. Забужко чи Є. Нахліка, є дещо про Г. Грабовича, але не про його головну працю “Шевченко як міфотворець”. Якимось дивом серед таких стовпів шевченкознавства, як Добролюбов–Чернишевський, затесався “емігрантський історик” І. Лисяк-Рудницький розміром на два абзаци, підтверджуючи тезу про багатовекторність мислення наших “папєрєдніків”, які до 90 % російського мислення, відчування, мови, культури й політики додавали 10 % українськості про всяк випадок.
Вас накриє хвиля абсурду не тільки через хронологічні збої, безкінечну мішанину української і російської мов, невитравний дух нафталіну, а й через непрофесіоналізм упорядників і видавців, який уже за межею дозволеного. Після появи таких книжок можна сказати, що в Україні відбулася гуманітарна катастрофа, а книжки у нас є чимось книжкоподібним, наука — наукоподібною, видавництво — псевдовидавництвом. Масштабів цієї катастрофи не знала навіть совдепія. У ній була ідеологічна цензура, яка, як відомо, виявилася минущою, проте лишався професіоналізм у цитуванні, в хронології, посиланнях і фактах. Ситуація нинішня свідчить: втрачено елементарну професійність. Уявіть, автори цієї гібридної хрестоматії цитують Т. Шевченка за “Повним зібранням творів: у 10 т.”
(1939—1964), не здогадуючись про існування нового академічного видання, хоча літературні твори митця, тобто перші 6 томів нового 12-томника, побачили світ у 2001–2003 рр. Хай не зауважили укладачі появи перших двох томів “Шевченківської енциклопедії” 2012 року, застрягнувши на фундаментальному “Шевченківському словнику” 1970-х, у другому томі якого побачили з якогось дива 1042 сторінку, хоча насправді їх у ньому всього 410, але чому вони так упевнені, що перше перевидання біографії
Т. Шевченка пера М. Чалого після 1882 р. відбулося саме 2001 року, коли насправді це сталося 2011-го? Здається, таке запитання недоречне, бо з ІІ тому, значну частину якого займають статті про
О. Пушкіна й декабристів, О. Герцена й декабристський рух в Україні, ми дізнаємося, що “від початку 1846 року Шевченко — громадянин столиці Росії”. Абстрагуючись від громадянина Петербурга, нагадаю лише, що поета було звільнено з кріпацтва 1838 року. І що сказати, якщо у ІІ томі читаєш, наче українці в часи романтизму перекладали твори чеських письменників, зокрема “В. Ганду та Й. Лінду”, ніби йдеться про героїв мультфільму Льолека і Болека, коли насправді йдеться про твори чехів Вацлава Ганки і Йозефа Лінди, що їх українці в часи романтизму не перекладали, а просто знали сфальсифікований ними “Краледворський рукопис”. Останній у середині ХІХ ст. українською переклав
Д. Мордовець. Що цікаво — Ганду потрапив навіть до іменного покажчика, дарма що нижче стоїть і Ганка Вацлав. Питається: і нащо такий іменний покажчик робити? Та для “іміджа научного — ясєн пєнь”.
Добре, хай укладачі вважають, що найбільший внесок в академічне шевченкознавство, синонімом якого є радянське, зробили О. Білецький і Д. Багалій, але навіщо вони розповідають про реформу вищої школи в перші роки радянської влади, про піклування нової влади про вчених і пам’ятки, регіональну історію, архівну справу, але нічого не пишуть про шевченкознавчі праці вчених, зокрема про розвідку
Д. Багалія на тему Шевченка і Кирило-Мефодіївського братства, яка й досі не втратила своєї актуальності? У кращих традиціях радянської науки, тобто дуже химерно визначено тут і вітців-засновників наукового шевченкознавства. Спочатку ними, як уже згадувалося, були О. Білецький і Д. Багалій, але вже через сторінку про це забуто й мовиться про
М. Чернишевського. Мені це нагадало аномальну совкову ситуацію із батьком і засновником українського письменства, коли ці почесні функції в радянському літературознавстві ділили між собою І. Котляревський із Т. Шевченком. Укладачі не спиняються на досягнутому, доповнюють пантеон шевченкознавців ще й “першим дослідником історичної спадщини Шевченка”. Ним цілком очікувано виявляється
М. Добролюбов, хоча найавторитетнішим, на думку укладачів, і досі лишається таки Ю. Марголіс. Щоправда, їхній пієтет до цього вченого сумнівний, бо часами він стає у книжці таємничим А. Марголісом. Звичайно, ніхто не заперечуватиме, що М. Чернишевський друкував у журналі “Современник” переклади віршів Шевченка, долучився до викупу поетових родичів, але до чого в усій цій історії його полеміка з львівським москвофільським “Словом”? Цього не знає ніхто, але всі розуміють: ось він — науковий і вивірений спосіб подачі матеріалу. І саме тут відбувається крутий поворот до мистецької спадщини Шевченка, яка була попередницею П. Федотова у зображенні народного селянського побуту. Щоправда, упорядникам не спало на думку пояснити, хто такий отой П. Федотов, вони відразу перейшли до “основних напрямків (виявляється і такі бувають — Р. Х.) й особливостей життєвого шляху Шевченка”, щедро цитуючи М. Шагінян. Дивуюся, чому укладачі хрестоматії не назвали її головним біографом поета. Адже її книжку про Шевченка й досі читають з інтересом. Шкода мови, у конспекті найкращого досі біографа Шевченка П. Зайцева згадано аж один раз і то у зв’язку із рецензією на його працю “Життя Тараса Шевченка” Є. Маланюка. О. Кониському поталанило значно більше. Автори цитують цілі шматки з його біографії митця, зокрема оповідання про дитячі роки. Напевно, ставлення укладачів до О. Кониського поблажливе. Адже він, на відміну від П. Зайцева, не був противником радянської влади, бо просто до неї не дожив. Дивним видається повне ігнорування найновішої книжки про Шевченка авторства І. Дзюби, з якої вимальовується привабливий образ Шевченка, який є передусім поетом.
У першому томі вміщено навіть розділ про поетику Шевченка, в якому сіамські близнюки Чернишевський–Добролюбов визначають зміст народності його поезії, а Ф. Колесса — просто зміст. До речі, тези останнього якось хаотично й вибірково реферуються російською мовою, хоча книжка Ф. Колесси “Студії над поетичною творчістю
Т. Шевченка” написана таки українською. Це ж стосується і робіт М. Рильського. Одначе хрестоматія робилася, очевидно, такими темпами й з таким запалом, що укладачам було не до мови авторів, яких вони цитують або просто переказують, та й не до власної теж. Адже вони, як сказано у І томі, “не тільки підбирали відгуки, відомості про переклади, про видання”, їм, не мало не багато, “треба зважити Шевченка на терезах історії”.
Зважування, як бачимо, виявилося не дуже вдалим, можливо, й тому, що відбулося на тлі заполітизованого часу, за яким “криється складний <…> для всього народу України, так би мовити доволі “слизький період” життя”. Щодо “слизького періоду” — тут автори мають рацію. Краще про часи правління Януковича не скажеш.
У сухому підсумку. З “папєрєдніками” усе ясно. Однак неясно, хто такі ми, ті, хто виділяв гроші на видання “Тарас Шевченко та його доба”, ті, хто його редагував через пень колоду, ті, хто його видавав і досі продає, ті, хто знають про цю халтуру, але мовчать? Ми — погані громадяни, які змирилися із нецільовим використанням коштів, ми — сумнівні інтелектуали, яким байдуже, що видають про Шевченка до його 200-ліття за кошти бюджету, тобто народні гроші. Треба виправлятися.
