Іван ЮЩУК,
професор, заслужений діяч
науки і техніки України
1 вересня за парти сяде 4 мільйони школярів, і навчатиме їх приблизно півмільйона вчителів, у вищих навчальних закладах аудиторії заповнять понад 2,5 мільйона студентів і чверть мільйона викладачів. Разом долучиться до суспільно важливої навчальної роботи приблизно 7 мільйонів громадян України. У середній загальноосвітній школі та у ВНЗ формується майбутня Україна. Сьогоднішні учні й студенти — завтрашні українські депутати й науковці, конструктори й письменники, генерали й чиновники, артисти й підприємці, працівники всіх галузей життя. Як виховаємо, таке й будемо мати майбутнє.
Не можна не вірити колишньому заступникові голови Служби безпеки України Олександрові Скипальському, який недавно заявив: “Стратегічна мета Росії — це системне знищення України. І як міжнародного суб’єкта, і як самостійної держави”. Нема в нас старшого брата на сході, ані півбрата. Є підступний непередбачуваний ворог. Путін — не самотній шизофренік, Путін — це Росія, це та навала, орда, яка споконвіку загрожувала і загрожує Україні. І треба бути завжди готовим до відсічі. Сусідів поміняти не можна.
Я говоритиму про українську мову в Україні не тому, що вона найкраща в світі, не тому, що вона співуча, солов’їна. Для мене вона, звичайно, найкраща, для когось байдужа, а для російських попів навіть небогоугодна: Бог, мовляв, не хоче її слухати, не розуміє її. Я говорю про українську мову в Україні тому, що тривожуся за долю своїх онуків і правнуків. У якій, у чиїй країні вони житимуть? Адже чия мова, того й влада: чия влада, того й мова. Щоб знову їм, нашим нащадкам, не повторити 1932—1933 роки, щоб вони почувалися комфортно на рідній, благословенній Богом землі, бережімо наш оберіг — рідну українську мову.
На нашу землю приходили обри, і татаромонголи, і польські магнати, і царські сатрапи, і московські комісари, але наші предки зберігали й зберегли свою мову, отже, зберегли нашу єдність — народ, націю. “Ми є! Були! І будем ми! Й Вітчизна наша з нами!” — твердо заявив Василь Симоненко, поет, якого знищили підступно молодим, як і Володимира Івасюка, російські окупантизайди. Ми є, бо в нас є своя мова. Наша мова — наша зброя. У рідній мові — наша сила. “Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого, а серце б’ється — ожива, як їх почує!..” Це Шевченко сказав.
Тим часом читаю в Інтернеті: “У дітей моїх знайомих у Харкові вчителька української мови викладає її російською, “говоря некоторые слова поукраински” — це зі слів дівчинки”. Ну що ж, дехто скаже, Харків. А в Києві я був свідком, як учитель української мови зі своїм учнем розмовляв російською, щоправда, не в класі, а на шкільному подвір’ї. На перший погляд, здавалося б: ну що тут такого? Насправді, це рабська догідливість, яку вчитель передає своєму учневі! “Раби, подножки, грязь Москви”, — влучно схарактеризував таку українську безхребетність Тарас Шевченко.
Нерідко, особливо на сході і півдні України, і в Києві теж, можна спостерігати таке ганебне явище, як деякі предмети в школах з українською мовою навчання вчителі викладають російською. А у вишах, мабуть, третина викладачів молодим людям, які успішно склали ЗНО з української мови, бо інакше б не стали студентами, предмети викладають недержавною мовою. Такі вчителі і такі викладачі чинять злочин і перед державою, і перед нашими дітьми. Це злочинці й диверсанти, інакше їх не назвеш.
Щоб усім було зрозуміле моє визначення, процитую інтерв’ю нещодавно нагородженого Путіним одного з ідеологів російського шовінізму на сході України, “дєятєля” так званої ДНР Павла Губарєва (розміщене в Інтернеті, цитую в оригіналі): “Наше политическое движение поставило более амбициозную цель. И это не просто расчленение Украины. Мы хотим “обрусить” ее всю, от Луганска до Чопа. В этом и состоит наша святая миссия”. На запитання: “Как вы намерены проделать этот процесс?” — Павєл Губарєв відповів: “Ну, както их сделали украинцами за какихто 150 лет? И если из русских людей возможно сделать неких “украинцев”, то, значит, этот процесс можно повернуть вспять”. Оту губарєвськопутінську “святую миссию” зросійщення українців від Луганська до Чопа ще й досі виконують деякі вчителі та викладачі. Чи не злочинці й диверсанти вони? Їх треба гнати і зі школи, і з ВНЗ, а разом із ними й керівників таких закладів. Вони або дебіли (за 25 років не можуть вивчити мову), або агенти чужої, ворожої нам держави. І тих, і тих допускати до наших дітей, до нашої молоді не можна, якщо хочемо вижити й жити.
Творець німецької держави рейхсканцлер Отто фон Бісмарк (ХІХ століття) резонно стверджував: “Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики”. Перемагає не зброя, а дух! Про священиків зараз говорити не будемо: в Україні одні духовно підтримують українських захисників Вітчизни, інші благословляють зброю російських агресорів. І ще Бісмарк сказав: “Велич Німеччини — у німецькому народному вчителеві”. Це б хотілося сказати й про українських учителів. Але чи про всіх?
Тривожить те, що молодь переважно байдуже ставиться до рідної мови. Це помічаю і за своїми студентами. У сім’ї, бачте, розмовляють суржиком чи російською. Бо батьків чи батьків батьків поставили в такі соціальні умови, що вони мусили підлаштовуватися під мову окупанта. Моєму знайомому полковнику, тепер доктору психологічних наук, коли він переводився із Сахаліну в Київ на викладацьку роботу у військове училище, заявили: “Знал бы, что ты хахол, не взял бы тебя на работу”. Російська мова не була рідною для прадідів і прабабусь теперішніх російськомовних українців: ті говорили українською мовою. Вона не рідна й для самих теперішніх російськомовних українців. Це мачуха, — може, для кого й добра, але мачуха. Якщо я визнаю себе українцем, то й рідна мова моя українська. Рідна мова — мова мого роду й народу, хоч я можу й не знати її — так уже склалися обставини.
Переходять на російську ще й тому, що розмовляти нею, бачте, престижно. Мова окупанта завжди була престижною, бо це мова панівної касти, а панові треба догоджати хоч би мовою, щоб не прогнівити його.
Ще дехто вважає, що російська мова розвиненіша, досконаліша. Таке твердження далеке від істини. Доскіпливі знавці інформатики дослідили, що обсяг словника російської мови становить 669 тис. байтів, обсяг словника української — 2 млн 645 тис. байтів. Аж не віриться: у нашій мові слів учетверо більше, ніж у російській. Наш словник багатший. А синонімічний ряд української мови уп’ятеро довший, ніж російської. Тут повірю. Коли моя студентка сказала: “Мене журили вдома”, я їй навів низку українських синонімів: дорікали, докоряли, ганили, пробирали, вичитували, виговорювали, закидали, картали, штрикали, бештали. І кожне слово має свої значеннєві та емоційні відтінки. У російській понял та понял. В українській зрозумів, утямив, збагнув, зметикував, допетрав, уторопав, розшолопав, утнув, змикитив, докумекав. Мені часом здається, що для декого наша мова важка, бо майже кожне слово має якщо не один, то кілька синонімів, і вони відрізняються один від одного відтінками значень, емоційним наповненням. Який словниковий запас людини, таке і її мислення. Оце й мета тих, хто настирливо поширює російську мову серед української молоді: “Какая разница?”
Наша граматика упорядкованіша, логічніша, ніж граматика російськомовна. Візьмімо бодай називний відмінок множини іменників чоловічого роду: в українській однотипні закінчення: столи, сусіди, береги, брати, сини, громадяни; у російській що не слово, то інше закінчення: столы, соседи, берега, братья, сыновья, граждане.
Українець, знаючи українську мову, легко зрозуміє будьяку іншу слов’янську мову і легко її засвоює. Коли мій син збирався у відрядження до Польщі, я два вечори попрацював із ним, він ще трохи сам потренувався і вже в Польщі з поляками розмовляв польською мовою. Відомий поет Василь Василашко відпочивав на Адріатичному узбережжі Хорватії, то, як розповідав мені, був перекладачем між російськими курортниками й хорватським персоналом, хоч до того й не чув хорватської мови. Росіянинові, який знає тільки свою, російську мову, навіть з українцем важко порозумітися, не кажучи вже про інших слов’ян. Мабуть, і вивчити теж. Скільки живуть в Україні, а української не можуть вивчити чи, може, зневажають її і нас так само.
Але справа не в достоїнствах мови. Мова, вироблена предками, має бути для кожної нормальної людини найприємнішою і наймилішою. Ставлення до мови свого народу — це міра особистої людської й національної гідності. “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, — заповідав Тарас Шевченко.
А нам, учителям і викладачам, ще треба подумати над тим, чи ми часом не занадто нудно, якось показенному, викладаємо українську мову українським дітям. Даємо їм знання з фонетики, граматики рідної мови ніби якимось іноземцям, але ж вони й без нас це знають, тільки не усвідомлюють законів і закономірностей рідної мови, тобто мову сприймають поки що фрагментарно, а не як цілісну, чітко впорядковану систему.
Отже, хоч яке б мовне явище ми розглядали, потрібно домагатися, щоб діти на базі свого знання мови самі відкривали його закономірність у мові. Видатний німецький педагог ХІХ століття Адольф Дістервег резонно стверджував: “Поганий учитель подає істину, добрий — вчить її знаходити”. І ще він сказав: “У школі має панувати мислення, отже, — запитання й відповіді, пошуки й відкриття”.
Я спробував цю вимогу конкретизувати в посібнику “Українська мова в школі. Методичні поради для вчителя” — продається і є безплатно в Інтернеті.
“Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім’ям своєї родини. Людина, яка не любить рідної мови, якій нічого не промовляє рідне слово, — це людина без роду й племені”, — мудро сказав Василь Сухомлинський.
Якщо не користуватися мовою, вона стає мертвою. А разом із мовою вмирає й народ як окрема спільнота. Але треба розуміти, що в нас, українців, є своя культура, свої геополітичні інтереси, а скажімо, у зрусифікованих бурятів чи удмуртів — своя культура, свої інтереси, цілком відмінні від наших, і не нам під них підлаштовуватися, а їм під нас.
Тож, панове вчителі, докладаймо зусиль, щоб не дати знищити наш оберіг — українську мову. Будуймо українську Україну для своїх онуків і правнуків, а не для чужих.
