Георгій ЛУК’ЯНЧУК
“Жовто-блакитний — то наша Ліра,
Жовто-блакитний — то наша Віра,
Жовто-блакитний — то наша Воля,
Жовто-блакитний — то наша Доля!”
(рядки написані на барикадах Білого дому
в Москві 19—21 серпня 1991 року)
19 серпня 1991 року в столиці радянської імперії відбувся контрреволюційний путч реакціонерів: керівників КПСС, КГБ та совєтської армії. Президент СРСР Горбачов — ініціатор перебудови — опинився під арештом у Криму. І лише спротив громадянського суспільства, що народилось у республіках, які входили до складу СРСР під час горбачовської перебудови, завадив путчистам здійснити свої плани. На підмогу першому президенту Росії Борису Єльцину до Білого дому в Москві прийшли десятки тисяч демократично налаштованих москвичів і гостей столиці. Серед них було чимало українців, які мріяли про розвал совєтської тоталітарної імперії та відновлення незалежної української держави, яка була знищена більшовицькою окупацією території Української Народної Республіки після невдачі національно-визвольної революції 1917—1921 років. Українці записалися до “Української сотні” та під національними прапорами тримали оборону Білого дому зі сторони Москви-ріки з 19 серпня і аж до повної поразки путчистів 22 серпня. У ці вирішальні для подальшої долі України дні вони підняли на дирижаблі жовто-блакитний прапор над Білим домом і над Москвою. Події навколо Білого дому, національні прапори на барикадах у Москві надихали українців в Україні на думку про свою національну державу, а депутатів Верховної Ради тоді ще УРСР підштовхнули до ухвалення доленосного Акту про Незалежність України 24 серпня 1991 року.
Про тривожні події, що відбуваються в Москві, зранку 19 серпня і вони, і тисячі інших громадян колишнього Радянського Союзу почули на робочому місці чи на навчанні, а хтось, як Валерій Дісанович Петущак, у відрядженні в далекому Сибіру. Але всі, хто міг, не змовляючись, потягнулись у центр Москви до урядових споруд: адже там, і всі це добре розуміли, згадуючи недавні трагічні події 1989 року на площі Тяньаньмень у Китаї, вирішуватиметься доля не тільки горбачовської “перестройки” та демократизації, а й доля самої радянської тоталітарної імперії, а отже, і майбутня доля поневолених нею народів…
Демократично налаштованим москвичам, а серед них було багато українців і представників інших націй, котрі мешкали в столиці чи навчались у московських ВНЗ, було простіше дістатися міським транспортом до Манежної площі, де розпочався спонтанний мітинг протесту проти новоявленого ГКЧП, або згодом на заклик першого демократичного президента Росії Бориса Єльцина до Білого дому на набережній Москви-ріки, що був якраз навпроти Київського вокзалу. Вони й склали першу лінію оборони Білого дому. А їм на підмогу їхали електричками, потягами, летіли літаками з Сибіру, як науковець Валерій Петущак, та з інших далеких країв Радянського Союзу всі, хто переживав за Свободу й Демократію на безмежних просторах СРСР, що доживав свій історичний вік. Багато було небайдужих громадян із Києва, Харкова, Полтави, Запоріжжя, Одеси… та з інших міст півдня і сходу України.
Найцікавіше, що перед путчем, коли люди різних національностей і релігійних переконань виходили на багатосоттисячні мітинги на Манежі чи й на саму Красну площу в Москві на підтримку демократичних процесів і політики “гласності”, не виникало жодних міжнаціональних чи міжрелігійних конфліктів між їх учасниками. Так і на барикадах навколо Білого дому царювала атмосфера справжньої міжнаціональної дружби і взаєморозуміння. Бо всіх об’єднувало єдине гасло: “За вашу і нашу свободу!”
От і українці об’єдналися в третій загін — окрему “Українську сотню”, хоч було їх чимало і в інших сотнях. Підняли, як і піднімали на численних демократичних мітингах у столиці СРСР ще тоді, коли в самій Україні вони були крамолою, свої національні жовто-блакитні прапори на барикадах в одному з найбільш незахищених місць на південно-західному бантусі — якраз зі сторони України. Через ріку Москву на нас дивився пильно й надихав на боротьбу не хто-небудь, а сам гранітний Тарас Шевченко — пророк української волі. Українці, що об’єдналися в “Українську сотню”, не тільки підняли свої численні національні прапори на своїй барикаді, а й розтягли своє знамените гасло з першотравневої ходи по Красній площі 1990 року: “Долой империю красного фашизма!” Саме його після гучної демонстрації розмістив на своїх сторінках орган ЦК КПСС “Советская культура”, яким керував у той час головний “архітектор перестройки” Олександр Яковлєв.
На “свої” прапори потягнулися вже під вечір 19-го і наступного дня зранку 20-го українці й місцеві, приїжджі, приходили підтримувати морально навіть українці з Канади, що перебували тоді проїздом через Москву, як-от мати й донька Ніна та Люба Буцькі, меценат української культури Микола Мороз… Хлопців морально і харчами із власних кухонь підтримували українські дівчата з тодішнього Українського молодіжного клубу в Москві, Національно-культурного товариства “Славутич” і Московської асоціації сприяння Рухові: журналістка Лариса Триленко, студентки Жанна Зінченко, Валя Бондарук… Підтримували з далеких просторів Радянського Союзу телеграмами й по телефону, всі українські активісти Москви, хто не мав змоги фізично дістатися тоді до міста: Євген Сярий, Володимир Мартинюк, Павло Жовніренко, Юрій Кононенко, наші тележурналісти Сергій Каразій та Олексій Степура…
Українці, як народ вмілий і винахідливий, умудрилися повісити свій великий жовто-блакитний прапор навіть високо над Білим домом — на дирижаблі… І складалося враження, що це саме українці підняли повстання проти хунти у Москві! Згодом, щоправда, російські демократи виправили “помилку” і повісили над українським свій “триколор” значно більшого розміру, а під нашим почали чіпляти на канаті, що утримував дирижабль, національні прапори й представники інших поневолених Московською імперією народів і націй: Литви, Грузії, Вірменії… Ще два з численних барикадних прапорів Петро Перепуст та Сергій Крижанівський прикріпили на бетеерові й танкові з українськими екіпажами, і саме цей танк повів танкову колону під жовто-блакитним прапором після перемоги над путчистами геть від Білого дому.
Три тривожні дні і (особливо!) ночі в очікуванні штурму. На дощі і в спеку. Українці вистояли. Відстояли Честь і Гідність рідної України, яка в той страшний час небезпеки замовкла і причаїлась в очікуванні найгіршого… Дали своїй Батьківщині шанс на Свободу…
Тоді здавалося, що Демократія і Свобода на просторах неосяжної імперії зла перемогла, і динозавр комунізму та імпершовінізму вмер назавжди. Всі раділи проголошенню Незалежності України, Білорусі, Грузії, параду незалежності інших країн з числа колишніх радянських республік. Проте сталося, на превеликий жаль, не так, як гадалося… Зловісна імперія, немов той багатоголовий змій, знову підняла свою голову та роззявила ненаситну пащеку на сусідні народи, що звільнилися від її влади 25 років тому. За кривавою розправою над вільнолюбивою і багатостраждальною Чечнею потягнулася війна проти вільної і демократичної Грузії у серпні 2008-го, та ось із весни 2014-го триває неоголошена так звана “гібридна” війна проти незалежності і територіальної цілісності нашої держави, що вистраждала свій шлях до волі та повернення у вільну сім’ю європейських народів.
Проте хода історії незворотня, і вже нікому не вдасться повернути ні український народ, ні інші вільні народи в імперське стійло. І волю до свободи й незалежності української нації не зламати! Запорукою тому є дві останні українські революції, героїзм і стійкість українських захисників на фронті Визвольної війни проти московського агресора, що триває нині на сході України.
