Перед’ювілейні роздуми
Продовження.
Початок у ч. 31 за 2016 р.
Соборність України
понад усе
Попри те, навіть на очевидність нагальних потреб захистити свою соборність, права бути суверенною, Україна, лише щодень жертвуючи життями героїв, у густій темряві сусідської неправди доводить світові сенси своєї національної ідеї: українці ніколи не переходили кордони своєї землі, аби вбивати і панувати над іншими націями, і нині хочуть жити в мирі. Однак їхня мирна ідея знову в смертельній небезпеці, щобільше, на соборну Україну, яка історично формувала свою національну ідею як своєрідну крицю вірувань і духовне кредо народу, квінтесенцію патріотичних почувань і лаконічних закликів, гасел національного світобачення та усвідомлення державної незалежності й суверенних інтересів, — здійснено анексію і реванш, підступно і цинічно звинувачено в націоналізмі та в інших небезпеках, що нібито загрожують сусідам. Росія, обдурюючи світ, знову по-імперському нахабно розстрілює на Донбасі сучасну УНІ, котра установилася як концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу розвитку нації. Себто потенціалу людей-державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, зараз мобілізують державотворчі сили на здобутки європейського майбутнього, становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти й цілісної одиниці світового співтовариства, що наближає національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумної життєдіяльності на шляху до прогресу, добробуту і змін на краще. До несправедливих звинувачень українців іще поляки, піддавшись переважно зовнішнім антиукраїнським силам, використавши антимігрантські настрої Європи, додали якесь “ludobujstwo” (вбивство народу), фактично відкрили “другий фронт” інформаційної олжі проти української ідеї та її подвижників.
Незважаючи на толерантність концепту УНІ, на право українців захищати свій дім, їх звинувачують у тому, що не залишають поза увагою націоцентричність державотворення, турбуються про національну безпеку. Що їхня національна ідея — суголосна сучасній інноваційній, інформаційно-просторовій моделі розбудови національної держави, впровадженню нової соціогуманістичної парадигми захисту і людини, і нації, зокрема — напрямам, що проектуються в Стратегію сталого розвитку на період більший, аніж “Україна — 2020”. А найбільше картають за те, що вони нарешті на Євромайдані сміливо й твердо заявили про намір інтегруватися у вільний світ; надали УНІ євроінтеграційного вектора, а її компонентам — статусу стратегем (бази для планування дій) широкого розвитку країни та її прориву на світові простори й ринки. Водночас актуалізувавши світоглядні принципи (максими) внутрішнього (національного) порядку, заразили ними соціум; змусили ідеологічні компоненти, хоча й із запізненням, але чітко відповісти на дивовижно-необачні кравчуківсько-кучмівські запитання: “Чи спрацювала УНІ?”, “Яку Україну будувати?”, “Хто ми і куди йдемо ?”
Темпоритм інтеграції України в європейські структури ніколи не був високим. Адже не було, як, на жаль, і досі немає широко-суспільного важливого усвідомлення: УНІ не спрацює, якщо задля неї чесно не трудитимемося — в Україні й поза нею! Прикро, але тодішня українська еліта, наші гаранти, окрім Ющенка, не намагалися комплексно реалізувати екзистенційний імператив нації, втілити аксіологічний підхід до розбудови держави корінного народу, її безпеки. Треба хоч трішки знати соціологію, соціальну пихологію: безпека в “піраміді потреб” Маслоу на чільному місці. А наші гаранти, свідомо чи несвідомо, дозволили антиукраїнським відцентровим силам звести нанівець ідеологічне забезпечення державотворчих процесів, які б ґрунтувалися на духовно-інтелектуальних засадах і загальноукраїнських інтересах, що акумулюють такі стратегічні пріоритети національної ідеї: Україна — соборна, українська, гідна людини, нації та цивілізованого людства. Саме таку державу українці будують, шануючи загиблих і живих героїв, що віддають за неї життя й у наші дні. Власне, Україну — соборну, українську, ексклюзивно — самодостатню, свідому своєї національної ідентичності, як й українців — цілих, а не лише галицьких чи буковинських (за Франком), тобто соборних, вмотивованих у загальнолюдські цінності — не дозволяє створити на Донбасі Владімір Путін, а ви, “ходаки” — прихильники УПЦ МП, йдете до Володимира Великого в Київ! Нє туда ідьотє, таваріщі, — сказав би забутий класик боротьби за щастя пролетаріату, який з мавзолею щоденно нагадує: релігія в загарбницьких руках імперії — це “опиум для народа”.
Нелегка дорога України до втілення сутності своєї ідеї як ствердження нації в усіх проявах її українськості, однак без неї не побудувати національної держави. Визначивши на початках розбудови пріоритетність і базову семантичну достатність “СУГ” (соборність, українськість, гідність) як імперативів комплексної реалізації в сучасній структурі стратегічних складових УНІ, як стратегем розвитку країни, — нація задекларувала б наступним подвижникам і захисникам українську Ідею як внутрішньо притаманну патріотично-альтруїстичну “СУГестію”, якою наповнений національний простір впливу на виховання прийдешніх. Будучи інструментарієм впливу, такі сугестії представлятимуть своєрідну максиму, державотворчими принципами якої буде керуватися не одне покоління, в т. ч. нинішні префекти в статусі загальнонаціональних трансферів чи місцеві очільники в ранзі лідерів територіальних громад. Національна ідея має стати цією внутрішньою програмою дій кожного свідомого українця, про яку свого часу говорив Т. Масарик: “Я чех і мушу мати внутрішню чеську програму національного відродження”. Власне, при пошуку наших масариків насамперед звертаймо увагу: чи є у них програма розвитку України, чи готові вони проводити артикульовану політику духовного відродження, єдності народу і вічності Української держави. Вплив сугестій українській ідеї як стратегем державотворення може бути різний, але єдиний в одному: опиратися на духовно-інтелектуальні, соціогуманістичні засади, основою яких є людина, нація і людство в триєдності на тлі широкого культурного розмаїття світу. І не третіх сил, республік, альтернатив тощо шукаймо, а тихою працею і міцним собором підтримуймо чинний уряд з національною ідеєю і програмою дій, суголосних розвитку України, її загальнолюдським вартостям.
Ми детально не аналізуватимемо сучасні складові УНІ, лише коротко зупинимося на соборності як першорядній і специфічній компоненті формули СУГ. Соборність — це не тільки географічні, територіально-просторові атрибути, а соборна здатність нації разом ефективно творити українську державу за допомогою консолідації сил усіх громадян, що в Україні та поза її межами проживають. Це — вища, духовна категорія єдності народу на своїй землі, його якісно-аксіологічна характеристика, соціальний капітал як довіра до уряду, банків, міліції, судів та інших інституцій, в якій точці країни і критики вони б не містилися. Ця духовно-моральна, ментально-світоглядна категорія не менш відчутна від матеріальної. Навіть тимчасова окупація українських земель Росією не зменшила, а підсилила почуття соборності, цілісності народу, особливо його згуртованості навколо українських вартостей, волонтерського руху, моральних авторитетів, бажання звільнитися від канонад агресора та нав’язаного “старшобратства”. Таке розуміння соборності допоможе сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори, мобілізувати українців на боротьбу з найбільшою в Європі армією, усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.
Це особливо важливо для формування українського соціуму як спільноти, в якій домінують доцентрові (соборні, євроінтеграційні), а не відцентрові (регіональні, українофобські) сили і поля впливу, що зловмисно підживлюються ззовні матеріально та ідеологічно, аби здетонувати в потрібний момент провокаціями, терактами, збиттям літаків з дітьми тощо. Українці не шукають епістемологію соборності в імперському “собирании” (точніше анексії чужих) земель, в “соборе” одержавленої (казенної, за митрополитом Андреєм Шептицьким) церкви, в “оцерковленні” селянських “общин”. Адже спадково відчувають її в древньому будівництві толокою трипільських хат-мазанок, підготовці полів для засіву злакових, вічевому прийнятті рішень, у своїй європейськості. Якби ми вчилися соборності, то нині мали б національну державу, зміцнювали б єдністю НАТО та ЄС і не мали б АТО.
Найнебезпечніше для України — децентралізація соборності
Двадцятип’ятирічний ювілей по-особливому свідчить, що соборність має доленосне значення для тяглості розвитку українського народу, незалежності, цілісності та керованості його держави, як і популізм, корупція, злодійство, що його підточують. Все-таки за ювілейний період на передній план виходять вага та роль інформаційної креативності спільноти як духовно-інтелектуального чинника прогресу, що є його першоосновою і потенціалом неперервного вільного передавання знань, досвіду, традицій із покоління в покоління для збереження мовної, етнічної та культурної його ідентичності серед світового розмаїття, особливо за умов насильницького зодноріднення, асиміляції та імперського доросійщення підневільної нації. І коли йдеться про роль тяглості в становленні креативної національної економіки, в зростанні духовно-інтелектуального потенціалу еліт, то попереду завжди буде та нація, котра мобільніша в плані примноження нової інформації і творення нового слова, пріоритетного використання інтелектуально-інноваційних чинників модерної спільноти. Цій спільноті будуть притаманні високі знання, культура, досягнення науки, найвищий уклад економіки, пов’язаний з інформаційними та нанотехнологіями, з належною мобільністю людей. Розуміємо мобільність людини і нації не лише як рух знань (п’яту свободу, поряд з рухом капіталу, товарів, робочої сили і послуг) між державами, а й як швидкість (динаміку, неперервність, темп) передачі традиційних, генерування і впровадження нових знань як духовно-інтелектуального ресурсу інновацій всередині країни задля збереження ідентичності нації, тяглості розвитку та виходу на світові простори. Іншими словами, як духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) на рівні не тільки людини і нації, а й загальнолюдського контексту. На це ми не раз звертали увагу.
Сьогодні підкреслимо, що соборність, неподільність нації мають історичне і сучасне значення для формування України активним гравцем міжнародної політики, суб’єктом геополітичного простору (Європа-Євразія), медіатором в економічному, політико-безпековому (ЄС, НАТО-СНД, Митний союз), культурному (українська і російська мови, інформаційне чи дезінформаційне покриття територій, латинка-кирилиця тощо), релігійному (церкви, підпорядковані Римові і Москві) та іншому вимірі, пов’язаному з життям “на межі” людей різних ментальностей, почувань, світоглядів, впливів, інтегральних орієнтацій та очікувань. Соборність свідчить: в єдиного українського народу не могло бути мовно-інформаційного, духовно-культурного чи будь-якого іншого розламу (яким зловживають сепаратисти, творячи на його землі регіональні псевдореспубліки), без криваво-імперських етно-лінгво-інтелектуальних зачисток, Голодомору та інших гібридних втручань “русского міра” ще далеко до його путінського штибу.
Отже, феномен соборності — наскрізний для України, водночас і глобальний, і не тільки в межах Європи. Пронизуючи усі компоненти УНІ, він інтегрує її основні сутності в цілісність України, в її згуртованість і самостійність. Рівно ж — проектує для неї ціннісні (аксіологічні) напрями прориву на світові простори, єднає світ і Україну. У будь-якому випадку не ділить соціум за регіонально-партійними ідеологемами на сорти, а територію — на регіони з особливо-підступним статусом. Соборність — це національно свідома синергійність діянь людей як організованої самодостатньої спільноти, її якісна ознака як духовно-інтелектуальної соцієтальної “молекули”, яку не можна розривати без втрати її ціннісних характеристик, як не можна їх зберегти без розв’язання проблем культурно-інформаційного середовища та простору, не наповнивши його українським патріотичним контентом. Це не тільки кількісна, територіально-фізична, візуальна величина, а й перманентний якісно-духовний процес. Для його розвитку треба, аби Україна — право- і лівобережна — вільно дихала двома легенями, а Європа економічно, світоглядно розуміла реальну загрозу путінізму для України і світу та з євроатлантичною потугою була готовою захищати цінності планети.
Таким чином, соборність — поняття глобальне, однак його регіональне трактування щораз більше позначається нашими найближчими сусідами імперським відтінком. Найбільше додають чорної фарби ті, що через зверхню імперську велич самонавіянь, через нахабну брехню, насилля на українській землі, депортації корінних українців, постімперську гібридну війну тощо, знову заважають нашій цілісності, державності та її поступу. Зрозуміло, хто тепер порушує питання трагедії на Волині і для чого. Однобічне визнання Сеймом Польщі цих подій “геноцидом поляків” з боку українців без ширшого історичного контексту насамперед свідчить про невизнання національно-визвольних рухів українців, їхніх прав на “рідну хату”, на реалізацію ідентичності. І не лише в 1943—1950 роках, коли на державному рівні проводилася операція “Вісла”, фактично знищено субетнос лемків. Тільки за офіційними даними 500 тисяч (а фактично майже мільйон) етнічних українців (лемків, бойків) були вивезені з їхніх прадідівських земель шляхом терору, залякувань і вбивств. Хіба польська держава не вчинила щодо них геноцид?
Здавалося б, у цій ситуації кому, як не ЄС, давно належало зайнятися цими питаннями, аби ефективно опрацювати довгострокову цивілізовану стратегію східноєвропейської політики, усунувши у такий спосіб маніпулювання нею Кремлем. Це певною мірою упередило б агресивні дії Росії супроти країн, які хочуть вирватися з-під її імперського ярма, а відтак інтегруватися у вільний світ. Україна, Грузія, Азербайджан, Молдова, Прибалтійські республіки склали б ядро такої політики як опору десоборнізації їхніх країн Москвою, яка представляє насилля обдуреному світові як процес “змушування до миру”. З цих позицій складові національної ідеї СУГ ідентифікують і верифікують якісний підхід до державотворчих процесів. Вони ілюмінують історичне бажання кожної нації самореалізуватися, зберегти мову, освіту, традиції, пам’ять, церкву в умовах зовнішніх агресивно-загарбницьких зазіхань і врешті запанувати “у своїй сторонці” без звичного її поділу “братами-сусідами”. Це ментально формує вищу — духовну категорію усвідомлення уярмленими спільнотами своєї самодостатності без загарбань чужого, задіє соціальний чинник тяглості й самостійності розвитку, потрібний для спроможності ковітального відродження корінного (титульного) народу на своїй землі в умовах перманентних загроз його національній ідеї.
Таке розуміння державотворчих процесів зайвий раз нагадує: не можна розглядати людину, за Іваном Франком, поза “рамами нації”. Це, своєю чергою, допомагає зрозуміти просту істину: не можуть туземці вчинити геноцид проти твоєї нації на своїй землі без того, аби ти чи твоя держава їхню землю хоча б тимчасово не завоювали чи захопили. За визначенням геноциду, його не могли вчинити бездержавні українці на Волині проти поляків, як не робила і не робить це нині на Донбасі проти росіян буцімто українська “національна” держава, а насправді — вотчина колишнього його губернатора Януковича, який прагнув “одонеччити” і зросійщити усю Україну. У протистояннях та війнах нелегко дійти правди, однак, з позиції соціогуманізму та ідей Революції гідності, будь-які війни можна і треба чітко ділити на національно-визвольні та загарбницькі, а українцям неважко в них виокремити іще процеси національно-духовного відродження та зросійщення, ополячення, інші форми асиміляцій, знущань і “умиротворень”. Альтернативою безкінечним суперечкам є щире каяття. Настільки щире, щоб слова “просимо прощення і прощаємо” президентів Валенси, Квасневського, Качинського і Комаровського; з іншого боку — Кравчука, Кучми і Ющенка; гарячі заклики до взаємного пробачення Папи Івана Павла ІІ, праці Єжи Гедройця, Яцека Куреня — не перетворювалися владними партіями на розмінну монету прокремлівських ігор. Нею час від часу користуються не для примирення, а щоб посварити поляків і українців, загальмувати східноєвропейську політику ЄС, відвернути увагу від мілітаризації Криму, далі знедержавити, а відтак остаточно уярмити корінний український, кримськотатарський народи. Нещодавнє приєднання Криму до Южного округа — тому підтвердження.
Ми на сході України гинемо не лише за нашу свободу! Перед очима у нас не лише російські телекартинки закривавлених уламків літака польського президента в Катині, а й малайзійського — з дітьми на борту — в донецьких степах, українського — із захисниками Луганського аеропорту. І розуміємо соціогуманізм не тільки як ідеологію, що гармонізує співжиття національних цінностей із загальнолюдськими, де людське має бути людяним, а протистояння розглядатися і в локальному (регіональному), і в широкому історичному контексті. Для нас, українців, заклик взаємопрощення оптимізує не тільки вихід з Волинської, а й будь-якої іншої трагедії. Історична пам’ять українців фіксує знущання часів “пацифікації”, криваві злочини Армії Крайової, польських комуністів під час сумнозвісної операції “Вісла”, інших форм братовбивства і девіантної поведінки. Фундаментальні принципи соціогуманізму дозволяють глибше заглянути в причини цих трагедій: їх ніколи не було б, якби не вчинили потрійної окупації (поляками, німцями і росіянами) української землі. Легше не робити зла, не дати взяти гору його причинам, аніж боротися з їхніми частковими наслідками, в т. ч. і волинськими, що їх вміло під’юджує третій злочинець — найнебезпечніша держава-терорист, котра не розкаялася перед українцями ні за геноцидний Голодомор, ні за вбивство політичних лідерів, ні за злочинні експерименти в Чорнобилі, ні за розстріли під Іловайськом та ін.
Запропонований якісний підхід радикально заперечує підкинуте шовіністичним загарбником світовій громадськості брехливо-пропагандистське гасло, мовляв, українці — це виключно націоналісти і ксенофоби, які за “Україну лише для етнічних українців”. Насправді йдеться про формування й утвердження у свідомості нації та світу нових державницьких світоглядних ідей, державотворчих мотивів захисту, які позиціонують розбудову України як “рідну хату” (за Андреєм Шептицьким), як ДІМ України, який нації слід побудувати на спільних духовних цінностях, патріотичних почуваннях, інформаційно-інтелектуальних, культурних кодах та ідеалах українського народу. На притаманних йому традиціях, нормах і правилах поведінки, інноваційних засадах модернізації національної економіки та державної політики — відповідно до нових завдань, економічних укладів, національних інтересів і цивілізаційних глобальних викликів.
Це особливо важливо при переходах від однієї промислової революції до іншої в перманентному процесі науково-технічного прогресу, коли треба і свого не цуратися, і чужому навчатися, працювати на випередження, щоб не стати беззахисним і назавжди відкинутим назад, ймовірність чого дуже зростає за динаміки розвитку постінформаційної економіки, ролі знань, креативу еліт тощо. Коли росіяни наступають на ідею буття українців на рідній землі, аби вижити, треба збудовану хату захистити, щоб не стала “рідною” загарбникові. Пора артикулювати українськість вдома, українство в світі, україністику в науці й ідеології та навчити врешті уряд проводити не проукраїнську, а українську політику як єдину національну, без якої немає інтернаціональної, що нею більшовики весь час прикривали свій російський шовінізм.
Далі буде.
