Василь Нечепа — відомий український митець, кобзар, лірник, народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, козак музичного батальйону, соліст Чернігівської обласної філармонії та Національного оркестру народних інструментів України. Нещодавно наш кореспондент зустрівся з паном Василем і попросив його розповісти про таємниці своєї творчості.
— Розкажіть, з чого розпочалася Ваша пісня.
— Мені пощастило співати із заслуженим народним хором “Десна”, який 1951 року заснував у Чернігові Леонід Пашин. Цей колектив і сьогодні дивує слухачів своєю майстерністю. Цьому мудрому і славному вчителю я встановив меморіальну дошку на будинку, де він мешкав у Чернігові. Тепер у місті є й вулиця імені Леоніда Пашина. До Луцька на йогу могилу вожу квіти, там він похований разом зі своєю дружиною Валентиною. 1981 року в Ялті я в них на весіллі був за дружбу.
Коли 1972 року відкривали Палац мистецтв “Україна” у Києві, я виступав як соліст. В концерті співали Муслім Магомаєв, Юрій Багатіков, Юрій Гуляєв, Бела Руденко, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Солов’яненко, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук і ще багато відомих виконавців, а також виступали хор імені Григорія Верьовки, ансамбль танцю Павла Вірського. Сам
П. Вірський бігав поміж балетних рядів. Тоді я думав, що у моєму житті розпочалося щось важливе.
— Чому Ви не обрали естраду чи оперний спів?
— Леонід Пашин, випускник Київської консерваторії, заборонив мені співати естраду. Порадив не йти і в оперні співаки. Говорив, що ще десять років учитися треба, а за Солов’яненка все одно краще класику не заспіваєш. А треба робити те, чого ніхто не вміє. Тоді весь світ обспіваєш…
— Обспівали?
— Ось уже понад 30 років кобзарюю. Кобзар, як і козак, — людина вільна. Йду співати туди, куди кличуть. Кобзарювання — це обряд, прадавня і глибинна традиція. Я вчився у каторжанина Олександра Корнієвського, який за свою майстерність понад 25 років “загартовувався” у Сибіру. Він винайшов сучасну бандуру і весь час майстрував музичні інструменти. Нікого не боявся. Про свого вчителя написав книжку “В рокотанні-риданні бандур”.
Боявся лише гріха. У мене троє дітей і троє онуків. Щоб вони росли здоровими і щасливими, треба жити правильно. Найбільший гріх у житті — зраджувати свою Батьківщину і шкодити своїй святій православній українській землі.
Я ніколи не належав до якихось тусовок. Ніколи не співав про партію і вождя не нашого племені. Мені ніхто ніколи не наказував, що співати, що не співати. Жодного цента чи гривні від моїх концертів ніхто не привласнив. Я все вкладаю у надійну справу.
Мені завжди жилося нелегко, а зараз ще й тривожно. Дуже багато працюю. Хочу, щоб усі дітки України були доглянуті хоча б так, як мої діти й онуки. Тому весь час везу в Україну гуманітарну допомогу, даю для дітей сотні благодійних концертів. Намагаюся прищепити їм любов до України, дарую тисячі дисків записів зі своїми виступами.
— Чому, на Вашу думку, справжнім українським талантам сьогодні майже не дано “вижити” в конкуренції з просунутими за гроші “попсовиками”, як їх називав колись тепер уже покійний Микола Мозговий?
— Упродовж 360 років кремлівський чобіт нищив тут усе безжально і, звичайно, найперше страждала духовність. Жодної тюрми до Переяславської Ради в Україні не було. З’явилося Міністерство культури як знаряддя утвердження ідеології. Масштабно проводили гастролі на широкому союзному просторі, славили партію та вождів пролетаріату. Коли Україна здобула незалежність, усе гастрольне господарство завмерло. Одне з чутих мною пояснень: немає солярки…
Нездорові фобії виникають на тлі невігластва, відсутності знань та інформації. Зокрема українці з їхньою культурою переслідувалися кілька століть навіть на своїй етнічній території. Я маю чималий досвід роботи в концертній організації (Чернігівська обласна філармонія), де мені весь час доводиться відстоювати себе і захищати своє мистецтво, але багатьом артистам не вдалося перебороти антиукраїнську навалу.
Хтось думає, що в сучасному світі мистецтво не таке важливе, але я твердо знаю, що народ приречений на забуття, якщо не зберігатиме своє мистецтво, не примножуватиме традиції своїх предків. Ми є, бо зберегли свою автентичність, культуру, але впродовж століть триває боротьба, цілеспрямовані й жорстокі зусилля на знищення української спільноти. У нашу добу потрібно робити все можливе, щоб українське мистецтво було серед центральних державних інтересів. Я присвятив йому все своє свідоме життя. Можна реставрувати, відбудовувати греблі, будівлі, якісь інші проекти, але духовність реставрації не підлягає.
— Що потрібно зробити, аби змінити ситуацію?
— Треба виконувати настанови своїх вчителів. Мені мій вчитель, фронтовик Першої світової війни, скрипаль Олександр Сопіга говорив, що Україна найбагатша і найкраща держава у світі. Найголовніша робота — берегти і примножувати свою культуру та прищеплювати цю любов українцям, які повинні знати, на якій землі вони живуть. А ще українцям треба виплекати нашу внутрішню культуру і гідність.
— Нещодавно Ви повернулися з-за кордону. Розкажіть про поїздку.
— За більш як чверть століття об’їздив зі своїми концертами мало не весь світ. Відвідав 35 столиць. До речі, за кордон їжджу власним коштом у вільний від основної роботи час.
Минулого року побував у семи європейських країнах. А цього разу мій шлях проліг до Канади та США. У Канаді я вперше співав 1990 року під час своєї навколосвітньої подорожі. Через 25 років мене сюди знову запросила українська громада країни. Цього разу в Торонто дав дев’ять концертів. Всі вони були присвячені пам’яті Анатолія Авдієвського.
Після цього продовжив свою подорож у США. У Далласі 26 квітня дав великий концерт до 30-річчя Чорнобильської трагедії. У Сан-Дієго виступив у суботній українській школі. Мені випала честь стояти на тій сцені, де колись співав видатний український кобзар, Герой України Григорій Китастий. Саме в цей час у Сан-Дієго тривав фестиваль індійської культури, де мені також запропонували виступити на цьому фестивалі. Тут я мешкав у професора-індіанця Антоніо Россаса, який запросив мене приїхати ще раз.
У Лос-Анджелесі в День матері дав концерт для дітей і молоді, поклав квіти біля стіни видатного бандуриста Василя Ємця, який 1918 року заснував у Києві капелу бандуристів. Тут зустрівся зі своїм давнім приятелем Андрієм Олесіюком, сином Тимоша Олесіюка, що опікувався мистецтвом в уряді Симона Петлюри.
Коли був у столиці штату Каліфорнія Сакраменто, там відбувався великий фестиваль, на якому мав нагоду виступити разом із капелою бандуристів та духовим оркестром української громади.
Особливо чекав поїздки до Сан-Франциско, де мешкає видатний український художник Василь Лопата. Пан Василь через хворобу вже довго не вставав із ліжка, але коли дізнався, що я приїхав, відразу став почувати себе краще, навіть сам відчинив мені двері. Я привітав його з 75-річчям, побажав міцного здоров’я і прожити ще багато років.
У штатах Вашингтон та Орегон долучився до збору українською громадою коштів для відправлення в Україну обладнання для військового шпиталю вагою 40 т і вартістю 1 млн доларів — гуманітарна допомога США Україні, а українці США зібрали 18 тисяч доларів, аби це обладнання довезли до нашої країни.
Запам’яталася поїздка до міста Портленд, штат Орегон. Якщо раніше співав лише перед представниками української діаспори, то тут дав концерт для американських діточок. Зустріли дуже тепло. Маю запрошення виступити ще в п’яти американських дитячих садочках.
Далі перелетів до Чикаго. Був прямий ефір, запис на радіо, виступ перед молоддю на патріотичному заході, в якому брав участь патріарх Святослав Шевчук, який закликав до об’єднання. Також на концерті були наші бійці, які лікуються у цьому місті.
Саме в ці дні до Чикаго прибув мер Києва Віталій Кличко. Під час зустрічі з паном Віталієм ми говорили про те, що в Києві буде встановлено пам’ятник Іванові Франку. Звичайно, це питання непросте. Зараз триває війна, і навряд чи вдасться встановити пам’ятник у рік ювілею Каменяра, але потрібно закласти камінь на місці, де його встановлять.
Коли поверталися в Україну, то мене запитали, чи можу я заспівати у літаку. Я заспівав, це було вперше у моєму житті. Після цього польська бортпровідниця запросила мене виступити в одній з музичних шкіл Варшави.
— Чим займаєтеся після повернення в Україну?
— Додому повернувся 4 червня. Після цього долучився до діяльності Чернігівської жіночої волонтерської сотні та зібрання коштів для потреб українських воїнів. У рамках цього проекту дав кілька благодійних концертів на Чернігівщині, в яких взяли участь і мої онуки Одарка та Михайло.
26 серпня у Києві виступлю з концертом, присвяченим Івану Франку, а 28-го — з цією ж програмою в Дрогобичі. А 1 вересня, напевне, виступлю в МАУП. Уже протягом десяти років даю тут концерти у свій день народження.
Восени мене запросили виступити у трьох університетах США — Стенфорді, Сан-Дієґо і Чикаго. Десять років тому вже виступав у Стенфорді з програмою “Історія України в її піснях”, приуроченою до 50-ліття пам’яті Олександра Довженка. Тепер свої виступи присвячуватиму 160-річчю від дня народження Івана Франка. До цієї програми ввійдуть народні пісні у записах Івана Яковича, пісенні твори на вірші видатного українського письменника, а також історичні українські пісні від Мезину до Майдану.
Іспанія і Португалія — дві європейські країни, де ще немає пам’ятників Тарасу Шевченку. Зараз займаюся цим питанням. В Іспанії вже є місце для встановлення пам’ятника, але поки що немає дозволу. А в Португалії вже є і місце, і дозвіл. Проект цього пам’ятника запропонувала творча молодь Національної художньої академії України (скульптор Валерій Швецов, архітектор Ігор Свистун). Сподіваємося, що 9 березня 2017 року на день народження Кобзаря цей пам’ятник постане. Якщо задум вдасться втілити, то обов’язково поїду на відкриття.
— Напевне, вистачає справ і на рідній Чернігівщині?
— З концертами я побував чи не в усіх населених пунктах Чернігівської області. Виступав у кожному навчальному закладі Чернігівщини.
Разом із скульптором Михайлом Беленем тривалий час ініціюємо встановлення меморіальних дощок видатним діячам українською культури у Чернігові. З великими труднощами вдалося відкрити дошки Леоніду Пашину та Софії Русовій.
У той же час хотів би подякувати новому міському голові Чернігова Владиславу Атрошенку. Завдяки його сприянню ухвалено рішення про встановлення понад 20 меморіальних дощок у місті. Зокрема у День захисника Вітчизни на фасаді Чернігівського вищого музичного училища будуть встановлені меморіальні дошки викладачам училища — учасникам Другої світової війни, студентам, які минулого року загинули в АТО. Також у Чернігові встановлять меморіальні дошки Анатолію Пашкевичу, Левку Ревуцькому, Павлу Тичині, Леоніду Глібову, Михайлу Коцюбинському, кобзарям, чия доля пов’язана з Чернігівщиною, українським гетьманам і меценатам.
Впродовж багатьох років виступаю під Крутами, де наші військові зупинили катів. Ми вшановуємо українську молодь, яка полягла у цій боротьбі. Та минулого року моє ім’я викреслили зі списку гостей, а мені так і не пояснили причини. Я, звичайно, не міг не приїхати, але вже виступив після завершення офіційної програми. Минулого року вийшла книжка “Чернігівська Шевченкіана”. Серед лауреатів Шевченківської премії я не знайшов свого імені. Вже минув рік, але я так і не зміг дізнатися, хто ж його викреслив.
До двохсотліття від дня народження Тараса Шевченка дав двісті концертів під назвою “Уклін тобі, Тарасе”, проте жодного разу цей захід не показали по телебаченню. За весь час існування Чернігівської ОДТРК мене ніколи не запрошували на цей телеканал.
— Що сьогодні болить кобзареві Василю Нечепі?
— У нашій країні триває війна. І всі українці, що живуть в Україні та за її межами, повинні зібратися в один кулак, щоб перемогти ворога. Але зробити це можемо лише разом.
Перед нами сьогодні дуже складне завдання. Якщо для більшості європейських народів держави збудували попередні покоління, то нашим дідам, на жаль, це не вдалося. Будувати державу доводиться нам.
У школах, університетах, дитячих садках, театрах, де виступаю, всюди закликаю людей вивчати історію, культуру і традиції свого народу, любити Україну. Також на час війни потрібно забути, хто з якої частини країни походить. Україна у нас єдина.
А збудувати незалежну могутню країну можна лише “загальними ділами на славній землі”, як писав Пантелеймон Куліш.
Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
