Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці
19 серпня святкує свій день народження народна артистка України, голос якої обожнюють мільйони слухачів світу, Герой України Ольга БАСИСТЮК-ГАПТАР.
Довідка “СП”
Ольга Іванівна Басистюк народилася на Хмельниччині, в селі Поляни Волочийського району. 1975 року закінчила Львівську консерваторію ім. М. Лисенка. Протягом 1975–1984 — солістка Львівської філармонії.Згодом — солістка Республіканського будинку органної та камерної музики.
Вона стала лауреатом багатьох міжнародних конкурсів вокалістів, 1985 року за високу майстерність та творчі успіхи їй присвоєно звання народної артистки України. А 1987 року Ольга Басистюк удостоєна Державної премії ім. Т. Шевченка за концертні програми останніх років. 2010 року отримала звання Героя України, їй вручено орден Держави за видатні особисті заслуги перед українською державою у розвитку музичної культури, піднесення міжнародного престижу вітчизняного пісенного мистецтва, багаторічну творчу діяльність і високу виконавську майстерність.
“Мрія народилася разом
зі мною…”
— Ольго Іванівно, Ви одразу відчули своє покликання до співу?
— Ніби й звично вже: всі починають з дитинства. Але, певно, в тому є якесь зерно, бо гострі дитячі захоплення найчастіше проявляють себе у пору становлення людини. Я теж не виняток. Саме в дитячі роки заслуховувалася співами Ірини Архипової, Бориса Гмирі, Зари Долуханової, вже пізніше — Фішера-Дискау. І трапилася така звичайна річ — мені вже в два рочки просто хотілося співати… Тепер я знаю, як це непросто, але й сьогодні мені здається, що ця мрія народилася разом зі мною…
Я — дитина села, і цього не соромлюсь. Не мала музичної освіти, але дуже хотіла вчитися і за один місяць навчання у музичній школі в районному центрі вивчила те, що мої однолітки вивчали цілий рік. Грала на домрі, проте мріяла про піаніно! Та директор моєї школи якось сказав: “Тобі ж мама не може купити піаніно!” Мама виховувала нас із сестрою сама, батько загинув у автокатастрофі 1961 року. Але мені досі болить пам’ять про те, як гостро дали мені відчути тодішню нашу бідність.
— А в консерваторії хто був Вашим добрим янголом і вчителем?
— Я дякую Господу Богу — Він дав мені багато… Та я б не досягла таких вершин, якби на моєму шляху не було Людмили Іванівни Жилкіної. Вона п’ять років вчила мене правильному і красивому співу, чіткому фразуванню, речитативу, художньому втіленню образів. Можу сказати, що в мене було дві матері: моя рідна — Марія Пилипівна, яку я завжди згадую з великою вдячністю, і моя духовна — Людмила Іванівна. У неї, високопрофесійного педагога, була своя школа бельканто. Я всією душею тягнулася до Людмили Іванівни. Вона завжди наголошувала, що для того, щоб стати висококласним співаком, людина повинна мати більше, ніж голосові здібності. Це висока наука. Тому закінчивши консерваторію і досягнувши перших успіхів, я завжди зверталася за порадою до своєї наставниці. Її вже немає з нами, і мені від цього дуже боляче.
“Я беру зал”
— На VII Міжнародному конкурсі вокалістів у Ріо-де-Жанейро Ви були удостоєні першої премії та великої золотої медалі за найкраще виконання творів Віла Лобоса. Чи була згодом подія, рівнозначна цій перемозі?
— Перемога в конкурсі — величезний стимул у творчій праці. Наприклад, побувавши в Ріо-де-Жанейро, на батьківщині бразильського композитора і педагога, музичного і громадського діяча Віла Лобоса, твори якого я виконувала, мені захотілося продовжити роботу над його “Бразильською бахіаною”, над частиною “Танець”, за яку в Радянському Союзі ще ніхто не брався.
— І Вам вдалася ця робота?
— Тепер можу сказати, що так, бо те, як сприйняли її вимогливі слухачі (а співала я в Будинку вчених з ансамблем віолончелістів Всесоюзного телебачення і радіо під керівництвом Сімона), зігріло мене радістю і переконанням, що праця була немарною. Що ж стосується інших подій, які рівнозначні ріо-де-жанейрівській перемозі, то для мене такою стала моя нова робота — “Реквієм” Верді, який я співала тоді разом із кумиром мого дитинства Іриною Архиповою та Олександром Ведерниковим. Набагато пізніше звернулася до творчості Баха. Мені здається, що я споріднена духом і почуттями з цим великим композитором. Мені випала честь виконувати його твори з прекрасним диригентом Федором Глущенком. Його твори особливо гарно звучать у супроводі органу й камерного оркестру. Але співати композиції Баха надзвичайно важко: треба володіти великим диханням, високим професіоналізмом. Бути справжнім співаком. А щоб бути справжнім співаком, як казала моя наставниця, треба мати Божий дар. Якщо в тебе потужна інтуїція, енергетика, тоді ти можеш бути простим професіоналом, але не винятковим. І це вже не талант — артист без Божого помазання. Разом з тим, навіть якщо ти музикальна людина, але не маєш техніки вокалу, ти нікого не зачаруєш. Богом помазана та людина, яка володіє справжньою магією “брати зал”, і це легко відчути. Я так кажу: “Я беру зал”. Я відчуваю, що це в мене є. Це Божий дар, але ним треба вміти користуватися.
Її ліричне сопрано благородно звучить
в усіх регістрах
Коли зірка Ольги Басистюк яскраво засяяла на небосхилі оперного мистецтва, шпальти газет рясніли численними публікаціями про неї, а фахівці стверджували: такий голос твориться на небесах. Народний артист України Анатолій Мокренко, зокрема, відзначив: “Це яскрава ніжна квітка у співочому вінку України. В її голосі є багато того, що можна сказати без слів. Вражає його багата темброва палітра. В ньому є якась невловима таїна. Це таїна художньої індивідуальності”.
Сьогодні в її репертуарі понад триста класичних творів з широким діапазоном звучання органної та камерної музики — твори українських (М. Лисенко, Я. Степовий, М. Аркас) та зарубіжних композиторів (М. Глинка, С. Рахманінов, П. Чайковський Й. Бах, В. Белліні, Дж. Верді, Г. Гендель, Дж. Пуччіні, Ф. Шуберт), народні пісні в спеціальних органних транскрипціях.
Торік виповнилося 40 років концертної діяльності Ольги Басистюк. Її ліричне сопрано благородно звучить в усіх регістрах, а її концерти — завжди значна подія, нова сторінка у хроніці життя українського музичного мистецтва. Її виступи мають незмінний і заслужений успіх і є справжнім святом для українських слухачів, прихильників класичної музики. І не важливо, де вона співає — на рідній сцені чи в концертних залах Німеччини, Франції, США, Канади, Болгарії, Бразилії, Польщі, Чехії та інших країн світу.
Проте сама співачка переконана: “Прекрасно, що мистецтво не знає кордонів, та все ж найприємніше завжди — повертатися додому. Рідна земля найсолодша, і ніщо так не надихає на творчість, як теплий дотик її обіймів”.
Чернівчани, вдячні шанувальники таланту високопрофесійної співачки, пам’ятають зустрічі з народною артисткою України Ольгою Басистюк, творчим кредо якої є крилатий вислів Станіславського: “Любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві”.
