Петро СОРОКА
Продовження.
Початок у ч. 4—7, 9, 11—14, 16, 18,
21—24, 26—31 за 2016 р.
Не знаю творчості Любові Пономаренко в усій повноті, але те, що прочитав, належить, на моє переконання, до кращих здобутків сучасної української прози. В цьому пересвідчився ще раз, коли прочитав повість “Нехворощ”, яка висувалася на здобуття Шевченківської премії та вийшла у фінал.
Повість добротна, глибоко психологічна (“Усе можна вигадати, крім психології”, — напучував Лев Толстой), напружено-драматична, з майстерно виписаними персонажами. Рука майстра відчувається в усьому: у вмінні зберігати інтригу оповіді, змалюванні характерів і пейзажів, розгорнутих діалогах і дрібних деталях. Але найбільше полонила мене композиція, точніше композиційне плетиво, яке не тільки міцно утримувало мою читацьку увагу, щоразу підсилюючи її, а й змушувало повертатися до вже прочитаного, думати і мозолитися разом із автором. Рідкісне уміння! Рівний, лінійний сюжет — втіха для дилетантів. Любов Пономаренко створила два рівні оповіді, змістила часові пласти так, що читач опиняється ніби в якомусь позачасовому лабіринті з багатьма ходами. Для естетично підготовленого читача — справжня розкіш. Читаєш — і впиваєшся. На таке я натрапляв хіба що в Галини Пагутяк і Володимира Кашки.
Але річ тут не в якихось формальних знахідках, щасливо віднайдених прийомах і особливостях побудови тексту. Зачаровує талант прозаїка, який проявляється в побудові фрази, мовному багатстві, умінні створити відповідну атмосферу, передати настрій героїв. “Нехворощ” нагадує мені невеликий і загадковий замок з похмурою і вабливою атмосферою, в якому опинилася героїня твору. Мине час і я, мабуть, багато що забуду — персонажів, деякі колізії, ліричні відступи і філософські узагальнення, — але настрій, який мені навіяло читання книжки, не забуду ніколи. Це те, що читач забирає з собою і в засвіти.
Звичайно, талановитий твір завжди народжується з ідеї, а вже потім обростає подіями і персонажами. Ідея цього твору, як мені видається, у цих рядках: “Дім — це не лише гніздо, а точка, з якої ти бачиш Всесвіт і звідки Всесвіт сприймає тебе”. І ще: “Людина, яка втратила дім, ніколи не буде по-справжньому щаслива”.
А також: “Треба берегти свою першу хату. Кожне житло щось залишає людині — мудрість і спокій, доброту і відданість. І кожному житлу людина залишає частинку себе”. Те, як Л. Пономаренко виписала розораний хутір Нехворощ, як глибоко розкрила роль родового гнізда для людини і становлення душі, ставить її повість в один ряд з такими видатними творами української літератури на цю тему, як “Дім на горі”
В. Шевчука, “Свято осіннього млива”
Ю. Рогового та “Роман-житло” В. Кашки.
Є книжки, про які хочеться писати одразу після прочитання, і є такі, що довго переосмислюєш, повертаєшся до них знову і знову, а рецензія чи бодай невеликий відгук ніяк не виходять. Чому? Відповіді я не знаю. Просто чиню, як підказує серце, іду за його вказівкою. Найчастіше я повертаюся до поетичних збірок і зазвичай важко пишу про них, особливо коли ця поезія справжня, бо страшно змалити її висоту.
Так у мене зі збіркою Люцини Хворост “Скликаю птаство”, яку отримав од авторки, мабуть, більше як півроку тому. Збірка вутленька, вислизає із долоні, а враження справляє вселенське.
Птахів скликаю із усіх усюд:
Вони мої жерці, вони і паства.
Птахів скликаю, не людей, — бо люд
Цькує народжених під знаком птаства…
Ця книжка не про птахів, радше про людей. Різних. Таких, що люблять дорогу і вітер, таких, яких любить сонце, що вміють “незриме вбирати в ткані видимих одеж” і ось таких:
Чинив перелюб.
Бив свою жону.
Жер як свиня
Й без просвітку пиячив.
Строчив доноси,
Із його руки
Вчорашні друзі
Догасали в тюрмах…
А ще це розповідь про себе:
Якби мені не каменем, а променем:
Коли вже й падать — байдуже, куди!
Ловитимуть, а не впійма ніхто мене,
Хіба люстерком? — так не назавжди.
Люцина Хворост — поетеса високої проби, слово їй даровано з неба, вона глибокий і цікавий філософ, у неї безліч несподіваних узагальнень, спостережень, стиснутих до вибухового афоризму і без сухого розумування.
Так і твоя душа вростала в суще –
І раптом зрозуміла без злоби,
Що треба впасти й зранитись, аби
Зійшла із неї груба шкаралуща.
Вона охоче називає тих, на чиїх плечах стоїть, хоч високими іменами не розкидається: “в моїй лектурі Елюар і трохи Валері”, Шопенгауер, Фет, античні поети, перекладені нею Казимеж Пшерва-Тетмаєр, Леопольд Стафф…
Л. Хворост різна й багатожанрова, вона апробовує класичні форми від сонета до балади, від ліричної мініатюри до катрена, але головне — вміє у невеликому просторі вірша замкнути космічні обриси.
Як жінка, вона багато пише про любов, але завжди глибоко і несподівано (цикл “В інтер’єрі”), оспівуючи дотик слухом і поцілунок зором, демонструючи делікатність і вишуканість вислову.
Поетична атмосфера її віршів полонить і зачаровує, змушує повертатися до них знову і знову. А ще Л. Хворост — це каскад асонансів і алітерацій, дар артистизму й екзотики, вражаючий реалізм і увага до класичних форм, химерність і революційність, що дивним чином сублімується із життям, краса без прикрас, втаємничення в стихію мови, крещендо добра і високий хорал любові.
Наші з Михайлом Дяченком творчі перегуки тривають чи не сорок років. І весь цей час він не перестає мене дивувати і захоплювати. Ні, не кількістю зробленого (якраз Михайло з Михайлівки, як він себе іменує, не належить до надто продуктивних митців), а якістю і новаторством, різноманітністю творчих пошуків і, головне, високим професіоналізмом. Чудова в нього епістолярія, яку слід розглядати як невід’ємну частину його творчості. Не випадково деякі листи поет друкує у своїх книжках, де вони сприймаються як добірна поезія у прозі.
У М. Дяченка абсолютний поетичний слух і тонке відчуття слова, його краси. Саме це дозволило йому укласти чудову антологію “Підручник з поезії”, що вийшла минулого року, а цьогоріч була доповнена ще однією книжкою додатків.
Ця антологія має складну, але добре продуману і структуровану композиційну побудову. Тут великі розділи поем і сонетів, мініатюр, білих віршів, верлібрів і поезії в прозі, а також творів, присвячених Вітчизні, природі, її величності любові… Українськомовні вірші перемежовані з російськомовними, і це не ріже слух, не подражнює патріотичне серце українця, бо над усім горує свята поезія, краса слова і благородство людської душі.
Читати антологію велика насолода: смакуєш словами і строфами, втішаєшся музикою, що замкнута між рядками, барвами, які проливаються не тільки з пейзажних віршів, а, задається, з кожної строфи і навіть фрази, наповнюєш душу надземними ароматами, високою акустикою звучання. Кожен наступний твір сприймається як продовження попереднього, доповнює його і разом з тим прочиняє двері в новий світ, окремий вселенський вимір. Автор зізнається, що працював над тим проектом понад 20 років, але я певен, що та праця була йому любою і милою. Бо нині, читаючи книжку, переживаєш якийсь особливо піднесений настрій, ніби єднаєшся з укладачем і тими поетами, яких він обрав з-понад сотень тисяч інших, входиш у світ якогось особливо світлого і чистого лицарського братства, де все побудовано за законами краси вірності, всевишньої любові й духовної чистоти. Україна ще не мала такої антології, і якби у нас справді шанували мистецькі цінності і таланти, то її видали б багатотисячним накладом у знаному видавництві та гідному її поліграфічному оформленні… На жаль, “Підручник з поезії”, що дуже потрібний сьогодні, в часи загрозливої девальвації і зміщення критеріїв, вийшов вельми обмеженим тиражем на кошти автора у провінційному видавництві, без належного редагування і пристойної верстки. Та я залишаюся оптимістом і вірю, що ця антологія ще виявиться затребуваною, її перевидаватимуть, до неї звертатимуться, як до “Акордів” Івана Франка, “Розстріляного відродження” Ю. Лавріненка та “Координатів” Б. Бойчука і
Б. Рубчака, без яких сьогодні неможливо уявити літературний процес кінця ХІХ і першої половини ХХ ст.
Не знаю голосу совіснішого, гучнішого (не в значенні тембру, а суспільного резонансу), болючішого і чеснішого в сучасній Україні, як голос Євгена Сверстюка.
Ось мій прапор і прапор моєї нації!
Ясність думки, євангельська простота, висока літургійність — це ті найприкметніші риси творчого стилю майстра, які дають право говорити про нього, як про рятівну совість нації. На таке натрапиш хіба що в Івана Дзюби та ще, може, в Ю. Мушкетика. Але Сверстюк має перед ними ту перевагу, що не залишив “зерна неправди” за собою. Йому віриш беззастережно, на нього звіряєш свій голос.
Є. Сверстюк писав на теми болючі, національно важливі і найчастіше розглядав їх крізь призму літератури, щоб дати читачам змогу зрозуміти, що саме література (слово) була і залишається вищим проявом духовності народу. Який стан літератури — такий стан душі нації.
Усюдисуща присутність “безголосого” редактора не така безневинна і не лишень комічна, як може видатися на перший погляд. Бо вона створює враження, що без таланту можна обійтися і людина абсолютно бездарна спроможна підкорити певні висоти, адже все врешті-решт вирішують гроші, розкрутка, особисті бажання і нестримна нахрапистість.
Насправді це ще одне лихо нашого страшного безчасся, що явно затягнулося.
Та будемо вірити, що всякий крен минущий. Сірі бездарності можуть задавати тон у мистецтві і політиці, культурі й навіть у медицині, але панування їхнє недовге і неодмінно закінчиться крахом. Воно триватиме рівно стільки, скільки вистачить терпцю у Бога і людей.
За роки незалежності не створено жодного високопрофесійного художнього фільму, який піднімав би патріотичний дух і будив у душі людини національну гордість. Чому? Саме тому, що кіно — найбільш масовий і впливовий вид мистецтва. І не треба великого просвітлення, щоб зрозуміти: є сила, яка веде антиукраїнську політику, яка боїться патріотичних настроїв, яка потерпає за свої нечесно нажиті статки й узурповану владу, тому для неї національне піднесення вкрай небажане і небезпечне.
Максим Рильський — моя юнацька і, сподіваюся, непроминальна любов. Щось є в усій його поставі винятково вабливе, сонячно-світле і глибоко-людяне. З часом це тільки викристалізувалося, набрало особливої ваготи. І оте — академік, поліглот — стало зайвим додатком. На першому місці залишилася душа.
Його постійно намагалися спримітизувати, убгати у вузькі рамки соцреалізму. Не вийшло. Надто велика скеля. Надто незалежне мислення з геніальними проривами у вічність. Його потоптували і били (пройшов застінки НКВД, звідки вийшов із потрощеними ребрами і вибитими зубами). Його цупкий розум ошелешував, а тонка лірична душа зачаровувала. Рідкісне поєднання. Харизматичне.
Мало кому так пасувало ім’я і по батькові, як йому. Максим Тадейович. Підкреслена шляхетність, яка, однак, не заважала йому дружити з “портиком і келихом”. Про застілля у Рильського ходили й досі поширюються легенди. Звідти й оця іронічна фраза, кинута колись за веселим хмільним столом про якогось графомана: “Що воно може написати, коли не п’є?!”
І ще. Коли молодий Євтушенко, що перебував на гребені слави, з яким носилися, як з писаною торбою, підійшов до метра і задерикувато випалив: “Старік, я хочу імєть твой автограф”, гадаючи, що робить честь старому письменникові, то Максим Тадейович, спокійно глянувши на вискочня, запитав:
— А як твоє прізвище?
Той здивувався, брови підстрибнули на лоба:
— Євтушенко я!!!
— Явтушенко чи Ївтушенко? — з тим же олімпійським спокоєм перепитав Максим Тадейович.
Сучасні письменники підмінюють життя художніми прийомами. Це може бути цікаво як експеримент. І тільки. Це подивувало в Джойса і Беккета, Кафки і Пруста. Але коли таким шляхом ідуть письменницькі табуни, то це вже збочення і клініка. Як наслідок, нема ні літератури, ні читача..
Кажу не вперше: мій співавтор — Бог. І працюємо ми тільки разом.
Я пишу — Він вдихає душу.
Далі буде.
