Унікальне гуцульське село Довгополе стало історичною місциною на Верховинщині, яка приймала на своїй землі Великого Каменяра.
Високі гори, Білий Черемош напоювали душу поета життєдайним спокоєм, творчим натхненням для написання геніальних творів. У цьому гірському селі є Франків оберіг — створений учителькоюкраєзнавцем Марією Пантелюк історикокраєзнавчий музей з Франковим світом та унікальною експозицією матеріалів про перебування письменника у Довгополі. Заглянімо разом у той далекий і близький серцю кожного горянина Франків довгопільський світ.
— Маріє Михайлівно, не кожен знає про те, що перебування Івана Франка на нашій гуцульській землі бере відлік саме з Довгополя. Розкажіть про перший приїзд Каменяра у гори.
— Іван Франко прибув до Довгополя на початку липня 1898 року разом з сім’єю. Він заночував у будинку на березі Білого Черемоша. Очевидно, це було приміщення школи, де жила сім’я вчителя, про що ми можемо здогадуватися з опису місцевості письменником в оповіданні “Гуцульський король”:
“У часі мого побуту у Довгополі над Черемошем літом 1898 року трапилося раз так, що мене і жінку одної ночі страшенно заболіли зуби. Стогнучи, охаючи та розпучливо повертаючись з боку на бік, ми обоє, одно в однім кінці кімнати, що служила нам за нічліг, а друге в другім, проводили безсонно в нічній пітьмі з болем, не чуючи навіть дзвінкого шуму Черемоша, що закручувався здоровою вужакою зараз же біля вікон нашої хати. Вранці від господині обидвоє дізналися, що нам може допомогти тільки Мандрик, який жив по сусідстві”.
Мандриками називали, як і тепер називають їхніх нащадків, Андрія Освіцінського та його сина Івана, якому було більше 40 років. Вони навіть панам зуби рвали, особливо попадям, які приїжджали до них здалеку. Приказуючи та жартуючи, Іван вирвав безболісно хворі зуби Франкові та його дружині.
У розмові з Андрієм Освіцінським Іван Якович дізнався про безправне життя гуцулів і про мандатора Ґерлічку, якого направив цісар на боротьбу з опришками. Ґерлічка був повноправним господарем життя і смерті верховинців. На основі оповіді Мандрика й написано оповідання “Гуцульський король”.
— Скільки часу тривав перший приїзд письменника у Довгополе і в кого він зупинився?
— У Довгополі Іван Франко відпочивав з початку липня і до кінця серпня 1898 року. Зупинився письменник у будинку священика Івана Попеля — громадського діяча, засновника культурноосвітніх та економічних товариств на Гуцульщині (вже з 1895 року в селі діяло товариство “Просвіта”, яке мало велику бібліотеку, про яку згадує влітку 1901 року Леся Українка).
Про відпочинок сім’ї Франка у Довгополі з великим задоволенням згадують опісля діти. Про щасливі дні перебування в гірському селі ділиться спогадами син Франка Тарас, який на запрошення письменника Степана Пушика відвідав Довгополе 1964 року. Гірський край, зелені ліси, Білий Черемош зачаровували і дітей, і дорослих, які були подивовані Карпатами.
Уже в листі від 11 липня 1898 року до М. Павлика І. Франко писав: “Я тут читаю “Руслана”, “Буковину”, “Кур’єр Львівський”, лажу з дітьми по горах і дивуюсь безодні дурноти і злості, що нагромадились в душах проводирів…”
— Діти часто гралися на березі Білої ріки (так гуцули називають Білий Черемош), яка проявила характер, а Франко сміливо поборов стихію. Розкажіть читачам про цей випадок.
— У Довгополі сталася пригода, яка могла закінчитися трагедією. Про неї оповідає син Петро: “Коли ми були у Довгополі, де жили у священика Попеля, батько проявив незвичайну відвагу, спасаючи старшого брата Андрія. Справа з врятуванням брата Андрія представлялася ось як. В Довгополі пливе річка Білий Черемош, яка величиною дорівнює Черемошу у Жаб’ї. Два рази, а в посуху раз на тиждень, відкривають гаті в Балтагурі, на Шибенім, і при тім рівень води підноситься на півметра. Ми всі бавилися на клоцах і на дарабах, які стояли на воді. Вода була дуже прозора і ясна. Повінь ще не йшла. Вона надходила завжди дуже скоро і не завжди в ту саму пору. Коли брат стояв на одній дарабі, прив’язаній до берега і завзято гріб кермою, щоб якнайбільше відігнати її на середину ріки, поборюючи струю, підійшла повінь. Покотилася жовта мутна струя. Брат задивився на воду, і в тій хвилі керма штовхнула його в груди, і він, мов грушка, полетів у воду. Ми задеревіли, але батько миттю кинувся за братом і спас його в останню хвилину”.
— Відпочинок затьмарювали біди і злидні гуцулів. Вони лягали на папір гірким болем і протестом.
— Так, у Довгополі Франка болюче вразили злидні та бідування гуцулів. 23 липня 1898 року він писав О. Маковею: “…Гори трохи зависокі на мої ноги, Черемош гарний, але зовсім безрибний, зате гуцульської нужди пливе по нім багато. Може, дасте знати до газет, що сего тижня жиди, везучи дараби, зробили загату під Сокільським, около 500 дараб звалило на купу, один гуцул утопився, а одній жінці поломило обі ноги”.
На основі судових документів, із якими письменник ознайомився через кутського адвоката Данила Кулика, довідуємося про важке економічне становище гуцулів. Про це письменник розповідає у незавершеній статті “Полонина Глистовата”. У ній показано жорстоке свавілля австрійських властей. Управителі державних маєтків полонину Глистовату, що належала ґаздам, безпідставно включили до державних маєтків. За її повернення селяни почали судовий процес, що тягнувся роками.
— Письменник постійно підтримував міцні зв’язки зі своїми друзями, які також прагнули якнайшвидшої зустрічі з ним.
— Того літа дуже хотів приїхати у Довгополе Михайло Павлик, але його стримав лист Івана Франка від 14 серпня: “Звістки про стан Вашого здоров’я дуже нас смутять, та що ми Вам порадимо, Попель заявив раз, що радо прийняв би Вас до себе, але справа це не така легка. Ми також не є у нього, а тільки віктуємось у нього, та й це сполучене з деякими неприємностями, про які буде ліпше побалакати усно. В усякому разі я поговорю з ним, то може б Ви приїхали сюди, коли ми від’їдемо, на вересень. Се тут пора чудова. Купіль у Черемоші знаменита і не зимна. Залізниця йде до Вижниці, але як ми будемо їхати геть, Ви могли б прибути до Кут і зараз з Попелем поїхати назад”.
— Довгополе — унікальна етнографічна царина: усе довкола оживало легендами, піснями, народними оповідками.
— У Довгополі Франко вивчав звичаї та побут гуцулів, записував фольклор, йому допомагали отець Іван Попель та Остап Галевич, народний учитель із Довгополя, отець Василь Козарищук з села Конятина, Михайло Єндик із Гриняви. Пісню “Опришок Мирон Штола” та про дії опришків, записані в селах Конятині та Устеріках, опубліковано письменником в Етнографічному збірнику (Львів, 1898 р.). Про це Іван Якович писав до Михайла Грушевського у листі від 8 серпня 1898 року: “Я зібрав з Гуцульщини дещо цікавого етнографічного матеріалу (пісні та оповідання про одного, досі не звісного, опришка, примівки”. В збірнику І. Франко навів примівки, записані від Єлени Оповідиної з Довгополя, Лукина Бодоряка з Перехресного та різних примівників із Конятина. У Довгополі записано дві пісні: “Гей, ворле, ворле, сизий соколе” та “Гей, гук, мати, гук, два шандарі йдуть”.
— Пізніше син Франка Петро писав у спогадах про батька: “В Довгополі портретував батька маляр Труш побіч церкви”.
— Гостем Івана Франка та Івана Попеля в серпні був уже відомий тоді художник Іван Труш, якому ювілейний комітет зі святкування 25ліття творчої праці письменника доручив намалювати його портрет. Напередодні від’їзду до Довгополя Труш надсилає два листи зі Старого Косова. Ось один з них, датований 14 серпня 1898 року: “Високоповажний Докторе Добродію! 20 с. м. маю намір приїхати до Довгополя в цілі намалювати Вашого портрета, і будьте ласкаві відписати зараз, чи не стоїть у Вас що на перепоні. Посидів би там тиждень, до 10 днів. Здоровлю Вас і Вашу добродійку, очікуючи нетерпеливо відповіді. Іван Труш. Косів Старий”.
Про те, що Іван Труш справді приїжджав до Довгополя і малював портрет батька, написав у спогадах син Петро: “В Довгополі портретував батька маляр Труш побіч церкви”. Того ж 1898 року художник І. Труш намалював два портрети, один із них прикрашав ювілейну сцену у Львові. Ще один портрет Каменяра він намалював 1908 року.
— Нова Франкова дорога пролягла у село Довгополе незадовго, через три роки.
— Вдруге письменник відвідав Довгополе 1901 року. Прибув сюди, щоб зустрітися втретє з Лесею Українкою, яка тоді гостювала в отця Івана Попеля. Ця зустріч відбулася десь між 31 серпня та 6 вересня. Про що вони розмовляли — невідомо. Зустріч була короткою. Як свідчить дослідник біографії Івана Франка Роман Горак, письменник поспішав, і 2 вересня його діти мали бути в школі; 1 вересня була неділя. Отже, зустріч у Довгополі могла відбутися найправдоподібніше 31 серпня 1901 року — того дня, коли отець І. Попель привіз Лесю Українку та етнографа Климента Квітку в Довгополе, де вони провели 10 днів.
— У серпні 1905 року Іван Франко планував знову відвідати Довгополе. Однак цього разу судилося поїхати до Берегомета. Чому сталося саме так?
— Дружина поверталася з відпочинку в Буркуті й хотіла, щоб чоловік відпочив від домашніх клопотів, які він перебрав на свої плечі під час її відсутності. У Криворівню не поїхав. Можливо, що там було надто, як любив казати, — елітно, тобто повно людей, а він хотів самотності. Вирішив їхати до Довгополя. Проте їхати до Довгополя так і не судилося. Вже 28 серпня 1905 року писав до дружини: “Я й досі сижу у Кутах в доктора Кулика. Отець Попель поїхав до Станіславова клопотати за своїм ділом іще день перед моїм приїздом, я й досі не бачив його. Тут погода гарна, тепло, я щодня купаюсь в Черемоші, вчора, в неділю, їздили до Соколівки, лазили по горах з дітьми. Проте з Довгополя нічого не вийшло. Замість Довгополя, — повідомляв дружину, — їду нині до Берегомета, до п. Бурачинського”.
Трохи пізніше Іван Франко в листі від 4 вересня 1905 року до Федора Вовка пояснив, чому так сталося: “З суспензією І. Попеля не була брехня; я, прибувши до Кут, власне дізнався, що він поїхав до Станіславова і Львова клопотати за своїм ділом. Я пробув тиждень у Кулика, а коли нарешті Попель прибув провізорично реституйований, мені ніяк уже було їхати в гори, і я вибрався до д. Бурачинського. Інтересно тут, але всетаки не те, що в горах: купелі нема, ліс далеко, сиджу в хаті та роблю індекс до німецької Історії України”.
Справді, Попель був суспендований. Але опісля з’ясування всіх справ його знову поновлено на парафії. Знаючи, що говорять про отця та про його стосунки з І. Франком, що і без нього в Івана Попеля багато клопотів, Іван Якович вирішив йому не заважати. Листи до М. Павлика від 14 серпня 1898 року та до Ф. Вовка від 4 вересня 1905 року свідчать про те, що о. Попель мав неприємності через те, що приймав у своєму домі людей, які були неугодні тодішньому режимові.
— Довгополе та Біла ріка знову зустрічали Івана Франка вже як інспектора шкіл.
— Десь після 1905 року, як стверджує родина дяка Дмитра Пататюка, Іван Франко ночував у їхньому домі. “Одного дня Попель перестрів Дмитра Пататюка, який багато років служив дяком при Довгопільській церкві, і запитав:
— Чи не прийшов би переночувати інспектор шкіл?
— Та чому би ні?
Інспектор шкіл виявився досить простою людиною. Сонце ще було високо і він сів з Пататюком на призьбі хати й завів розмову:
— То кому належать оці ліси і полонини?
— Панам та корчмарям, — відповів Пататюк.
Говорили довго. А коли сонце сховало свої останні промені, “інспектор” піднесено вимовив:
— Бачите оці гори? Скільки ваше око може сягнути, все буде нашим!
“Інспектора” запрошували до хати, де його чекала вечеря і м’яке ліжко, але він відмовився, попросивши постелити йому на запашній отаві на призьбі. Коли домашні повставали вдосвіта, то “інспектор”, уже помившись, ішов усміхнений і свіжий від потоку”.
Через деякий час І. Попель зізнався, що в хаті Пататюка ночував Іван Франко.
На превеликий жаль, хата Дмитра Пататюка не збереглася, але ось там, на царинці, біля обійстя продовжувачів роду Пататюків, добротний будинок у селі, святе і священне місце, де ступала нога великого Каменяра і де назавше зостався у наших горах його пророчий та гордий український дух.
— Як стверджує краєзнавець Петро Арсенич, 1908 року Довгополе ще раз відвідав Іван Труш, який намалював ще один портрет письменника. Додамо: в імпресіоністському стилі. Він прописався в Ужгороді. Чи не так?
— Саме так. Маляр Іван Труш подарував світові ще один портрет великого Івана Франка. Надзвичайно цікава історія цього портрета, написаного у Довгополі на початку минулого сторіччя. Про подробиці дізнаємося від кореспондентки “Експресу” Еліни Савицької, яка розповіла, що ще далекого 1948 року картина потрапила до фондів Закарпатського художнього музею. Оскільки на роботі не було ні підпису автора, ні дати, портрет внесли до музейної картотеки й передали до сховища. Майже півстоліття про картину не згадували. Бознаскільки б ще портрет припадав пилом, якби про нього не згадали у Львові.
Упродовж тривалого часу мистецтвознавець Ю. Ярмаш вивчає творчість І. Франка. Наразі відомо про десять його портретів, які написав І. Труш. За картотекою мистецтвознавець відшукав маловідомий портрет письменника, а щоб на власні очі побачити картину, про яку в історичних нарисах згадано кількома рядками, навідався до Ужгорода. Коли побачив портрет, дуже здивувався, тому що він відрізняється від інших, написаних художником І. Трушем. Попередні твори пензля Труша написано на дерев’яних дощечках розміром 30х40 сантиметрів. А “закарпатський” Франко — на полотні 70х90 сантиметрів. До того ж він виконаний не у звичній академічній манері, а в імпресіоністському стилі. Автор прагнув передати не тільки риси обличчя, він намагався передати на полотні особисті враження від величі постаті Івана Франка, а також емоції, спричинені спілкуванням з поетом. І зробив це, вдало поєднавши палітру кольорів й насичені яскраві відтінки рудого та світлокоричневого, темного, сірого, ностальгічного фіолетового та бузкового. Полотно досить добре збереглося, хоч, на думку науковців, цей портрет Івана Франка І. Труш написав на початку минулого століття в Довгополі, отже, — сто років тому.
Із часу перебування Івана Франка в Довгополі багато чого змінилося, багато води спливло в Черемоші. Змінювалися покоління, режими, правителі. У часи безбожницькі руйнувалися храми, незаслужено канули у темряву забуття світлі імена, лишаючи по собі маленькі горбочки на цвинтарях, ніби промовляючи: чи лишилася хоч крихта совісті у кожного з нас? Та милостивий Господь простив нам, не залишивши нас у безпам’ятстві. 21 листопада 1990 року знову пролунало слово Боже у новозбудованому храмі, який раніше знищили невігласи комуністичної епохи, а школярики вперше почули світле ім’я отця Івана Попеля в шкільному музеї, Згодом зусиллями громади та церкви на місці поховання постав величний пам’ятник із написом: “Тут спочиває о. Іван Йосипович Попель, 1850—1921 роки”.
— Чи вже плаями та синьогорами славного Довгополя пройдено усі шляхидороги Франкової ходи?
— Якби ж то пройдено. Якби ж то вивчено. Якби ж то усвідомлено з висоти сторіччя ХХІ. Я передаю свої дослідження у руки молодих франкознавців Гуцульщини, які завершать мою працю. Вірю і в те, що у нашому рідному, історичному Довгополі, побіля берегів Білої Ріки, заіскриться всенародною пам’яттю істориколітературний Музей Великого Каменяра.
Спілкувався
Василь НАГІРНЯК,
заслужений журналіст України
