Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
“Шукайте жінку!” — саме цими словами можна розпочати історію знайомства і довголітнього приязнення з Миколою Охмакевичем.
Бо спершу справді була жінка. Наталя Леонтіївна Охмакевич, завідувачка відділу сільської молоді в столичній газеті “Молода гвардія”, куди мене послали на практику. Оскільки я був селюк і ще до університету протирав штани в сільгоспвідділі районної газети, де закликав збільшувати поголів’я худоби й підвищувати врожаї всіх культур, то мене відразу ж передали у відання Наталі Леонтіївни. Мої прохання постажуватися у відділі культури (куди входила й література) були рішуче відкинуті. Головред Микола Кіпоренко з наполеонівською непохитністю відрубав: “Збиратимеш журналістські лаври на ланах Київщини — це серйозно. Майбутньому письменнику, — а тобі, бачу, сниться література — те багато дасть. А відділи культури в газетах — це теплі містечка для доньок і синочків високопоставлених батьків — тих, у кого так багато амбіцій і снобізму, але з них дуже рідко виростає щось путяще”.
— Отже, Михайле, — на трактор, на комбайн, на ферму, на лани широкополі. Головне — найбільше потовктися в селах і навчитися цікаво про це розповідати.
Отоді й прозвучало це прізвище “Охмакевич”, але не на адресу моєї начальниці, а її чоловіка Миколи Федоровича, який опікувався на Українському радіо програмою “Колос”. Її назва недвозначно вказувала і тематичний спектр передачі.
— Попрохай Наталю, щоб звела тебе зі своїм чоловіком, і тобі буде корисно працювати з ним у контакті.
Оскільки Охмакевич часто ввечері заходив до “Молодої гвардії” по дружину, то вже незабаром у нас склалися добрі стосунки. Спокійний, толерантний, нелукавий, Микола Федорович легко прихиляв до себе людей. Здавалося, у нього зовсім не було недоброзичливців, хоча насправді вони, на жаль, є в кожного з нас, бо не одному здається, що ти захопив саме його місце під сонцем успіху. Але, гадається, в Охмакевича таких недоброзичливців було набагато менше, аніж в інших. Бо ж і опікувався він багатьма колегами, рятував їх у складних життєвих ситуаціях (а тоді вскочити в халепу з ідейним підтекстом було дуже легко). Хай не всі пам’ятають (часто людина пам’ятає лише те, що їй хочеться пам’ятати), як Микола Федорович виводив їх ізпід удару, клопотався про зниження градуса політичного лінчування, не втомлювався від ролі адвоката тому, кого чекала швидка і неправедна кара.
Сьогодні не зрозуміти всіх складних реалій нашого тодішнього життя. Дещо з нього видається гіперболізованим, наївним, чи й смішним. Але то були потворні й підлі часи, коли людину могли нізащо розіпнути. Й охочих на роль розпинателів стояли довгі черги. Тому дехто сьогодні так боїться оглядатися назад, щоб не побачити через сьогоднішню оптику себе в тій довгій черзі готових на подвиги падлючі.
Микола Охмакевич не був дисидентом чи революціонером. Він умудрився повсякчас лишатися чесною і порядною людиною. Він мав би всі підстави, як той Перікл із давньогрецьких Афін, спитати своїх колег: “Кому з вас я накинув на плечі чорний плащ остракізму?!!” І відповів би: “Нікому”. Прагнув жити праведно й підштовхував до таких моральних регістрів інших. Якщо прикладати до нього якісь дефініції, то є всі підстави стверджувати, що він тоді був еталоном націоналкомуніста. Він, очевидно, мав якісь ілюзії про можливість соціалістичного суспільства жити за законами високої людської моралі. А ще — і це помітилося відразу ж після знайомства з ним — йому глибоко дорогими були всі національні цінності. Його дім — на противагу оселям переважної більшості високодостойників, які тількино вскочили в номенклатуру й ставали невпізнанно “русскими”, — дім Охмакевича лишався прихистком українського духу з усією його неповторною аурою. Від його золотих дітей Олеся й Орисі (хто міг тоді уявити, яке горе впаде на душі Охмакевичів і як їм це буде пережити?!). Від українських старожитностей, зібраних дбайливими руками на Житомирщині. Від багатющої бібліотеки, де були головним чином народознавчі видання й українська класика. Такі доми були в тодішній столиці поодинокими острівцями українства в морі совдепівського cтандарту з його неодмінними реаліями в дусі “Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — советский Союз”. Ще й досі виразно пам’ятається сусловськобрежнєвська доктрина про нову історичну спільність — радянський народ. У процесі нашої ходи до комуністичного майбуття (що, бачте, вже було не за горами) прискорено мали зникати всякі національні атавізми — і ти вже стаєш не грузин, українець чи білорус, а — “радянин” (таких віршоекзерсисів буйно засіялося тоді на сторінках усяких букварів та читанок). Комуністичні ідеологи знали: виховання радянського гомункулюса треба починати саме з дітей, усуваючи в такий спосіб чимало перепон.
У тодішньому контексті мала важливе значення позиція кожного. А особливо ж тих, хто був “нагорі”, хто був “людиною системи”. Соціальний ліфт виніс нагору до тих “людей системи” й Миколу Охмакевича, який так і лишився самим собою. Керівник українського радіомовлення й телебачення міцно тримався українського берега. Зі зникненням з українських обріїв зловісного Маланчука й початками горбачовської перебудови наше радіо й телебачення стали значно активнішими у висвітлюванні всієї національної історії, зазвучали перші матеріали про голодомор українського народу й про тотальні репресії в Україні.
Хтось брав усе це на себе — відповідальність за новий курс інформаційного корабля. Нам пощастило, що цим “хтось” був саме не галасливий і не рреволюційний, а тихий, інтелігентний Микола Охмакевич. Його роль у всіх тодішніх подіях має не забутися з роками. Бо ж нам так часто приходять у помічники підступні аберації, коли минуле раптом починає бачитися не таким, як воно було, а таким, яким би хотілося, щоб воно було. Ніби й нічого істотного — трохи зсунути вбік оптику — й ось уже в її фокусі інші люди, інші епізоди, інші акценти. І ще недалека історія перемальовується на новий лад. Із чорного ходу до неї впускаються нові герої, для яких їхній тодішній героїзм — новина з новин. І їм довго доводиться зживатися з тим минулим, котре їм щедро відписали новітні геродоти.
Тоді, в час безбережної ейфорії і тотального заперечення всіх і вся з учора, складалися парадоксальні ситуації. Легіон монструазних партократів лишався й далі на владному Олімпі в Україні або й забирався ще вище під хмари. Інші ж люди — часто зовсім не уражені одіозністю з минулого — рішуче відправлялись у відставку чи просто під тим чи тим приводом відсувалися в тінь. І не було то щось подібне до люстрації. Був кадровий хаос, було безвладдя і безладдя. Ми не змогли скористатися всіма тими людьми, які, не бувши комуністичними держимордами, умудрилися лишатися нормальними і повноцінними керівниками. Незрідка їх усували тільки тому, що потрібно було платити посадами агресивним членам нових “команд”, які здебільшого не мали навіть елементарно дилетантських уявлень про всі ті обов’язки, котрі лягали на їхні плечі, коли вони жадібно осідлували керівні крісла.
Миколу Охмакевича теж дочасно “вивели з гри”. Тоді, коли Українське радіо звучало на високому патріотичному регістрі, коли там було збережено кадровий потенціал і ще не почалася руїна, котра триває і досі, Миколу Федоровича м’яко змістили. Не знаю, що і як йому тоді пояснювали, але легко все те уявляю, бо вже не раз бачив такі сюжети й чув при тому відповідні мотивації. У нас зовсім не цінуються професійні кадри. У нас найголовніше — наближеність індивіда до правлячого клану. І ця особливість дедалі помітніше стає вирішальною в кар’єрних сюжетах.
Одне слово, списали з корабля. Як уже безнадійно спрацьований матеріал. А отже, — гальмо для руху вперед. Його професійний досвід, його концептуальні напрацювання лишалися при ньому хіба що для його мемуарів (котрих він, на жаль, так і не написав). Отак тоді починалася деградація, а подекуди й брутальний дерибан усього, що потрапляло до рук нових господарів життя, які, мов гострими шаблюками вимахували патріотичними імперативами й вершили своє неправедне діло, підсумки якого змушують нас сьогодні здригатися і безмежно дивуватись: “Невже все це справді сталося в нас і за нашої пасивної участі?!” Так, за нас. І за нашої пасивної — чи подеколи навіть активної — участі.
Незмінно доброзичливого й приязно всміхненого Охмакевича після того годі було впізнати. Ні, він не заламував у розпуці руки. Ніколи нікому не скаржився, бо ж належав до людей гордих і тих, хто вмів тримати свої емоції не на показ. Мало кому вдається так надійно володіти собою, як володів цей чоловік.
Звичайно, людська пам’ять вибіркова. Вона може не звернути уваги на якісь істотні моменти і може сфокусуватися на якихось другорядних подробицях, можливо, й геть не найхарактерніших для того, про кого згадуєш.
Мені чомусь найвиразніше запам’яталися такі суто приватні епізоди.
Перший — із далеких сімдесятих років минулого століття. Я тоді був безквартирним завідувачем відділу критики газети “Літературна Україна”. Мав дружину й сина і тулився в Ірпінському будинку творчості письменників із його спартанськими як для подружнього життя умовами. Почувши про це, Микола Федорович запропонував: “Ідеш до нас головним редактором художньотелевізійних програм — відразу ж одержуєш квартиру, й закінчаться всі твої поневіряння. Вирішуй…”
Я вагався: заманливо одним ударом розрубати гордіїв вузол усіх побутових проблем. Але я добре розумів: доведеться пірнути з головою у вир нового колективу, вельми далекого від літературного процесу, який я вже добре знав і яким жив, — отже, мовби лишитися далеко на обочині того життя, котре вважав єдино моїм.
І ось якогось дня до голови Спілки письменників Павла Загребельного прийшли голова Держтелерадіо Борис Іваненко зі своїм першим заступником Миколою Охмакевичем.
— Віддайте нам Слабошпицького.
— Він у нас не кріпак — забирайте, — різко сказав Загребельний, але в нього не вийшло приховати, що він не у великому захваті від почутого. Бо почав говорити: ми, мовляв, тут виховали для себе доброго критика й літературознавця, тепер у нас немає проблеми із найскладнішим відділом письменницької газети — відділом критики. Його очолює компетентний чоловік. Якщо ви його переманите до себе — відділ знов оголиться. Пояснював Іваненкові й Охмакевичу, що вони поставили Слабошпицького перед вибором: побут чи кар’єра. Ось незабаром ми приймемо його до Спілки, а там за рікдругий і квартира буде. А якщо ж він піде адміністратором зараз у це осине гніздо телебачення, то не просто стане відрізаним шматком — він творчо захиріє.
— Спілка письменників — також добре осине гніздо, — з тихою іронією сказав Охмакевич.
— Є й такий момент, — неохоче погодився Загребельний.
Тоді було вирішено дати мені місяць, щоб я подумав і визначився: телебачення чи “Літ. Україна”.
За місяць я потелефонував Миколі Федоровичу й подякував за всі його клопотання про мене. Сказав, що триматимуся “Літ. України”.
— Я вас розумію, — відповів Микола Федорович. — Там ви в центрі всього літпроцесу. Однак я побоююся, що вас там просто з’їдять. Ви ж сам добре бачите, який сьогодні світ. Не завжди добро бере гору над злом.
Я був цілком із ним згоден, однак спокуса літературою заглушувала все.
Другий спогад, пов’язаний із кардіологією в “Феофанії”. Було це, може, за рік до смерті Охмакевича. Ми обидва стали бранцями кардіологічного відділення і були під пильним медичним наглядом. Нам не можна було і те, і те, і те… Властиво, нас привчали до нового способу життя, і Микола Федорович ніяк не міг з тим погодитися. Я заставав його то за чашкою кави (він був у палаті сам), то з сигаретою, котру він жадібно викурював під корпусом. Пробував йому докоряти: тут ніяке лікування не допоможе — киньте!..
Він тільки невизначено махав рукою й починав коментувати політичні новини (не випадково ж у нього в палаті завжди була гора газет, і він майже не вимикав телевізора). Бувало, що почувався він навіть бадьоро, сипав дотепами й анекдотами. І тоді мені вірилося, що Охмакевич вирветься з обіймів тяжких хвороб, котрі зусібіч обхопили його. І Наталя Леонтіївна намагалася шукати — й подеколи знаходила — якісь обнадійливі симптоми. Вона щоденно була при Миколі Федоровичу в лікарні. І раз, і вдруге, і втретє виривали його у смерті.
А далі настав той день, коли змучене серце Миколи Федоровича не витримало. Ми втратили чоловіка, якому не дали змоги сповна реалізуватися. Чоловіка, який не мав таланту працювати ліктями, прокладаючи собі дорогу до керівного крісла. Такого чоловіка, яких ніколи не буває багато.
Задумуючись над цим життям, доходиш висновку: добра людина в цьому світі — така ж рідкість, як і щастя. Тому якщо тобі було подаровано долею її пізнати, вважай, що тобі трохи пощастило.
