Всесвітні Форуми — координація українського поступу на шляху утвердження незалежності
Виявом єдності та цілісності українського народу в Україні і за її межами після здобуття омріяної Незалежності стали Всесвітні Форуми Українців. Як правило, вони традиційно відбувалися в переддень річниці Незалежності у столиці нашої держави. Ось і цього року 20—21 серпня в Києві вшосте за чверть століття повноважні представники української діаспори та материкової України обговорять свої наболілі проблеми, окреслять завдання на майбутнє, скоординують шлях власного поступу заради утвердження інтересів світового українства.
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Шевченка було одним із ініціаторів та членом-засновником Української всесвітньої координаційної ради. Тож невипадково, що наш спеціальний кореспондент — голова Луганського обласного об’єднання та заступник голови ВУТ “Просвіта” — Володимир Семистяга зустрівся з головою УВКР Михайлом Ратушним і поговорив із ним про місце й роль Всесвітніх Форумів Українців на шляху утвердження Незалежності України.
— Михайле Ярославовичу, добре пам’ятаю, з яким піднесенням ми — делегати V Всесвітнього Форуму Українців — обирали новий склад УВКР. Ви очолили оновлену УВКР, заявивши, що не тільки збережете спадковість у координації українського поступу в світі на загальноцивілізаційних засадах, а й виклали власне розуміння ситуації і бачення перспектив розвитку українського національного руху. З якими проблемами і складнощами Ви зустрілися після закінчення роботи Всесвітнього Форуму? Якою мірою Вам вдалося їх подолати, вирішити та реалізувати?
— V Всесвітній Форум Українців 2011 року працював у надзвичайно несприятливих умовах. Адже це був час президентства одіозного В. Януковича та домінування проросійської “Партії регіонів”. На догоду Росії, саме з подачі московської влади, “глушилося” українське національне життя як в материковій Україні, так і за її межами. Тож не випадково, що під час чисельних поїздок за кордон ні він особисто, ні його оточення не зустрічалися з представниками українських зарубіжних громад. До того ж — це перший український посадовець такого рівня, який, ігноруючи закордонне українство, повністю знехтував і роботою цього Всесвітнього Форуму. Але й у таких несприятливих умовах СКУ та УВКР працювали послідовно і наполегливо. Зокрема, ми добилися створення на законодавчому рівні органу з роботи із закордонними українськими організаціями. Не надто, але все ж таки вдалося змінити реальне ставлення держави до української діаспори, що всі ми відчули під час київського Євромайдану та Революції гідності. Адже по всьому світу виникли сотні Євромайданів на нашу підтримку. Українські вояки щоденно відчувають реальне волонтерське піклування та дієву солідарність діаспорних організацій у зоні зіткнення під час проведення АТО на сході держави. Їхні форми різноманітні: фінансові, матеріально-технічні, продовольчі, інформаційні, військові тощо.
Вдалося також сформувати стосунки зі східною діаспорою, пожвавити їх, адже не секрет, що не тільки на власній території, а й на території колишніх сателітів — пострадянських республік — Росія чинить шалений спротив самоорганізації українців та проводить русифікаторські масові зачистки. Тому відтепер під час міжурядових контактів і проведення зустрічей на найвищому рівні у нас домінує випробувана практика: спочатку зустрічі й діалог з представниками діаспори, а вже потім вирішення нагальних питань державними місіями.
Стосовно складнощів — їх чимало. Наша робота не з легких. Вона вимагає певного ресурсу. І це закріплено Конституцією України. Зокрема її 12-та стаття гарантує забезпечення права на задоволення національно-культурних і духовних потреб українців, які проживають за межами держави. Але вже й сьогоднішня влада не розуміє цього. Хіба можна порівняти з Україною такі країни як Польщу, Грузію, Вірменію та Азербайджан, де не тільки працюють системно з власною діаспорою, а й надають їй щедру фінансову підтримку, про яку ми можемо лише мріяти. Тільки Польща щороку виділяє для своєї діаспори 90 млн доларів…
До речі, багато країн світу використовують свою діаспору як інструмент для реалізації власної зовнішньої і внутрішньої стратегії розвитку. Адже чимало діаспорних асоціацій впливають на формування політики держав-опонентів, їхніх урядових програм на користь своєї Батьківщини. Саме тому чимало країн світу розробили і реалізовують потужні програми підтримки та розвитку своїх діаспор з метою збереження їхньої національної ідентичності, сподіваючись на ефективний національно свідомий патріотичний зворотній зв’язок. Ми ж поки що пасемо задніх.
— Схарактеризуйте, будь ласка, взаємини між СКУ та УВКР. Які вони нині?
— Схарактеризувати нашу взаємодію у різних сферах і сегментах на шляху утвердження незалежності нашої держави — не вистачить часу. Зауважу лише, що з головою СКУ Євгеном Чолієм, його заступником і генеральним секретарем СКУ Степаном Романівим, головою Світової ради суспільної служби при СКУ Іриною Ващук та іншими ми підтримуємо теплі ділові, а головне — конструктивні — стосунки. Цьому сприяють ті обставини, що чимало організацій є водночас членами і СКУ, і УВКР. В умовах неоголошеної війни Росії проти України у нас зберігаються такі ж стосунки зі Світовим конгресом українських молодіжних організацій західної діаспори на чолі з Мирославом Гочаком.
Під час подій на Євромайдані, попри величезну відстань, Степан Романів сім разів прилітав до нас із далекої Австралії. Постійний учасник чи не всіх значних заходів УВКР, член угорського парламенту, президент Європейського конгресу українців Ярослава Хортяні.
Голова СКУ Євген Чолій нещодавно заявив, що саме завдяки зусиллям представників української діаспори у світі зросло розуміння, що конфлікт між Росією і Україною — це велика міжнародна криза, а не локальне явище. Тож таких прикладів можна навести чимало.
— Як часто за звітний час збиралася на свої засідання УВКР?
— Президія УВКР регулярно і постійно проводила свої зібрання. Ми добилися парламентських слухань з діаспорних питань, порушували питання законодавчого врегулювання проблем трудової міграції тощо.
2015 р. спільно з Міністерствами культури та освіти і науки України ми провели міжнародну науково-практичну конференцію “Закордонне українство й Україна: взаємодія на шляху утвердження Незалежності”. На конференції обговорили широкий спектр питань, присвячених взаємодії державних інституцій із закордонними українськими громадами, шляхів і механізмів усунення наболілих недоліків та перспектив поліпшення зв’язків України зі своїми громадами. У цьому заході взяли участь 150 представників влади, громадських організацій, наукових установ, посланців закордонного українства з 23 країн світу. Неординарні пропозиції щодо поліпшення взаємодії з українськими громадами за кордоном запропонували голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан та Ви, як історик і очільник просвітян Луганщини, Володимире Федоровичу. За підсумками конференції з метою збереження національної ідентичності українців за межами держави учасники конференції розробили й запропонували Верховній Раді та Кабінету Міністрів України, а також українським громадам за кордоном змістовні “Рекомендації”.
— В умовах російської агресії проти нашої держави питання захисту інтересів світового товариства надзвичайно актуальне. Як діє українська громадськість у Російській Федерації? Адже не секрет, що російська влада переслідує українських активістів. Яскравим прикладом її сваволі є “справи” української бібліотеки та Національного українського культурно-мистецького просвітницького центру в Москві. Змалюйте, які ж, на Вашу думку, перспективи українського руху в Росії?
— До окупації Криму, Донецької та Луганської областей Росія готувалася довго. Ось чому українців РФ позбавили свого громадського об’єднання. В Росії (за їхніми даними) мешкає 2 млн українців. Двічі на свої з’їзди збирався там Український конгрес Росії. Але влада так і не зареєструвала цю організацію, наче українців там не існує. Ось чому нині можливості українців Росії доволі обмежені. Там немає жодної українськомовної за формою і проукраїнської за змістом газети. Відсутні українськомовні радіо й телепередачі, закритий єдиний українськомовний портал “Українці Росії” (Укрросінфо).
Причина? Вона одна — Кремль хотів би перетворити українців Росії на колаборантів, зрадників, покручів які б підтримували існуючий режим. Цього не сталося, хоча знайшовся один перевертень — такий собі Манжос на Камчатці, який висловив свій “одобрямс” Путіну та його подільникам. Тих, хто протестував, не хотів бути “п’ятою колоною” Кремля, переслідували, позбавляли роботи, засобів існування, зменшували заробітну плату тощо. Чимало проукраїнських активістів змушені були покинути межі Росії. До того ж потрібно зрозуміти, що Росія не тільки проти України, а й проти всього світу веде гібридну інформаційну війну. Як висловився відомий журналіст В. Портніков, росіяни хочуть, “щоб чорне називали білим, диктатуру — демократією, народне повстання — фашизмом, агресивну країну — миротворцем, бездарне правління — вершиною компетентності, корупцію — професіоналізмом, злочин — подвигом. Будь-який вихід за рамки цієї підміни понять негайно оголошується божевіллям”.
Ось чому в електронних і друкованих ЗМІ надається широке поле українофобам усіх мастей, щоб очорнити все українське.
Приклади? Будь ласка! Це — створення в Москві так званого “комітету порятунку України”, визначення кандидатури “нового президента” України, залучення до пропагандистських акцій представників терористичних угрупувань “ЛНР” — “ДНР” та українських маргіналів на кшталт Луганського земляцтва, яке випускає у Москві брехливе чтиво “Луганщина: сигнал SOS” тощо.
Але навіть у таких умовах українці Росії у Москві, Санкт-Петербурзі, Новосибірську та в інших регіонах виходять на мітинги на підтримку України в боротьбі проти путінської агресії, влаштовують антивоєнні акції, різнопланові заходи солідарності з Україною тощо.
Безумовно, російська агресія завдала шкоди українському руху на цілі покоління. Але агресія не вічна, вона закінчиться, і українці своє відвоюють. Разом з тим, ми не можемо заперечувати потужний інформаційний вплив Росії на теренах колишнього радянського простору. Він відчутний навіть у країнах Балтії, де українці черпають інформацію з російських, а не українських ЗМІ.
— А як на це реагує наша українська, столична влада?
— А тут все ще визначаються — що таке східна діаспора? Чи є вона, чи немає? Чи варто допомагати їй, чи забути про неї?
Наприклад, тільки в Казахстані нині мешкає понад 300 тис. українців (колись було понад 1 млн). І коли наші можновладці під час візитів до цієї країни “не можуть” зустрітися з представниками тутешньої української громади — це небезпечно для України. В той же час урядовці Угорщини, Польщі, на відміну від очільників України, якщо їхні громади навіть не є 100-відсотково угорські чи польські за етнічною ознакою, а лише на половину чи на третину — працюють з ними, опікуються ними, допомагають їм.
— В основі власної самоідентифікації та збереження ідентичності лежить знання рідної мови. Чи є приклади успішної співпраці УВКР та українських громад за кордоном, направлені на збереження в країнах свого проживання української мови?
— Безумовно! Ми спільно з науковцями Київського НПУ ім. М. Драгоманова, бразильським Державним університетом УНІСЕНТРО, Українсько-Бразильською центральною репрезентацією та консульствами України в штаті Парана організовували на безоплатній основі дистанційне вивчення української мови в Бразилії (он-лайн) з видачею офіційних українських і бразильських сертифікатів. Проект успішно діє вже кілька років. Спільно з Міністерством освіти і науки України проводимо щорічний Міжнародний конкурс “Найкращий учитель української мови за кордоном” у різних номінаціях. Переможців відзначаємо дипломами, цінними подарунками та пам’ятними нагородами від Уряду, Верховної Ради України, УВКР — тут у Києві.
Але, на жаль, до цього часу спеціальної урядової програми розвитку українського шкільництва за кордоном немає.
Прикро, що нині не працюють, бо не фінансуються, деякі державні програми з роботи із зарубіжним українством. У той же час за президентсва Януковича вони фінансувалися і працювали. В Україні на сьогодні відсутня і не розробляється також п’ятирічна Державна програма з роботи із закордонним українством, яка була в часи президентства В. Ющенка. Така зміна акцентів нас турбує.
— Михайле Ярославовичу, яка склалася ситуація в галузі інформаційної політики? Адже українська діаспора має розгалужену мережу комунікацій?
— Дійсно, це так. Але ж ні державної, ні діаспорної системи тут немає. Особливо це стосується тих українських анклавів, які існують на споконвічних українських теренах у складі сусідніх держав. Візьмемо Берестейщину. Вражає, наскільки тут українці інформативно обмежені, бо знаходяться під впливом не українського чи білоруського, а саме російського інформаційного продукту. Про так звану російську Слобожанщину, Кубань, Подоння й говорити зайве. Але ж можна впливати на ці території, творити “пояси дружби”, “райони дружби” тощо. А це ж безпосередня безпека нашої держави. І знову змушений констатувати, що цільової державної підтримки по роботі з прикордонними територіями не існує. Це велика проблема і вирішити її на громадському рівні неможливо. Потрібна державна воля.
— І все ж таки труднощі нашого поступу не стануть на заваді проведення VI Всесвітнього Форуму Українців? Нам є що обговорити та разом продумати дієву систему захисту і зліквідувати ту смертельну небезпеку, яка нависла над усім українством!
— Так! Безумовно — нашого поступу не зупинити. УВКР завчасно поінформувала з цього приводу Кабінет Міністрів, Адміністрацію Президента України, Світовий Конгрес українців. Ще минулого року для виступу перед делегатами Форуму був запрошений Президент України П. Порошенко. Слід також зазначити, що відповідно до його наказу від 3 грудня 2015 р. № 675 “Про відзначення 25-ї річниці незалежності України”, заплановані урочистості із залученням представників української діаспори.
На цей час склалася дивна ситуація. Національна опера України готова надати своє приміщення для проведення Форуму та в його рамках урочистого концерту “Всі ми діти твої, Україно!”. Але… за умов оплати УВКР відповідних видатків, пов’язаних із проведенням згаданого заходу. Таких коштів у нас нема. Стосовно можливості використання Національного палацу мистецтв “Україна” — нереально проблематично. Враховуючи відсутність джерел фінансування та конкретних пропозицій від Мінкультури та КМДА, Міністерство закордонних справ України листом від 29 червня ц. р. запропонувало нам взагалі утриматися від проведення Форуму.
Мусимо відзначити, що це перший Всесвітній Форум Українців, що відбувається без підтримки органів державної влади, і його проведення цілком і повністю взяли на себе УВКР та членські організації.
І все ж таки Форум ми проведемо 20—21 серпня у приміщенні Національного центру ділового та культурного співробітництва “Український дім”, де видатки на проведення в кілька разів менші. Програма заходу передбачає до 500 делегатів та запрошених, які протягом двох днів будуть присутні насамперед на урочистій частині за участі державних діячів та церкви. А потім працюватимуть на пленарних засіданнях, у робочих секціях, де заслухають представників західної та східної діаспори, трудової міграції. Уперше в історії Форумів запрацює секція захисту прав українців на окупованих територіях. Ми добре розуміємо, що йде війна, що частина нашої території окупована ворогом. Але визволити Крим і Донбас без самоідентифікації українців, що там мешкають, — неможливо.
Україна встояла і не впала, як того бажало кремлівське керівництво. Але економічна, соціальна і політична ситуація дійсно складна. Росія має значно більші ресурси. Та ми навчилися воювати багато в чому завдяки діаспорі. Наше завдання нині — згуртуватися і зробити Україну достойною демократичною європейською державою.
Серед тих, хто матиме найбільше представництво на Форумі, — Всеукраїнське товариство “Просвіта”. Тож зичу через газету “Слово Просвіти” всім українцям плідної праці в ім’я нашої держави, а також миру, тепла і злагоди.
Слава Україні!
Спілкувався
Володимир СЕМИСТЯГА
