Павло Мовчан: Акумулювати енергію нації

— 25 років тому Україна проголосила незалежність, маючи доволі високий інтелектуально-економічний потенціал, який давав багатьом із нас підстави сподіватися на швидку її реорганізацію із радянської республіки в міцну соціально і національно-розвинену державу. На жаль, ми не можемо похвалитися навіть тими досягненнями, які є в інших колишніх республік, нині незалежних держав, зокрема Прибалтики.

— Розпад СРСР був начебто непередбачуваним, непрогнозованим. Складалося враження, що “парад суверенітетів” — це подія одноразова, одномоментна, що це подарунок долі, збіг обставин. Насправді це логіка історичного розвитку.

Проблема полягає в тому, який підхід ми маємо: це 25 років очікування, чи 25 років активної діяльності всіх тих політичних сил, які хотіли змін. А якщо говорити про рушійну силу, то вона в нас єдина — це національна українська сила, яка діяла протягом 350-річної історії, коли Україну розділяли, нав’язували думку, що українська нація безперспективна, сама себе вичерпала, неспроможна до самовідтворення і не може протиставитися тим політичним силам, тим державам, які шматували Україну. Я маю на увазі процеси, які мені здаються безглуздими через повторюваність, що наводить на думку, що історія нічому не вчить. Історія не вчить Москву, історія не вчить Варшаву.

Надзвичайно актуальна тема польсько-українських стосунків, так само як і російсько-українських. Ми вже пересвідчилися, що нашим постійним, тривалим, неперебутнім, неперехідним ворогом є Московія, але мали ілюзії щодо поляків. Ухвала Сейму щодо геноциду, яка стосується Волинської різні, ці ілюзії дещо розвіяла.

Я хочу розглядати проблеми не в історичному, а в живому часовому контексті. Можу сказати формулу, яку застосовував не один раз при зустрічах із читачами, виборцями. Вибачайте, не сталася та Україна, на яку ми розраховували. Тому що українська політична сила так і не прийшла до влади. Вона зробила Україну державою, але її одразу усунули від влади. Її ідеологія не була впроваджена в національне життя, в національне тіло. Її основні устремління відкинули на узбіччя, тому маємо безліч проблем. Той проект, який мав на увазі Народний рух України, Народна Рада, що була у Верховній Раді, не реалізувався. Не реалізована українська ідея, українська справа, українська держава. Вона має номінальну присутність у світовій політиці, у нашій свідомості. Проект Україна не став повноцінним проектом, якщо використовувати термінологію наших недругів. Тоді можна казати, чому відбувся успішний проект Франція, Німеччина, Британія т. ін.

А в пострадянському просторі найуспішнішими були держави, які зберігали свій ембріональний стан державності. Такими ембріональними утвореннями, які фактично діяли поза межами своїх територій, були Прибалтійські республіки, що мали свої уряди, які перед війною були відроджені як держави. Була відроджена Польща, тому вона набагато успішніша.

А ми навіть зараз не можемо усвідомити, наскільки були деформовані. Фактично вся еліта: політична, урядова, технічна, економічна — була перейнята московським духом. Вона була московськоцентрична, російськоцентрична. Вона й нині така, тому маємо проблеми, які не розв’язуються, девальвуючи державність, тож без розв’язання цих проблем Україна немислима, якщо ми не відродимо Україну в Україні. Це гуманітарні пріоритети. Я завжди ставлю питанням № 1 — мовне. Воно для нас ключове через подібність, через інформаційний вплив, який має на нас Росія, через політичні еліти, які абсолютно промосковські. Вони використовують Україну для своїх власних економічних потреб. Онищенки, фірташі, кононенки, ахметови — російська складова в Україні, яка захопила, перейняла від Радянського Союзу всі ключові важелі та позиції.

Звідки з’явився кучмізм? Це продовження радянської політики Москви. Тому й дружба, тому й російська мова, російська церква, російські канали, російська книжка, російська пісня, російська культура. Це пострадянський синдром, який в Україні не вивітрився. Справжньої України бояться, зокрема всередині самої України, боїться влада, обрана українцями. України бояться, не дають реалізуватися в повноті її формату через безліч геополітичних причин. Україна як національна держава запізнилася з відродженням і їй не дають утвердитися ті механізми, які нині діють. Сюди намагаються впровадити що завгодно, тільки не українське. Так легше нами маніпулювати, розділяти — тоді ми будемо підконтрольні іншим інтересам.

Теза, яка сьогодні постійно звучить: треба бути сильними. Нам не дадуть бути сильними ні в мілітарному плані, ні в інтелектуальному, ні в культурно-ідентичному, доки в підвалинах наших дій не буде націо­нальна ідея, доки інформаційний простір не належатиме українцям. Ми розуміємо, що нині практично всі ЗМІ приватні. Але й за приватними ЗМІ стоять люди, які б хотіли реалізувати проект Україна, але не в тому вимірі, який ми мали на увазі, коли 25 років тому формували Україну, з конкретною програмою Руху.

— Яка протидія?

— З’явилася безмежна кількість намножених проблем у незалежній Україні: соціальних, освітніх, інформаційних тощо, які й спонукали національні сили до формування громадського політичного проекту, який називається “Українська альтернатива”.

Якщо не відродяться найважливіші національні засади, Україна ніколи не буде незалежною. Пріоритети мають бути національні: мова, культура, релігія. Вони роблять націю енергетичною, сильною. З ними вона заряджена, патріотична не за риторикою, а за своєю суттю. І доки національна ідеологія не утвердиться, майдани неминучі. Бо є заданий алгоритм. Це шевченківський алгоритм, який відбувається з певним повторенням. Тому дехто з наших антропологів вважає, що Україна — це енергетична зона, яка дає імпульси для цілого світу. Не випадково форми нашого спротиву були запозичені. У нас були Майдани — Революція на граніті, Помаранчева, Революція гідності —не криваві аж до того часу, поки в останній підступно почали застосовувати зброю проти протестувальників. Світ був несподівано заскочений шляхетністю наших протестів, бо це інтелект. Це не просто низові соціальні протестні групи. Бо соціальні групи бездумні, у них присутня величезна агресія. А у нас протестні інтелектуальні сили нації. Сьогодні цю хвилю гасять за рахунок вибивання етнічного начала, щоб цей рух обезголовити, щоб усе інтелектуальне винищити. Тому й поділили одну політичну силу спротиву на цілу низку сегментів: Правий сектор, “Укроп”, інші. Це все роздрібнення, нема єдиного, як був Народний рух України, що набув форми загальнонаціонального протесту. У ньому були всі складові: письменники, художники, робітники, селяни, інженери, академіки — все було вмонтовано в єдину загальнонаціональну систему. Такими були і всі козацькі рухи в Україні. Це єдиний варіант, коли нація може протиставитися. Саме тому ті олігархічні рухи всередині нашої держави, які зорієнтовані на Москву, нас розділяють.

— Тому немає домовленостей?

— Термін “договорняк” сьогодні центральне слово. Кажуть: “Порошенко домовиться”, “Порошенко дипломат”. А це не що інше, як торгівля. Бо коли казали “Мазепа домовиться”, Мазепа домовлявся одночасно і з Потоцьким, і, скажімо, з Карлом Густавом ХІІ. І з Петром домовлявся, і з Голіциним, і з багатьма іншими. Але він не домовлявся про власні інтереси, у нього був загальнонаціональний інтерес. Сьогодні, на превеликий жаль, цього немає у жодної політичної сили: ні в “Народного фронту”, ні в “Самопомочі” й “Солідарності”, ні в інших.

Національний рух хочуть очолити хіба що маленькі люди з маленькими можливостями, але з великими амбіціями, які претендують на роль національних лідерів, які такими не є і не можуть бути.

Тому слава Богу, що ми дожили до 25-річчя України, що маємо формальні ознаки держави, хоч вона не стала такою, про яку мріяли, ні у зовнішніх механізмах, дипломатичних діях, ні у внутрішніх. У нас немає єдиної цілісної системи, яка б діяла так, як будь-яка європейська держава. Тому 25-річчя ставить перед нами нові проблеми й нові можливості їх вирішення. А вирішити їх не можна без консолідації нації, без витворення єдиного ідеологічного ядра, в якому не було б розбіжностей у підходах до основоположних речей.

Це гуманітарна сфера, яка робить нас єдиними й неповторними, ідентичними, з повним усвідомленням, що ми — українці. Між громадянином України й українцем величезна відмінність.

Українець — це той, хто перейнятий і минулими, й сьогоднішніми, й завтрашніми проблемами України. Я не бачу жодних зусиль у цьому напрямку в сучасної влади, здавалося б, патріотичної, де перебувають вихованці Руху (Кириленко), Майдану (Нищук) та ін.

У нас так сталося, що все зводиться до єдиної головної постаті президента, яка набрала надзвичайних повноважень. Але він не формує ідеологію, без якої держава немислима. Як, наприклад, у американців, де головна ідеологема — це національні інтереси США.

У нас далеко не все відповідає устремлінням нації, її баченню, потребам, починаючи від оборонної лінії на сході і закінчуючи всіма іншими: розв’язанням соціальних провалів, створенням робочих місць, залученням інвестицій… Навпаки, усе вивозиться з України. Чому постійно маємо справу з банками, з доларами в банках? Це триває вже 25 років, тільки змінює форми.

— Як нам енергію спротиву змінити на енергію творення?

— Для цього треба зрозуміти найважливіше: хто акумулює енергію? Влада. Доки не оберемо ту владу, яка буде не розряджати, а акумулювати енергію нації, переводити її в конструктивне русло, Україна як повноцінна держава не відбудеться.

Коли я їду по Печерську й бачу ті залишки фарб від блакитного до жовтого, якими були пофарбовані всі парканчики й огорожі два роки тому, думаю, яке було колосальне піднесення, коли кожен вважав за потрібне якось долучитися до загальної справи — чи пензлем, чи фарбою, чи гривнею… І як швидко, за 2 роки, влада це бажання погасила. Це погасили два чинники, ті, хто хотіли поділити владу й ділили між собою: Яценюк із Порошенком.

Сьогодні Яценюка немає, є влада єдиної особи, яка хоче зберегти свої позиції у всіх сферах. І таким чином контролювати й гасити у всіх сферах ту пасіонарну хвилю, яка може вибухнути.

Що таке путінізм у Росії? Це колосальна зарядка народу на російську велич плюс жорстоко вибудувана вертикаль влади.

Через те, хоч які злочини робить та влада, має підтримку людей.

І, як пише Сергій Грабовський, потрібна модель держави, яка так і не змінилася. А тому, не змінюючи уряду, влади чи президента, ми не можемо розраховувати на те, що успішна Україна відбудеться.

Отже, йдеться про те, що ми стоїмо не перед черговими випробуваннями, а перед черговими поділами. Необхідні зміни найголовнішого закону України — “Про вибори”, які державі треба проводити за партійним принципом із відсутністю мажоритарки. Тільки усунення мажоритарки, яка дає можливість лише окремим патріотичним особам прорватися до Верховної Ради, може вирішити проблему. Адже ці одиниці не вирішують нічого, і їхня присутність у політиці непомітна. Якщо не відбудуться зміни в законі про вибори і будуть ті самі правила, то на тлі зубожіння людей вага гречки чи ста гривень збільшиться, чинник підкупу голосів підсилиться.

— Нині виросло кілька поколінь, які не сприймають ні радянської, ні проросійської України. На майдани, добровольцями на фронт вони йдуть тому, що хочуть жити у вільному євроінтегрованому світі. Чи сподіваєтеся, що ці національно і світоглядно свідомі молоді люди зроблять більше, ніж “батьки незалежності”?

— Уся надія на молоде покоління. Воно починало Майдан гідності, воно практично змело владу Януковича. Але цим вдало скористалися маніпулятори, які, очевидно, вже проробляли певні схеми. Ці схеми були погоджені. Певно, була домовленість між групою українських олігархів, бо інакше не була б вмотивована їхня присутність у Верховній Раді. Знесли уряд Януковича, а залишилася політична сила у вигляді Опозиційного блоку, який сьогодні практично контролює весь законодавчий процес.

Нам потрібна зміна підходів і остаточна деколонізація. А декомунізація — це не ґрунтовне рішення, не хірургія. Декомунізація сьогодні не впливає на реальне життя. Це те, що недоробили в попередні роки.

І тому молодому поколінню доведеться дуже жорстко боротися. Вони вже зараз долучилися до боротьби. Наявність у Верховній Раді України кількох десятків молодих людей дає сподівання, що ця система зміниться. І підходи до найважливіших кореневих питань теж зміняться.

— Мовна проблема не лише не вирішена, а й загострилася порівняно з 1990-ми роками — в державі діє закон Ківалова-Колесніченка, а з початком війни вкинуто ще й гасло “Єдина країна — єдіная страна”, що, фактично, веде до “удержавлення” російської мови — сьогодні її застосування в інформаційному просторі невпинно поширюється.

— На превеликий жаль. Ще раз наголошую, це кореневе питання, визначальне питання, яке, власне, і було в почині загальноукраїнського руху — Народного руху України за перебудову, за зміну підходів. Не треба забувати, що навіть за радянських часів був ухвалений Закон “Про мови в Українській РСР” на користь української мови, її розвитку, книгодрукування. Цей радянський закон був чинний донедавна.

Він уже перестав бути чинним, зате нам жорстко впровадили закон Ківалова-Колесніченка, алогічний, абсурдний. Цей закон, як неодноразово підкреслював український політик і дипломат Володимир Василенко, — технічна розробка Кремля. Він чинний, отже, питання до влади: скільки ще буде на нас впливати Росія? Кількість російських медіаресурсів збільшується мало не щомісяця. Зараз буде новий канал 95-го кварталу. Зеленський уже його представив.

Парадоксально — з одного боку, начебто відбувається декомунізація, героїзація певних українських постатей. А з другого боку, дуже активно використовується і на повну силу працює закон Ківалова-Колесніченка. Як і всі ті бренди, які нам підсунули після Революції гідності. “Єдіная страна” означає відроджена проросійська Україна. Такою є політика сучасної влади: і зовнішня, і внутрішня.

Звичайно, патріотичні сили, які присутні в парламенті, не дозволять цього зробити. Але вже два роки не змінюється закон Ка-Ка. Питання: у чому проблема? (Свого часу його відміну було проголосовано, але Турчинов зміни так і не підписав).

— Очевидно, що тяжкий шлях українського народу до національної суверенної держави ще не завершено. Які найближчі випробування і перемоги чекають на українців?

— Хотілося б перемог, прагнемо їх і сподіваємося на них. Але перемогти треба спершу власну інертність, самого себе. Для того, щоб зрозуміти, що ніхто нам не зробить того, на що ми розраховуємо. Ніякий Карл Густав ХІІ, на якого так покладався Мазепа, за нас не зробить нашу справу. Не зроблять поляки, європейці, американці. Ми розраховували, ми сподівалися під час початку кримської окупації, що ось-ось американці наблизяться, ось уже їхні обриси, але нічого реального не видно й близько.

Ми потребуємо додаткової мобілізації, передовсім політичної. І для цього треба гуртуватися і підтримувати ідею “Української альтернативи”, бо їй альтернативи немає. Або буде Україна, або не буде. Або вона реалізується, або розчиниться й буде поділена.

Поляки поспішили з ухвалою свого Сейму. Вони поспішили на розподіл України. Вони це вже робили неодноразово. Але хай згадають, чим це завершувалося і яка була подальша доля європейських народів, і поляків зокрема. Хай читають історію. Вони ділять разом із Росією Україну і сподіваються таким чином зміцнити свою державу. Вони її втратять. Втратить вся Європа, втратить Німеччина, бо сьогодні, без сумніву, світове зло — це Росія. Тому що вона ідеологічно оснащена. Це не просто мілітарна держава з великою сучасною потугою, а передовсім ідеологічно вмотивована нація. Чого бракує українцям — ідеологічних мотивацій для того, щоб зробити Україну сильною і почуватися сильними українцями в Україні, а не розгубленими і незахищеними. І тому тема нашої єдності, як ніколи, актуальна. Вона така ж актуальна, як була у 1988—1989 роках.

 

Спілкувалася Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment