Олесь ГРИБ,
Товариство репресованих
2006 року за власний кошт громадська організація “КРОГ” (Київська рада об’єднань громадян) відповідно до дозволу КМДА за № 1558 встановила на стіні Київського національного економічного університету (КНЕУ) меморіальну дошку на честь підняття 1966 року робітником Віктором Куксою та студентом цього ж вишу Георгієм Москаленком державного синьо-жовтого прапора Української Народної Республіки, а проректор КНЕУ — колишній викладач такої всесвітньо-серйозної науки як “марксизм-ленінізм” — Микола Іванович Вакуленко скомандував “Зняти!”. І швидко зняли, доки народ не зібрався на мітинг, і сховали у підвалі.
Це було 23 серпня 2006 року — в День Прапора.
М. І. Вакуленко спочатку набрав телефон ректора Анатолія Федоровича Павленка і спитав, як бути?
Процитована А. Ф. Павленку по телефону фраза з напису на дошці: “Прапор піднятий на знак протесту проти окупації України московсько-більшовицьким військом 1920 року” не могла не вибухнути в крові вчорашнього комуніста вулканічним виверженням.
— Зняти, негайно зняти! Хто фінансував? Артур Луковський? Хто такий? З Америки, мільйонер, капіталіст? Що?! Родом з Києва? …З Дарниці? Який мітинг? Дозволено владою? Нічого не знаю! Ламайте!
— Так, Анатолію Федоровичу, у них (авторів дошки) на руках лист Інституту історії НАНУ з підтвердженням висновків про окупацію України…
— Яка там ще окупація! Допомога більшовицької братньої Росії! Знімайте!
— Та ви ж самі 2005 року дали письмову згоду на спорудження дошки…
— Але це не означає, що її треба споруджувати… Не морочіть мені голову, зривайте, скажіть їм: так велів Герой України Павленко!
Швидше, швидше, доки не зібралися люди на мітинг! Та які там “люди”? — самі націоналісти, та ще й буржуазні! Бандерівці!
Встигли!
Так за дев’ять років до нової агресії Росії 2014 року проти незалежної України українці Павленко і Вакуленко виявили готовність вдруге від 1920 року здати Україну. І першим заходом агресора Путіна у випадку захоплення ним Києва була б щира вдячність двом продовжувачам справи Леніна—Троцького—Сталіна, — особливо ректору А. Ф. Павленку, який за чотири дні до зриву меморіальної дошки отримав з руки Президента В. Ющенка найвище звання “Героя України”.
Але держава на те й держава, щоб не давати свавіллю дороги, а впевнено тримати курс на законність! І владні органи нової, незалежної України враз зрушили з місця, і заскрипіли, і закрутились, “по-совковому” механізми судової системи, збереженої від часів “найгуманнішої системи” з тими ж суддями, тільки одягненими в мантії з символікою незалежної України.
Два роки судді Шевченківського суду Осипова, Савицький і Кормушин змагалися, хто краще з них доведе про буцімто “відсутність складу кримінального злочину” в діях керівництва КНЕУ. І довели б, якби не Апеляційний суд міста Києва 2008 року під головуванням судді пана Лагнюка, який не лише скасував рішення про оту злочасну “відсутність”, а й зобов’язав Шевченківський суд відкрити провадження за 356 ст. Кримінального кодексу України “Самоправство”.
Дев’ять років спливло, наче один день, як прокуратура Шевченківського району столиці стоїчно мовчить у відповідь на постанову судді Т. Овсеп’ян, надіслану до прокурора того ж району С. Ничипоренка, з проханням надіслати до суду висновки про можливість наявності складу кримінального злочину в діях колишніх комуністів Павленка і Вакуленка. (Ніби і справді не достатньо порушення законодавства, яке вимагає виконання рішень органів місцевої влади?)
Постанову про “відсутність” прокурор Ничипоренко ухвалив і надіслав, як годиться, але не до суду, а …до авторів дошки.
І суд чекає, аж уже на дев’ятий рік повернуло.
І ось тепер в оборону ректорату КНЕУ піднявся вал захисників в особі органів міліції Шевченківського району разом із місцевою прокуратурою.
Першим, хто пішов в атаку “на повен зріст”, був майор Мацько: його ухвала свідчила, наче у художника О. Гриба і архітектора
С. Таужнянського “відсутній дозвіл” на спорудження дошки.
Про наявність дозволу охоронець порядку при зустрічі з художником О. Грибом навіть не питав.
Реакція від начальника міліції і до прокурора Ничипоренка блискавична: нема! нема “складу кримінального злочину” — і край. Закрити справу і здати в архів!
Та от біда: на той час міністр МВС, ще не посаджений до буцегарні, пан Юрій Луценко у відповідь на скаргу авторів меморіальної дошки наказав: призначити слідчого з особливих справ.
Призначили.
Висновок: склад кримінального злочину наявний!
Слідство провела майор Лукьянченко. Лист до прокуратури Шевченківського району з висновками наявності складу кримінального злочину підписав тодішній начальник міліції Т. Мірошниченко.
Але непохитний прокурор Ничипоренко теж не здається! Тричі Генеральна прокуратура (Генпрокурор п. Пшонка) скасовує ухвали стоїчного комуніста про “відсутність складу кримінального злочину”, і тричі стоїчний комуніст ухвалює своє “нема”!
— Який лист від міліції за підписом Т. Мірошниченка? Нема і не було!
Всім зрозуміло, окрім наївних диваків, куди поділося з матеріалів справи повідомлення начальника міліції про злочин. Розмахують копією листа, щось там доводять.
— Звертайтесь до суду, — заспокійлива відповідь.
Суд, призначений владою, а не обраний виборцями, не підведе. Спробуйте! — Дев’ять років пробуєте, а все дарма! Суд є суд! Збереглася копія листа? Та ж то копія! Оригінал зник — та й усе.
І не дивно: це ж та сама прокуратура колишнього Радянського району, яка відкрила після підняття 1966 року над покрівлею тодішнього КІНГу (Київський інститут народного господарства) “петлюрівсько-бандерівського прапора” кримінальну справу проти В. Кукси та Г. Москаленка, яким і присудили по два і три роки відповідно у мордовських концтаборах!
Так і крутиться до сьогодні “прапорна справа”: одні ухвалюють “є злочин”, а завтра інші — “нема!” А новий демократ — Генпрокурор Шокін одразу вирішив затягнену справу закрити!
Щоб не робити зайвого галасу, перевела ГПУ “стоїка”-комуніста Ничипоренка з посади прокурора Шевченківського району на таку ж посаду до району Подільського. Тихо, непомітно перевела: що не кажіть, усе-таки ціннющий кадр, на дорозі не валяється, хто його знає, що буде завтра? Може, і знадобиться?
Не пощастило “стоїку”: заходами Люстраційної комісії народного депутата ВР України Єгора Соболєва прокурора тепер уже Подільського району, діяча на ниві законності і правопорядку С. Ничипоренка за протизаконні дії усунено з посади. (Напевно, знову кудись “перевели”.)
Новопризначений прокурор Шевченківського району діє обачніше: не сам підписує листи-відповіді, а доручає заступнику пану Дисаку, а той діє залежно від подуву вітру: то грозиться притягнути слідчого міліції
В. Потолапа за недбайливе дворічне розслідування справи, то, не дочекавшись, коли 23-літній слідчий завершить фундаментальне “розслідування”, і собі закриває справу.
На запит до ГПУ: чи можна і собі зривати меморіальні дошки, як заманеться, — люди в прокурорських погонах мовчать.
А що ж новий генпрокурор, колишній міністр МВС, він же в’язень януковичевської колонії, він же Юрій Луценко?
На всі скарги на неправомірні дії з покриванням явно злочинних дій прокуратурою Шевченківського району помічники Генпрокурора пана Юрія Віталійовича Луценка — чи то з його відома, чи з власної ініціативи — переправляють листи до прокуратури Шевченківського району: мовляв — розберіться і дайте відповідь. Правда, Закон про звернення громадян забороняє відсилати скаргу на незаконні дії чиновника на адресу того самого чиновника. Але, можливо, помічники цього не знають: усі прохання про зустріч з Генпрокурором, як передбачено законом, ігнорують, знову-таки, чи то з відома Юрія Віталійовича, чи його послужливого оточення?
Думає пан Ю. Луценко, думає тяжку думу, дивлячись на Державний прапор, що має якраз перед його вікном. А справа того тяжкого думання варта: як не як, а треба розганяти оту зграю високооплачуваних нероб, витягати з нагрітих крісел. Чи вистачить сили пану Юрію? Дай Боже витримати.
23 серпня 2016 року, Київ
