Ганна ГРУША: Луганськ — це Україна!

Володимир СЕМИСТЯГА,

голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка

Уперше масово національні барви замайоріли на Луганщині під час Української національнодемократичної революції 1917—1921 рр.; удруге українська національна символіка набула масового поширення на Луганщині 1989 року, ще до проголошення вимріяної безліччю поколінь нашої Незалежності. Невипадково, що саме просвітяни поширювали, оберігали, захищали, наражаючись на смертельну небезпеку, цей державний символ. Безумовно, і рашисти наполегливо розшукували тих, хто розвішував і продовжує розвішувати українські державні символи на окупованих теренах Луганщини, намагаючись їх упіймати та посвоєму “віддячити”. Прикладів цьому більш ніж достатньо. А поки що розповідь про одну з українських Берегинь нашого державного прапора — луганську просвітянку Г. І. ГРУШУ.

У виступі на урочистостях із нагоди Дня Державного Прапора Президент України П. О. Порошенко 23 червня 2016 р. згадав про українську патріотку, відому в суспільстві як Ганна Іванівна. Відому тим, що 9 березня цього року вона вийшла з українським прапором до пам’ятника Тарасові Шевченку в окупованому рашистами Луганську. Під синьожовтим прапором читала поезії Великого Кобзаря. Тоді вона заявила: “Нікого й нічого не боюся, бо перебуваю на своїй, Богом даній землі”. Телесюжети про цю неординарну подію сколихнули світові медіа…

Та ніхто не міг собі й уявити, що саме в день і час Президентської промови в Києві на Софійському майдані посвятковому вдягнена, з українським прапором, із великим букетом луганська просвітянка Ганна Іванівна ГРУША (це її батьківське козацьке прізвище — Груша) піднімалась у Луганську на той же п’єдестал до бронзового Кобзаря. Встановивши синьожовтий прапор та поклавши до ніг поета розкішний букет квітів і поклонившись йому, повернулася до приміщення окупаційних “ЛНРівських” установ. Поклала руку на серце. І над принишклою площею злетів її не сильний, але натхненний спів: “Ще не вмерла України…”. Боже великий і праведний, що тут зчинилося?! Оговтавшись, підбігли “пильні” місцеві чиновниці та пересічні, зашорені “русскім міром”, необ’ємні міщанки. Демонструючи відданість окупантам нецензурною лексикою на “общєпонятном”, почали гамселити 73річну тендітну просвітянку, обірвали жовтоблакитне намисто, вхопилися за прапор. Озброєні до зубів “народні” міліціонери та емгебешники “ЛНР” кинулися на допомогу не літній жінці, а її кривдницям: “Ты смотри — старая и малая, а руки сильные — невозможно скрутить!” Пошматували прапор. І кинули Ганну Іванівну на асфальт, а потім потягли за руки і ноги до машини (до “воронка”, заявила пізніше Г. І. Груша). У відповідь на прокльони і лайку “охоронців порядку” лунало — “холуї!”, “окупанти!”, “кати”, “убивці”, “душогуби”, “розбійники”, “укропи і бандерівці — Герої!”, “нас не здолати!”. “Луганщина — це Україна!”, “Донбас — наш край!”, “Смерть ворогам!”, “Слава Героям!”, “Слава Україні!”.

Наведене — не вигадка й не фантазія автора. Адже саме в цей час по мобільному телефону ми були на прямому зв’язку з Ганною Іванівною. Це не домашня заготовка, а вийшло так випадково. Бо просили не ризикувати життям, особливо у непередбачуваній ситуації. Відповідь пролунала афористична — “виконує свій борг перед суспільством. Луганщина—Донеччина—Крим — це Україна! Росія — ворог і окупант! А у просвітянина немає іншої долі, як закликати і надихати в здичавілому суспільстві власним прикладом. Іншого — не дано!” Все було чудово чути по телефону…

Лише пізніше ввечері ми дізналися, що ж відбулося далі.

Привезли Ганну Іванівну до “Ленінського” районного відділку “народної міліції “ЛНР”, де тримали майже до 21 години. Ні пити, ні ліків — заборонено.

Обшукали, не били, але безперервно ображали та лаяли. Вичитували: “Ты, бабка, слишком много разговариваешь и слишком много себе позволяешь! Неужели не понимаешь, что делала и куда попала?”

У відповідь Ганна Іванівна читала молитву за Україну, розповідала факти з української історії. Після хамських погроз і моральних знущань викликали швидку, сподіваючись запроторити до психушки. Розв’язка настала лише коли лікар швидкої констатував імовірність близького інфаркту через підвищений тиск. Тож, пригрозивши, змушені були відпустити.

Ганна Іванівна ледве добралася до друзів на іншому кінці міста, які й підвезли її до постійного місця проживання, бо розпочиналася комендантська година. Нездужаючи, до наступного вечора пролежала в ліжку. Зранку пішла до української церкви, яка все ще діє в Луганську, помолитися за Україну, Волю, Свободу і щасливу долю свого народу. Її позиція в одному: “У моїх жилах кипить українська кров. Я на своїй, а не на чужій землі і вболіваю за свій народ і нашу державу своєю душею і серцем!”

Хто ж така Г. І. Груша? Чи випадковим був її порив?

Народилася вона 1 лютого 1944 р. у багатодітній родині в селі Білокриниччя Шепетівського району на Хмельниччині. Сім’я сповна зазнала радянського раю. Діда енкаведисти забрали 1933 року, і досі про його долю нічого не відомо. Троє дітей померли під час Голодомору 1932—1933 рр. Сама Ганна Іванівна, закінчивши семирічку, 1957 р. змушена була піти до місцевого колгоспу. Як і всі, працювала за “паличку” — непоцінований трудодень. Через рік “довірили” працювати тваринницею. Як і всім односельцям — не видавали пашпорт. Зазнавши заборон та утисків, 1963 року подалася на будівництво шахт у Донбасі. Виконувала чорнові роботи в шахтобудівельних управліннях Перевальська та Алчевська на Луганщині. Пізніше — в геологорозвідувальних експедиціях шукала нові вугільні пласти. 1968 р. переїхала до Луганська. Вийшла заміж, народила сина. На тепловозобудівельному заводі в школі робітничої молоді здобула середню освіту. Справжнє національне випробування пройшла в луганській “Просвіті”, місцевому осередку Союзу українок України та в місцевій парафії УПЦ КП, де здобула національний гарт і високодуховний вишкіл. Брала участь майже у всіх наших заходах.

Вона активний учасник Помаранчевої революції та Революції гідності, просвітянський волонтер. За її словами, найбільший вплив на її формування як особистості та активність у суспільному житті здійснили резонансні заходи, що проводили просвітяни Луганського обласного об’єднання “Просвіти” у приміщеннях Українськоканадського центру “Відродження” на території Шевченківського національного університету. Серед них неодноразові зустрічі з легендарними особами в українській історії — Левком Лук’яненком, генеральним секретарем СКУ Стефаном Романівим, письменником Сергієм Жаданом; заходи на пошану Т. Шевченка, І. Франка, І. Огієнка (Іларіона), Й. Сліпого, О. Теліги, Є. Коновальця, С. Бандери, Р. Шухевича, В. Кука; проведення диктантів Національної єдності; робота дворічної просвітянської школи українознавства; вшанування пам’яті жертв Голодоморів і політичних репресій в Україні та історикофілологічні студії за участю науковців, громадських і державних діячів, народних депутатів України з Луганська, Києва, Львова, ІваноФранківська, Канади, Австралії, США тощо.

Маючи від природи хист та гострий розум, на практиці використовувала нові знання, не поступаючись опонентам з інститутськими й університетськими дипломами.

Симптоматичний той факт, що виховані Ганною Іванівною син та онук у перші дні російської окупації українських теренів стали на захист своєї держави і народу. Серед їхніх нагород чи не найпочесніша — медаль УПЦ КП “За жертовність і любов до України”. Такої ж відзнаки удостоєна і їхня мати та бабуся — луганська просвітянкаактивістка — Ганна Іванівна Груша. Гідний приклад усім нам для наслідування.