Довідка “СП”
Георгій Філіпчук — доктор педагогічних наук, професор, академік АПНУ (Відділення дидактики, методики, інформаційних технологій в освіті). Автор 210 наукових праць із питань розвитку національної освіти, громадянського суспільства, етнокультури й екологічної політики, зокрема монографій: “Розвиток освіти у багатонаціональних регіонах”, “Українська етнокультура у змісті національної загальної та педагогічної освіти” , “Екологія і політика” (в 2 томах, співавтор), “Громадянське суспільство: освіта, ектнокультура, етнополітика”, “Екологічна політика: національні і глобальні реалії” (в 4 томах, співавтор), “Словник термінів з питань екології, безпеки життя і діяльності”. Володіє німецькою мовою.
“Джерельна вода національної культури творитиме інтелектуальний потенціал”
— 25 років незалежності керманичі країни запевняли нас, що ми маємо йти своїм особливим шляхом розбудови держави. Спочатку була багатовекторність, сьогодні — європейський шлях розвитку… Як Ви гадаєте, куди і з чим ми йдемо?
— Кожна країна зберігає характерні особливості власного розвитку. Україна, маючи досить непогану освіту, має дуже низький рівень розвитку суспільства і людини. Це означає, що в ній потребують значного удосконалення економічна, політична, правова, етична моделі. Але заклики до інноваційної економіки, яка потребує науково містких технологій, звучатимуть декларативно, коли применшена роль освіти, фундаментальної науки, звужені можливості для самореалізації таланту й освічених людей. Ми маємо приклади, коли інтересам правлячої еліти відповідають і низький рівень освіти, і необґрунтована соціальноекономічна й правова нерівність. Таким народом завжди легше керувати, експлуатувати його й принижувати. Але за таких умов суспільство є авторитарним і нездатне бути громадянським. Оскільки економіка базується на сировинній, а не на інноваційній моделі, а прогрес, якість життя залежить від функціонування тієї чи тієї моделі економіки. Переваги інноваційної економіки щодо суспільного прогресу переконливі. Функціонування сировинної моделі приносить у середньому $0,1 вартості на 1 кг продукції, тоді як інноваційна — від 1 тис. дол. до 1 млн. Поціновування освіченості, сильна бюджетна політика щодо науки, освіти, культури, оптимальне використання потенціалу людського ресурсу забезпечать перехід від сировинної до технологічної та інноваційної економічної моделі. Бо саме інноваційна економіка зможе подолати в Україні економічну, екологічну й енергетичну кризи, сформувати вищий рівень людського потенціалу, уможливить його ефективніше використання, забезпечить впровадження нових соціальних технологій, які акумулюватимуть прогресивний світовий досвід.
— Але щоб перебудувати нашу економіку, куди необхідно вкладати кошти?
— В освіту! Сила розвинутих і багатих країн — в освіті, яка дуже взаємопов’язана з цими сферами. Вона вигідна і державі, і людині. Адже для держави — це економічне зростання, а для людини — робота, дохід, кар’єра, становище в суспільстві. Сьогодні загальна тенденція у світі така, що кількість робочих місць із низькою кваліфікацією зменшується. Тому парламенти й уряди цивілізованих країн намагаються збільшити бюджетні видатки саме на освіту. Оскільки освітній потенціал буде дедалі більше визначати статус людини, нації, суспільства.
“Українська культура слабо презентується і в зовнішньому, і у внутрішньому світі”
— Що для цього знадобиться?
— Для цього необхідно вирішити принаймні три завдання: поперше, слід підвищити доступність до освіти; подруге, покращити якість освіти, що відповідає потребам часу; потретє, підвищити віддачу й ефективність ресурсів, що виділяють на освіту. Окрім цього, освіченість народу впливає і на устрій держави, демократизм суспільства. Ще Гегель, аналізуючи критерії громадянського суспільства, писав, що державний устрій залежить від характеру народу, від його традицій і способу життя, рівня освіченості.
— На чому слід сконцентрувати увагу?
— Варто сконцентрувати увагу держави і громадськості, її здорової української частини на одну дуже важливу складову — культурологічну. Бо, на жаль, упродовж двох десятиліть держава не спромоглася запропонувати і реалізувати певний обов’язковий стандарт (культурномовний). А наші керманичі всі ці роки йшли вперед із повернутою головою назад. Як наслідок, маємо в Україні нинішню ситуацію, яка виявила чимало прорахунків у політиці, державному керівництві, системі безпеки та виборі ціннісних орієнтацій. За роки незалежності на загальнонаціональному рівні суспільне, сімейне патріотичне виховання так і не стало доконаним пріоритетом держави, з одного боку, а з іншого, надмірна, нічим не виправдана олігархізація влади зумовила різке розшарування, зубожіння людей, несправедливість, моральний і правовий терор, інформаційну інтервенцію на терени людської душі, що породило апатію, індиферентність, традицію відчуженості від національної ідеї. Але найбільша вада суспільства — це не відсутність на початках боєздатного, патріотичного війська, а відсутність єдності народу, його духовної сили й віри в Україну. Конче мусимо отримати шанс на таку політичну й етичну парадигму. Коли народ нарешті перестане послуговуватися, творячи власну ідентичність й цивілізаційний вибір, чужими, насаджуваними зсередини і ззовні концепціями історичного й національнокультурного розвитку. Тільки за умови, що національний характер освіти ґрунтуватиметься на культурноісторичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності, утвердженні національної ідеї. І, природно, першоосновою цього змісту має бути українська мова. Бо саме джерельна вода національної культури творитиме інтелектуальний потенціал, генеруватиме якісно іншу ментальність, свідомість народу, наповнюватиме силою соціальнополітичні інституції українського суспільства, формуватиме природовідповідну гуманітарну політику.
— Що для цього необхідно?
— Для цього слід вирішити дві головні проблеми нинішнього часу. Найперше, політична воля й самоусвідомлення мають досягти нового рівня, щоб не лише забезпечувати національнокультурне виживання, а й безперестанно посилювати енергію творчого національного руху. Дуже легко можна бути розмитим у сферах державного життя, політики, філософії, освіти, літератури, мистецтва, релігії, історії, мови, традиції, якщо недооцінювати роль національної культури, що є в основі формування світоглядної, психологічної ідентичності кожної конкретноісторичної людини. Як показує суспільна практика, значній частині тих, які наділені правом і обов’язком торувати шлях до культурних національних цінностей, притаманні або небажання це робити, або перебувають під впливом надуманої ідеологеми про шкідливість “українізації”, або, будучи громадянином України, вороже налаштовані до утвердження національної ідеї в усіх сферах життєдіяльності. Мусимо визнати, що українська культура слабо презентується і в зовнішньому, і у внутрішньому світі, особливо небезпечною є тенденція її відчуженості в системі української освіти, де останнім часом стали пропагувати чужі “культурні” надбання імперського минулого. У достатньо широкому сегменті буття нація, втративши імперативи правди, істинності, критичності, достовірності щодо власного “Я”, зобов’язана повернути на шлях націєкультурності.
“США своє становлення формували на базі політичної і мовної системи”
— Натомість нам вкотре нав’язують введення офіційної двомовності…
— Наша мова, культура повинні бути конвертовані хоча б удома, мають бути почутими, осмисленими очільниками країни, інтелігенцією, педагогами, політиками, які приземлені та принижені небажанням і невмінням живити код власного історичного буття. І, можливо, найбільша біда для сучасного українського відродження полягає у дуже значній критичній масі в українському суспільстві усталеного політикуму, який не сприймає українську ідею, хворіючи на колаборацію, вульгарну псевдокультурність. Для таких найважливіше завдання — люмпенізація, а не гуманізація, демократизація, соціалізація особистості. Застерігаючи цих “модерністів”, процитую слова поетеси Віри Китайгородської: “Вгамуйте страсті, Україна є, і Бог її на відкуп не дає”.
Проаналізувавши ситуацію в сусідніх державах: Росії, Румунії, Угорщині, Словаччині, Польщі, — можна стверджувати, що там мову розглядають у контексті національної безпеки й суспільного прогресу. Східноєвропейські країни (Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Румунія), практично здійснивши “дерадянізацію” освітньої системи, заклали основи захисту культурного простору, цінності національної культури й історії зробили пріоритетами державної політики, що значно удосконалило зміст освіти, ніяким чином не вихолощуючи її європейськості. Це повинно стати повчальним прикладом для освітньокультурної політики України, адже слід усвідомити, що без промоції української мови, культури, історії важко вижити, розвиватися, конкурувати нашій політичній нації, залишившись без власної духовної основи. Нагадую, що США своє становлення формували на базі політичної і мовної систем. Японія після війни почала своє національне відродження з підвищення авторитету мови. А що ми? Ніби перебуваючи в стані національної непритомності, перераховуємо власні втрати. Зрозуміло, були бездержавницькі часи. Але зараз маємо прокинутися, надолужувати прогаяне, активізувати національноохоронну політику. Сьогодні влада, інтелігенція і політичні партії, громадськість мають гідно скласти іспит на духовну й державницьку зрілість щодо спроб ревізії Конституції, введення офіційної двомовності. Теза, що кожен може говорити рідною мовою, відвідувати храм відповідно до свого віросповідання, не повинна стати базою для ухвалення політичного рішення, вразливого для української мови. Зігнорувати Конституцію про державність української мови, — це значить законсервувати її дискримінаційне минуле, зробити мільйони громадян без знання державної мови соціально незахищеними, закласти основи недовіри й конфліктності між людьми. Ситуація із втратою Криму та війною на сході України — достатньо показовий приклад для українського суспільства, коли внутрішній діалог між найрізноманітнішими суб’єктами, структурами, інституціями, як правило, або відсутній, або агресивний.
Людині й людству, націям і державам, культурам і цивілізаціям потрібен діалог, щоб уникати конфліктів, катаклізмів, нетерпимості, воєн. Сьогодні кожен, хто живе в Україні, працює тут і любить її як державу, повинен бути українцем політичним, хоч етнічно він може належати до іншої культури, церкви і традицій. Бо перш ніж ставати сином світу, потрібно стати гідним сином власного народу, глибоко шануючи своє особистісне й національне “Я”. Національна ідентичність, збереження і розвиток національного “Я”, своєї етнокультури (в умовах глобалізму й інтегративних процесів) мусить визначатися головною ознакою європеїзму. Щоби бути гідним європейцем, громадянином світу, насамперед слід стати гідним українцем, шануючи достоїнство свого народу й Вітчизни.
Спілкувалася
Марія ВИШНЕВСЬКА
