Перед’ювілейні роздуми
Продовження.
Початок у ч. 31, 32 за 2016 р.
Не все людське — людяне
Проведення в Україні реформи децентралізації влади має не тільки виходити з Шевченкового соборного розуміння нації як єдності “живих, мертвих і ненарожденних”, а й чітко на практиці виокремлювати два основні її несучі стовпи: держава і територіальні громади. Реформа збільшує можливості місцевого самоврядування, особливо новоутворених громад, водночас хоче змінити стару організацію влади і закласти нову загальноукраїнську основу для сучасного корпусу державних службовців — префектів. Власне, вони на відповідних адміністративно-територіальних теренах здійснюватимуть нагляд за додержанням Конституції і законів України, виконанням державних програм, будуть організовувати і спрямовувати взаємодію місцевих органів з центральними, особливо в умовах воєнного або надзвичайного стану, небезпечних екологічних ситуацій тощо. Префекти творитимуть нову суспільну конструкцію, стануть суб’єктами інституційного ринку, генераторами модерних функціонально-комунікаційних систем. Однак, якщо вони активно не нестимуть ідей новативного способу управління країною, збільшення ролі громадських форм, укорінюючи в суспільний загал ідеологічний каркас державотворення, а обмежуватимуться лише наглядовою функцією, то цього буде замало, особливо в умовах гібридної війни Росії.
Україні нагально потрібна стратегія перемоги, відповідний курс уряду та якісні виконавці — нова еліта нації. Стратегія має комплексно включати розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, проведення інституційної реформи, суспільних трансформацій, втілення ідеологічних засад державотворення, усталення національної безпеки, міжнародних відносин тощо. І без реалізації духовно-інтелектуальних, креативно-мотиваційних, соціально-психологічних, ментально-соціокультурних достоїнств префектів як якісних трансферів у майбуття України, подвижників її національної ідеї як світоглядно-засадничого фундаменту розбудови самостійної держави — не обійтися. Несучі стовпи, що підтримуватимуть будову нової держави, маємо зводити паралельно, без перекосів, достеменно вивірених і по вертикалі влади, і по горизонталі місцевого самоуправління без його фетишизації.
Новостворюваний корпус префектів — це модерний подвижник національної ідеї. Він має знати, що, окрім техніко-економічних параметрів (ресурсозбереження, ціна, якість, новий технологічний уклад виробництва, його екологічність, конкурентоздатність кінцевої продукції тощо), тобто окрім ціни, є ще й система духовних цінностей, на яку не в останню чергу впливає інтелектуалізація, елітаризація та гуманізація людини, зокрема її комунікаційні процеси, участь у різних сферах когнітивно-креативної, інноваційної та пошуково-винахідницької активності, у зосередженні на духовно-інтелектуальних домінантах суспільного поступу. Префект як висококласний урядовець — це провідник державної політики у будь-якій сфері діяльності, авторитет для територіальної громади, хоча не завжди добровільно об’єднаної, часто ситуативної. Але свідомо української, архаїчно захарберкутівської, по-драгоманівськи демократичної, але за жодних обставин не по-лазаренківськи, задля виборів і нетрудового збагачення створеної, відтак олігархом керованої. Таких керівників партій цікавить не громадянське суспільство, не соціальна справедливість, а вплив на призначення префектів, проведення виборів, можливість украсти тощо. За таких обставин дієвими є поведінкові мотиви, патріотичні вмотивування розбудувати національну державу, але їх на поліграфі не виявити.
Слід виходити з того, що не все в крикливих колонах псевдопатріотів людяне. І не всі під куполом ВР — патріоти. За їхніми справами оцінюйте їх! Не може бути вільною людина, якщо підневільна її нація. Передусім йдеться про права і бінарний захист людини в “рамах нації”, її держави, про їхню гармонізацію в інформаційному, правовому і громадянському суспільстві; про духовно-інтелектуальні цінності, аксіологію вільного вибору вектора інтеграції у вільне світове співтовариство. У цьому контексті соціогуманістичність — майбутній напрям сьогоднішньої гуманітарної політики, курс нових ідеологічних засад творення держави Україна, що захистить і людину, і націю, їхнє право безперешкодно передавати з покоління в покоління духовно-інтелектуальні трансфери як соціальний Геном тяглості розвитку народу, збереження його національної ідентичності, історичної пам’яті, традицій тощо. Тоді нація наділить особистість певними архетипними, світоглядно-ментальними характеристиками, озброїть відповідною вірою і довірою, волею, фаховознаннєвим і духовно-інтелектуальним потенціалом, уможливить їй соціальні ліфти. Розмови про людину поза “рамами нації” — фарисейське імітування спадковості розвитку.
Чи не з тих причин так пізно й важко відновлюємо державність України, позаяк історично національна еліта впродовж тривалого часу злочинно ставилася до феномену тяглості розвитку. Сучасний уряд далі легковажить опрацюванням ідеологічних засад розбудови нової України, не розуміючи, що гібридність Росії проти України почалася іще з нищення її мови, культури, переписування історії, анексії митрополії Київської церкви, Голодомору. Нинішня новизна в тому, що окупант ще до введення “зелених чоловічків”, “буків”, запустив у інформаційний простір України антиукраїнський вірус “русского міра” як невидиму “оцерковлену” зброю імперської ідеї “обустройства” Росії. Цей вірус від початку ідеологічно створювався антиукраїнським, тобто таким, що знищує державність України.
Не дивує, що знову знайшлися новітні колоніальні кочубеї: одні з яких за будь-яку ціну прагнули утримати президентство навічно, а інші — втілювали маніакальне бажання сісти у найвище владне крісло. Дивують інші рефлексії: знали вони чи ні, що, підписуючи з Путіним без згоди Уряду провальний для України газовий договір, чи відтак — Харківські домовленості, відчиняють Золоті ворота “старшим братам”, котрі найбільше їх ненавидять, як символ тяглості державності Руси-України. Визнаймо правду: в них не було ні внутрішньої програми українця, ні компетенції державників-новаторів, а ми це проґавили й пропускаємо знову в опіумі обіцянок і обману. Щоби більше не зраджувати і не девальвувати складові тяглості державної самостійності, їм потрібно надати статус стратегем розвитку, ввести в ідеологічну доктрину сталості державотворення, зробити маркерами на євроінтеграційному шляху та не дозволяти можновладцям, як це було, ні світоглядно, ні візуально-зовнішньо збиватися на багатовекторні манівці. Власне, розчепірено-шизофренічна багатовекторність стала одним із чинників опіумних криків “Росія”. Отверезіння, на жаль, приходить через пролиту кров патріотів України, нищення шкіл і дитячих садків.
Бажання збити українців з європейського шляху не зменшується. Їм і в ХХІ ст. життєво необхідна багатоешелонована система захисту — мовно-інформаційного, духовно-інтелектуального, соціально-економічного, фінансового, військового, міжнародного тощо. Але, головне, потрібен новий соціогуманістичний захист України як колоніально-потолоченої держави, що переживає надважкий перехідний період національного і духовного відродження. У час динамічного виникнення нових укладів постінформаційної економіки сусіду-агресору, що уявив себе сильним світу цього, легко законсервувати її колоніальний стан, не давши змоги ні людині, ні її нації користуватися досягненнями людства. Очевидно, що така доктрина не захистить Україну від зброї Росії. Це під силу паралельній системі колективної євроатлантичної оборони ослаблених імперіями народів і народностей. Соціогуманістична концепція ж потрібна, аби далі українці не були “малими і непідготовленими”, не були в сусідів “тяглом в поїздах їх бистроїздних”; аби ми не дійшли до точки неповернення до матеріальних, фінансових ресурсів, до своїх же прадавніх цивілізованих витоків та історії, не залишилися навічно на маргінесі, як це відбулося з мексиканськими інками, американськими індіанцями чи сибірськими евенками, аби наша мова не збільшила кількість щорічних численних мертвих, що навічно кануть у Лету. Тут велику роль відіграватиме створення Єдиної Помісної Національної Церкви, повернення Київської митрополії. Єдині мова і церква, національний інформаційний простір — доленосні чинники соборності й незалежності України.
За інших умов не усунути духовний гніт Москви, не врятуватися ні захисним “валом Яценюка”, ні територіальною децентралізацією влади від постімперських інформаційних “дез” зросійщення, які, проникаючи чи не в кожну сім’ю, досягають капілярного рівня. Злочинно-легковажна ліберальність українців, їхня природна толерантність, наївна простодушність у сприйнятті фальші “старшобратства”, різні імперські шляхи розмиття національної ідентичності (розстріли еліт, заборона української мови, завезення неукраїнського етносу і висилка корінного народу до Сибіру тощо) впродовж віків жорстоко послужили деукраїнізації. Зважаючи на ментальність українців, їхню світоглядну характеристику, найбільш суголосною для них є християнсько-демократична ідеологія, яка б скеровувала націю на створення Єдиної Помісної Української Церкви, захист “рідної хати”, виводила з-під традиційного метро-митропольного впливу і великодержавно-шовіністичної сугестії Московського патріархату.
З огляду на це, особливо потрібне усвідомлення руйнівного впливу чинника російської церкви, яка, підступно анексувавши Київську митрополію, стала разом із царизмом домовиною українськості. Сподівання українців, пророче зазначав Шевченко у “Суботові”, лише на те, що імперська “Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна”. За інших обставин нам загрожує семіотичний апокаліпсис, який, шкода, зі своїх парафій не бачать нині поділені церковники, бо не допомагають державотворчо-соборним процесам корінного народу; хоча Пророк у “Подражанії” (Осія. Глава ХІV) застерігав: “Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі”!.. Чи розвалиться домовина, якщо усі церковні Лаври в Україні — неукраїнські, щобільше, не працюють на ідею Єдиної Помісної Національної Церкви? А ви, зловтішаючись, питаєтеся: що таке українська Україна, чи може вона бути демократичною, європейською?! Як не заволати: “Святі отці! Будьте іще подвижниками духовно-інтелектуального забезпечення державотворення в Україні!” Церква відокремлена від держави, але не від її конструктивно-несучих опор — мови, культури, освіти, науки, традицій, моралі, правил поведінки тощо. Вихід із нав’язаної Україні війни можливий лише в системі координат реалізації усіх сегментів загальноукраїнської ідеї, насамперед такого ключового, як створення Єдиної Національної Церкви. Саме така Церква усунула б дві з найбільших небезпек (окрім третьої — Москви), за Шевельовим, нашій державній Незалежності: культурний провінціалізм і кочубейство. Коли в Україні війна, але проти цієї війни організовується модифікованими регіоналами піарна церковна (важко її назвати хресною) хода, то, вочевидь, до надолуження упущень, виокремлених великим харків’янином, розбиття ювілейної дошки якого добкіни й кернеси цинічно демонстрували на державному телебаченні, національний уряд іще не приступив, або такого за 25 років не було створено!
Далі буде.
