Віктор ГРАБОВСЬКИЙ
Якщо ми з вами Христові діти, то чому не віддаємо, як це й належить нашій Дорозі, Правді та Життю, — Богові Богове?! Навіть за царя-самодержця відзначалося тисячолітнє канонічне хрещення Руси 1866 року, тобто — саме Оскольдове, що й потверджують архіви Візантійського патріархату. Князь Володимир Красне Сонечко, здійснюючи заповіт матері, княгині Олени-Ольги, запровадив у життя оте чомусь призабуте нами хрещення… Адже подібна релігійна реформа не могла бути проведена враз, одномоментно! Потрібен був тривалий час, аби прищепити народові не тільки новітні погляди на язичницький хрест, й віддане вшанування культу Сина Божого — Самого Христа Спасителя.
Кому ж усе-таки на догоду, за православним рахунком, стала наша Русь-Україна на неправедний шлях духовного буття, відзначаючи хрещення своє не 14 серпня, а 28 липня?! Невже канонізація Церквою Великого князя Володимира могла бодай найменшою мірою суперечити релігійній чи історичній правді?! Як на тверезий розум, ясна річ, ні.
Щось тут не зовсім так…
А що — не так? Ото ж бо й воно! Занадто вже відчутно позначилася на розв’язанні вельми поважної релігійної проблеми все та ж, безмежно дорога найвірнопідданішим “елітсменам”, узурпаторська “московська присутність”. Адже за часів Імператора Руси (так офіційно величала його Візантія!) Осколода (Аскольда-Оскольда) про жодну Московію не лише не гадано, а й не чувано! То що ж їм, таким легендарним великоросам, накажете святкувати? Відродження Великої Суомії?! Отже, ми знову (вкотре вже?!) пішли злочинним “братам” на поступки — нібито заради все тієї ж “історичної справедливості”?! Інших версій просто брак…
Проте — не відкидаймо й істинно Христової правди. Хай і притлумлене, та духовне буття нації тривало безперервно! Адже славнозвісне братання галичан і українців-східняків на фронтах Першої світової, яке фактично й поклало край братовбивчій війні, відбувалося аж ніяк не за помахом чарівної палички! Жодна з тодішніх імперій так і не спромоглася вбити генетичну пам’ять нації! Тому й невмируща вона, бо Самим Господом дана. Тим паче, що нещадно четвертовані сусідами Галичина й Закарпаття відіграли виняткову ролю і в розбудові княжої Руси, й у становленні новітньої України.
Про це постійно маємо пам’ятати.
До речі, археологічні розкопки АН РФ на теренах московського Кремля 1959—1960 років повною мірою засвідчили архітектурну й фортифікаційну залежність засновників Москви саме від галицької будівничої традиції. У звітному висновку сказано: найзначнішим відкриттям цих розкопок виявився фрагмент земляного валу з дерев’яними укріпленнями оригінальної конструкції, уперше виявленими в центральній Росії. Тож допитливий читач може переконатися у тому, що московський Кремль будувався за зразками Галича й Праги, з матеріалів тодішніх ЗМІ, зокрема журналу “Знание — сила”, бо на теперішніх сайтах цієї інформації не знайти… Правда й те, що саме той, невідомий нам, Кремль визначив і радіальну розбудову Москви.
Але, звичайно, важко було передбачити, що Едипів комплекс невмолимого московського самодержавства так болісно позначиться на розвиткові реальних стосунків між Україною та Росією — зосібна, між “матір’ю городів руських” та її невірними дітьми. Жертва козацького Переяслава 1654 року залишилася не поцінована як великоросійським самодурством, так і його демократичними нащадками… Адже навіть після Революції гідності ми не завжди (і не скрізь!) насмілюємося говорити чи то про належну кримінальну відповідальність щодо заснування українських політичних партій, відкрито ворожих державі Україна, чи про так само належний, згідно з Європейською хартією, захист мови титульної нації хоча б від занадто вже несамовитих держчиновників, які відверто ігнорують її, уперто демонструючи безпардонну росодномовність, хоча — на словах! — і ратують за “двомовність” (?!).
Здавалося б, за чверть століття сякого-такого державотворення можна було засвоїти бодай елементарну його абетку? Та в тім то й річ: так самісінько, як “блакитно-червоні” державці віддали на поталу шовіністичним клептократам Донбас і Крим, аніскілечки не турбуючись про культурні потреби тамтешніх українців, такечки (навіть мимоволі!) теперішні віддають Україну… Саме через брак належного заохочення підприємницької діяльності талановитої молоді та сучасної — далекосяжної! — стратегії розвитку держави.
Який поважний інвестор надовго прийде в Україну, коли наші уряди не спромагаються планувати майбутнє країни навіть на рік?! До того ж кожен із них передусім намагається власні держбюджетні огріхи списати на рахунок “папєрєдніків”. Абсолютно не піклуючись про народ!
Атож-атож: наш бідолашний народ усе ще дурять соціалістичною баєчкою, що це вони, бюрократи, годують і захищають українців, а не навпаки… Тому й держапарат Республіки (на всеукраїнську ганьбу!) розрісся у десятки разів, порівняно з учорашньою тоталітарною системою. Тому й настільки вкорінилася корупція, що “слуги народу”, підзвітні ненаситним олігархам, наловчилися збагачуватися за наш рахунок, ні за що при цьому не відповідаючи… Отже, до влади мусять прийти громадяни високої національної гідності, котрі не тільки відповідально ставитимуться до потреб освіти, культури, моралі, а й власним, совісним серцем відчуватимуть усенародні потреби. Як і належить свідомим українцям.
Відчувати серцем, а не кріслом чи навіть параграфом Закону! Тільки тоді з’являться у нас відповідальні за благоустрій, національну культуру та народну економіку очільники, якщо вони, будучи професіоналами, справді усвідомлюватимуть персональну підзвітність українцям за розвиток науки і школи, мистецтва й громадянського мовлення. Нам не потрібне “штампування” додаткових законів, які ніхто й не збирається виконувати… Адже таким легковажним чином ВР лише дискредитує себе в очах міжнародної спільноти!
Тож повторюймо повсякчас: без мови немає ні держави, ні нації! Так само, як і без історії… Держава розпочинається зі школи. Тому “збільшовичена” педагогіка, занадто самовпевнено відкинувши парадигму пізнання людиною самої себе, заздалегідь була приречена… Богопротивний недорозвинений квазісоціалізм саме через те й зогнив на пні, вкупі зі своїм недоношеним “соцреалізмом”, що продукував рабів, нездатних осмислити згубних наслідків імперіалізму.
Видатний український учений, світило історичної науки Михайло Брайчевський радив недовіркам, котрі й чути не хотіли про традиції Святої Руси, бо їм цілком достатньо кишенькових московських інтересів, обов’язково відвідати собор Святої Софії у Римі, аби переконатися: Володимир Великий, як і Ярослав Мудрий, документально відтворені у фресках храму, не носили борід. Яко воїни-імператори, вони мали ту саму зачіску — чуб, — що й незабутній язичник Святослав Завойовник, опис якого зарубіжними мандрівниками зберігся… Отож і походження козацтва сягає набагато глибших коренів. Чому ж на цю прекрасну історичну реальність усе ще страхаються розплющити очі орденоносні наші учені мужі?! Невже лишень через малість власну не здатні осягнути величі предків?
Але скільки б не лунало закликів “не міряти, чия борода довша” та “не ділити історію на вашу і нашу”, бо, мовляв, завжди творилася вона спільно, деформованій самосвідомості українців таки повертається історична тяма. І справа навіть не в тому, що домальовані дизайнером бороди київських володарів на державних грошових знаках — підла, зловорожа наруга над історичною реальністю. Наша спільна (таки ж інтернаціональна!) біда полягає в явному нерозумінні самобутності культури кожної сущої нації, підзвітної єдиному Володарю — Господові — Всесвітньому Розумові.
Отже, мусимо скинути ганебні кайдани внутрішньої окупації, якими скували нас інституції зрадницького яничарства. Саме через них уже понад чверть століття не може здобутися на конституційне право наша мова! Тим більше, що державна система шкільної та вищої освіти шкутильгає на обидві ноги не тільки тому, що сліпо плететься за російською шкапою, а саме через тупе її наслідування… І, як переконуємося, в усіх найгірших проявах.
Зізнаймося собі нарешті, що давно пора не проблему національної освіти забалакувати, а з усіх сил суспільно бити на сполох! Маємо збагнути: втрата теперішнього покоління лишень Україною може обернутися світовою трагедією. І нищення українськомовних шкіл на східних наших, несамовито зросійщених рубежах, як і ліквідація їх у Криму, — тільки вельми характерний штрих до трагічного мальовидла спільної біди.
Політичне божевілля сфашизованої Росії — очевидний факт. Але, як і перед минулою Світовою війною, Європа сподівається, що та хвороба її не зачепить… Адже вельми щедро “спонсоровані” Москвою ЗМІ чи не щодня торочать усьому західному світові саме про невиліковність України…
Де вже там замислитись (і кому?!) про здоров’я планети!
Тож, незважаючи на зловорожу підступність, мусимо навчати наших дітей обов’язково дбати про цілющі рідні краєвиди та мислити про Красу свого майбутнього. Саме тепер, саме на основах усесвітніх педагогічних досягнень і української етнопедагогіки! Позитивне мислення так само, як і щира молитва, надзвичайно корисне Божому довкіллю. Наука валеологія зробила для себе таке відкриття минулого століття, проте народові нашому ця проста істина, себто природна закономірність, відома з давніх-давен…
…Єднання вселюдської історії, різних націй, доль народних — велика, свята справа. Хіба не цій ідеї служили отці Православної Церкви східного обряду до 1686 року? Та московська брутальність у найжорстокіший спосіб поклала край божистим намаганням подвижників. І саме тому, допоки у нашій напівколоніальній країні виживатиме бодай одна щира душа, котра не змирилася зі своїм упослідженим становищем, вона самовіддано боротиметься за Українську Помісну Автокефальну Православну Церкву й торжество національної, суто людської гідності.
На жаль, навіть азів наукового матеріалізму московська демократія досі не засвоїла… Тож ми знову змушені не лише доводити Євангельське право на власну мову, історію, а й відстоювати його… Бо чого хоче народ, як заповідано, того ж потребує і Сам Господь Бог.
