Юрій ШЕВЧУК,
НьюЙорк—Володимирець
Ця оптимістична стаття була написана в березні 2006 року. Спостерігаючи за постсовєтським олігархатом в Україні й політичним класом, який його обслуговував, я вважав, що примітивний інстинкт самозбереження, жадібність до багатства і влади підказуватимуть йому відповідну поведінку в публічній сфері, що представляла б його своїм, українським, а значить, легітимним, таким, що має законне право на владу, на те, щоб представляти титульну націю — українців — у державі Україна.
За логікою величезної більшості національних держав, мова й держава символічно тотожні. Як ти ставишся до мови країни, так ти ставишся до країни. Можна мати рідну мову, відмінну від мови твоєї країни, але не можна зневажати мову країни й називати себе її громадянином чи тим більше патріотом. Тоді я недооцінював те, що зараз є цілком очевидним — ненависть олігархату до українського виявилася і щодня виявляється сильнішою навіть за інстинкт самозбереження.
Ця ненависть чи не найважливіша риса, яку поділяють усі без винятку олігархічні сім’ї, угруповання, включно з київськими, вінницькими, харківськими, донецькими, дніпровськими, одеськими і навіть львівськими. Якщо хочеш, щоб тебе впустили до ексклюзивного клубу “українських” можновладців і його політичної обслуги, відомого під назвою “Верховна Рада”, маєш продемонструвати свою солідарність з олігархатом у його зневазі до української мови, активно підтримуючи антиконституційний закон “Про засади державної мовної політики” (2012 р.), що порушує всі ухвалені міжнародні норми, чи пасивно погоджуватися з масовою дискримінацією більшості українських громадян за мовною ознакою, з інституційною українофобією, фактичним расизмом до україномовців у всіх публічних сферах.
Велика частина тез статті лишається актуальними й тепер. Це не дивно, бо уряди міняються, а олігархат, фактичний хазяїн країни, залишається без огляду на те, яке прізвище носить у кожен даний момент президент, прем’єр чи спікер парламенту.
* * *
Навіщо українським можновладцям українська мова? Досі намагання схилити зросійщене суспільство незалежної України на користь мови засновувалося на ідеалістичних за своєю суттю аргументах про те, яка вона “солов’їна”, неповторна, багата, або як це аморально зраджувати рідних тата і неньку. Ця стаття — спроба подивитися на мову з точки зору холодної прагматики політичного розрахунку, що може виявитися переконливішим за патетичні лементації патріотів. Центральною тезою статті є те, що українська еліта опинилася у такому внутрішньому й зовнішньополітичному становищі, яке згори позбавляє її розкоші вибирати мову і культуру. Це становище диктує їй українську мову і культуру як єдиноможливі за даних обставин.
У політичній філософії є поняття “рації держави”. Це дослівний переклад італійського виразу епохи Відродження ragion di stato (у сучасній італійській — raggione dello stato), яке згодом дало французький відповідник raison d’état, чи англійський reason of state. Це поняття бере початок у писаннях двох політичних філософів італійського Ренесансу Нікколо Макіявеллі (1469—1527) та Франческо Ґвічардіні (1483—1540). Рація держави, чи краще сказати логіка влади, — це філософія і практика політичних дій, заснованих на осмисленні політиком власного інтересу і спрямованих на здобуття, збереження й зміцнення владного становища. Владне становище — ось ключ до розуміння рації держави. Спочатку слова stato, état вживалися у складі цього сполучення саме у своєму первинному значенні — “становище, стан” і лише згодом розвинули інше значення — “держава”. Це уможливило ототожнення абсолютного монарха із державою, яке вокалізував король Франції Людовик ХIV у славетному “Держава — це я” (“L’état c’est moi”). Логіка влади не мотивується ідеалістичними почуттями громадянина чи патріота, а насамперед голим і холодним прагненням утримати й максималізувати своє привілейоване суспільне становище, перетворити його на гроші, ресурси, вплив і престиж. Вона є першим серед мотиваторів поведінки політичних діячів, підпорядковуючи собі їхню тактику, риторику, публічну поставу — все, що в їхніх діях має потенціал політичного наслідку. Згідно з теорією логіки влади, міркування патріотизму, громадянського обов’язку чи суспільного блага не мотивують дії політика. Натомість у центрі голий особистий інтерес, крайній індивідуалізм і примітивний егоїзм, частіше за все камуфльований риторикою турботи про загальне благо.
Політична еліта незалежної України виросла з еліти совєтської чи то в прямому сенсі збереження суспільного статусу за такими діячами, як Кравчук, Кучма, чи у сенсі збереження менталітету, властивого для гомосовєтікуса, як у випадку з діячами на кшталт Медведчука, Литвина, Януковича, Турчинова, Порошенка, Ложкіна. Ця новастара еліта відчайдушно потребувала політичної легітимізації, виправдання своїх претензій на керування суспільством. Якщо нову ідеологію українського державництва їй треба було освоювати, то мова нової держави вже була готовою до вжитку. Її лише належало зробити державною. Виняткова здатність української бути легітимізатором нової держави випливає не з якихось її особливих переваг — багатства чи “солов’їності”. Просто вона об’єктивно створює новий політикокультурний дискурс, який суверенізує, відділяє українську політику від імперської російської. Цієї якості не має і не здатна мати за визначенням російська мова. Отримавши державний статус, вона навпаки робила б політичний дискурс України легкопроникним і краще керованим з Москви.
Вербалізуючи свою питому політичну сферу, українська мова створює умови, за яких, щоб грати в політичному полі України, зовнішні чинники змушені приймати правила дискурсивної й політичної поведінки, які пишуться у Києві, а не в Москві. Це надає українській еліті значну перевагу на власному ґрунті і ставить її поза конкуренцією з колишнім імперським господарем. Саме це пояснює те, чому кожний несміливий крок до зміцення мови незмінно викликає істерію в Кремлі. Для української еліти створення питомо українського комунікативного простору цікаве не якимись ідеалістичними прагненнями відновити історичну справедливість на користь покривдженої мови. Воно насамперед мало б бути життєво цікавим їй як дієвий спосіб створити власні правила гри, написані нею самою, про себе й “під себе” для звільнення від впливу Москви.
Для українських еліт незалежність України була й лишається привабливою тою мірою, у якій вона узаконює їх самих і їхні зазіхання на керівництво суспільством. У цьому погляді на український державний проект, насамперед як історичну можливість керувати своєю територією незалежно від колишньої метрополії та тішитися завдяки цьому абсолютно недосяжними ще вчора престижем, ресурсами та владою, українські еліти мали б бути неподільними. З цієї точки зору, серед них зникає поділ на клани — на донецьких, київських чи дніпровських, на зовнішньополітичні орієнтації — європейську чи євразійську, на релігії — московська церква чи українська, як і, зрештою, на мови — українську чи російську. Навіть, здавалося б, безнадійно сепаратистська еліта Криму чи Донбасу мала б сидіти в одному човні з рештою українських можновладців у своїй кровній зацікавленості зберегти владне становище, свою законність в очах українського народу й решти світу.
Із точки зору Кремля, зберігати панівне становище російської мови та культури в Україні значить зберігати найпотужніший важіль утримання України у своїй владній орбіті. Саме через сприятливі до мовнокультурних маніпуляцій верстви українського населення, Кремль у стані контролювати і задавати поведінку політичних акторів, які домагаються голосів саме цього виборця. Усвідомлення цього факту визначає культурну політику Кремля до України, за якої література, попмузика, кіно, преса, релігія застосовуються для того, щоб досягати власних стратегічних цілей в Україні, в тім і цілі контролювати український політичний клас, а тепер і суверенну територію. Відповідно маргіналізація української літератури, попмузики, преси, церкви є першою умовою збереження культурної, а відтак і політичної гегемонії Росії над Україною. Тому кожен крок Києва на підтримку української культури викликає агресивну протидію з боку Москви і негайну активізацію “рядових” організацій в Україні на захист від “примусової українізації”. Показово, що найбільший галас навколо “українізації” зчинявся і зчиняється у тих регіонах, де українська мова має найслабші позиції — Слобожанщина, Донбас та Південь. Таким чином русофонів відповідних реґіонів тримають у стані постійної мобілізації навколо мовного питання.
Mосква мала й має всі підстави нервуватися у тому, що стосується мовного питання не з огляду на реальну загрозу для російської мови в Україні чи “утиски”, яких начебто зазнають українські русофони. Вона насамперед намагається зберегти панівне становище російської мови та культури в Україні, яке у руках Кремля є найефективнішим знаряддям впливу на Україну загалом і на поведінку українських еліт зокрема. Наївно думати, що Москва проймається високопарними цілями забезпечити мовні та культурні права “співвітчизників” у інших країнах. Інакше вона вже засипала б уряди США, Канади чи Ізраїлю нотами протесту й окриками на кшталт тих, які регулярно летять до Києва. Тим часом у Вашингтоні, Оттаві чи ТельАвіві не помічають присутності на своїх територіях сотень тисяч русофонів, активно асимілюючи їх, як зрештою не помічають цього й у Кремлі. Справжня причина агресивної поведінки північного сусіда полягає у залежності між мовою та політикою.
Те, що в незалежній Україні такі символи українського націоналізму, як українська мова, тризуб, синій і жовтий кольори, пісня “Ще не вмерла”, несподівано легко були визнані державою, говорить не про силу українського націоналізму в політикумі й суспільстві, а насамперед про дію логіки влади на криптосовєтську еліту. Цього не можуть не розуміти у Кремлі. Kожен політик, здобуваючи владу, інстинктивно сягає по символи влади, як перший спосіб узаконення свого становища. За силою політичної легітимізації в очах народу і світу серед цих символів мова виявляється поза конкуренцією. До недавніх пір перше, що робив російськомовний політик, який опинявся при владі в Україні, — переходив на українську мову в офіційному спілкуванні. Він міг бути в цьому послідовним чи декоративним. Важлива не якість мови, а сам факт її вживання. У такому переході немає й тіні ідеалізму — здійснити його підказує примітивне політичне чуття і та сама логіка владного становища. Якби українська політична еліта мала мудрість і відвагу довести побудову свого суверенного дискурсивного поля до логічного кінця, то вона б користувалася українською під переклад і на державних переговорах із росіянами, ігноруючи можливі “прихильні” гримаси своїх московських візаві.
Виникає запитання, чому ж українські можновладці так тяжко й довго осмислюють те, що для них політично вигідно. Це пояснюється, поперше, особливою демографією держави; подруге, культурою, упередженнями, свідомістю її політичного класу; потретє, властивими кожній людині когнітивними обмеженнями. Українська еліта швидко зрозуміла, що наявність в Україні демографічної спадщини СРСР створює ситуацію, за якої велика частина виборців на густонаселених сході й півдні є провідником кремлівських впливів, а відтак обмежує поле маневрів українських можновладців, змушуючи їх весь час оглядатися на Москву. У короткотерміновій перспективі українські еліти зацікавлені використати для себе цього виборця. З точки зору стратегічної перспективи, для них мало б бути очевидним, що підрив уже хисткого статусу української мови тотожний позбавленню себе потужного знаряддя легітимізації в очах великої частини власних громадян, включно із російськомовними українцями, та зовнішнього світу і, — що ще важливіше, — знаряддя дискурсивного захисту від тиску Москви.
Хоч як парадоксально, але українська мова і культура легітимізують українську державу, а з нею — її еліту, також в очах громадської думки самої Росії — подобається це комусь чи ні. Ця легітимізація спирається на убивчу у своїй простоті й ефективності логіку: чим відмінніша Україна за мовою, культурою, історією, релігією, національним характером і т. д. від Росії, тим “природнішим” є її прагнення бути незалежною та суверенною державою. Водночас посилення становища російської за рахунок дальшої маргіналізації української мови підриває сам смисл існування української незалежності, а з нею — й української еліти як суверенного політичного суб’єкта.
Збіг рації української держави з рацією стану еліти криє у собі цікавий парадокс. У спадок від совєтської імперії незалежна Україна отримала еліту, переважно зорієнтовану за мовою і культурою на колишню метрополію. Україна тут не виняток, це було властиво більшою чи меншою мірою всім постколоніальним суспільствам. Однак те, що українські мультимільйонери є всі поспіль російськомовними, ще не конечно мало значити, що українській мові годі було сподіватися на їхню пітримку.
Чи не найпотужнішим чинником, який штовхав і штовхає українську еліту в обійми української культури, є Москва. До початку нинішньої агресії проти України мова і культура використовувалися як знаряддя впливу Кремля на Київ знизу, через виборця. За ефективністю це знаряддя перевищує прямий економічний, політичний чи навіть військовий тиск (як це свого часу засвідчила провокація із Тузлою). Гегемонія над Україною у галузі культури — чи не єдина козирна карта, що лишається у Кремля в сутуації, коли ледвеякий із українських можновладців захоче в ім’я слов’янської, євразійської чи ще якоїсь там “єдності” ділитися з російськими олігархами політичною владою чи економічними прибутками. Відомо, що велика “прихильність” донецьких політиків до Росії має більше риторичну суть — у господарстві Донбасу, порівняно з рештою України, російського капіталу найменше.
Нарешті ще одним важливим елементом проблеми є своєрідне ставлення великоросів до України як такої. Хоч кожне узагальнення кульгає, але все ж не таємниця, що частиною масового менталітету північних сусідів є їхня переконаність у своїй культурній зверхності над Україною. Незалежно чи йдеться про українську мову та культуру, чи український різновид російської мови та культури, вам якось завжди дадуть зрозуміти, що все це в кращому разі несерйозно. Про “несерйозність” України як явища свідчить і те, що по всіх університетах великої Росії назбирається менше студентівукраїністів, ніж в одному польському Любліні. Кожен, хто їздив до Росії, мав помітити, що на рівні буденного спілкування росіяни називають українців не інакше як “хохол”. В ідеології російської зверхності на звороті виразу “великий и могучий русский язык” завжди було написано “маленькая и дебильная украинская мова” чи щось у такому сенсі. Переконаність у своїй культурній зверхності над українцями наскрізь пронизує російську національну свідомість.
Українські націоналісти мають бути безмежно вдячними Путіну, Фрадкову, Жириновському, Дерипасці, Черномирдіну та іншим російським можновладцям за презирство до України, яке вони надто часто не в стані приховати. Малодипломатичні, але такі промовисті вислови Владіміра Путіна про українців, які “тирять” російський газ, його приятеля олігарха Олега Дерипаски про відсутність в Україні ефективних управлінців та бізнеселіти — все це вияви менталітету російської імперської зверхності. Так ставляться до “хохлів”. Tак у Кремлі ставляться до своїх малоросійських васалів.
Усе це свідчить про одне: українська еліта без огляду на її походження, мову, культуру, релігію чи інші складники індивідуальної та групової тотожності, мала б бути кровно зацікавленою у підтримці та зміцненні української культури як головного засобу свого узаконення й захисту. З огляду на це, вона повинна була б активно взятися за всебічну програму заходів дальшої кристалізації української ідентифікаційної окремішності від Росії на всіх рівнях — мовному, культурному, релігійному, ментальному. Імператив підтримувати українську мову й культуру мав би змушувати еліти України діяти начебто проти власних почуттів та уподобань, зате на користь власної ж рації стану. Політична незрілість української еліти досі виявлялася у тому, що надто часто вона керувалася або лише бажанням здобути підтримку промосковського виборця, або віддавала перевагу власній українофобії перед тверезим розрахунком і міркуванням самозбереження.
