Михайло Грушевський і Тарас Шевченко: цікаві віртуальні перетинання

10 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО

Автор рубрики, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Володимир Мельниченко обрав цього разу для розповіді про деякі несподівані віртуальні перетинання двох українських геніїв привабливий жанр історичної мініатюри, що дозволяє заторкнути в одній публікації різні теми й у різні часи.

“Заходив у храм Спасителя…”

10 лютого 1892 р., будучи в Москві, Грушевський занотував у щоденнику: “Учора вранці по служеніи заходив у храм Спасителя…” Грандіозний храм Христа Спасителя будували з 1839 р. упродовж більш як чотирьох десятиліть, освятили у травні 1883 р., тобто за дев’ять років до того, як у ньому молився Грушевський. Він не залишив про храм Христа Спасителя жодної оцінки чи враження, що лише підтверджує його стійку відстороненість від Москви та її знакових архітектурних споруд.

Зовсім інакше з Тарасом Григоровичем, який рішуче не сприйняв естетику храму Христа Спасителя, що тоді вже майже двадцять років будувався за проектом архітектора Костянтина Тона у так званому російсько-візантійському стилі: “Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной”. На пам’ять йому прийшов саме повойник — пов’язка, яку здавна одягали жінки під хустку. Поета відштовхувала відверта показовість, сказати б, імперська претензійність споруди, що не поєднувалася в його сприйнятті з Божим храмом. Ох, якби Шевченко знав, що храм ще й побудовано на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його набожними мешканцями…

Сучасний москвознавець Лев Колодний роздратовано пише про невдячного вихованця Петербурзької академії мистецтв — Тараса Шевченка, який посмів “метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора”. Колодний напучує: “Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золоченных шлемах, или с крепостью из пяти башен”.

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки…

До речі, відомий москвознавець Олексій Митрофанов цілком поділяє Шевченкову точку зору і навіть назвав одну главу своєї книжки про стару Москву “Купчиха в повойнике”. У ній читаємо: “Если не брать во внимание размеры и другие количественные характеристики храма Христа Спасителя, получается, что он ничем особенным не примечателен. Более того, не слишком удачный. Большая фигура — но дура”.

Цікаво, що раніше не порушували питання, чи бачив Шевченко будівництво храму під час перших приїздів до Москви у 1844 і 1845 рр. На мій погляд, не міг не бачити. Нагадаю, що 7 липня 1857 р. поет записав у Щоденнику: “Видел сегодня во сне Москву, не встретил никого знакомых и храма Спаса не видал”. Ясно, що храм Христа Спасителя був уже для Шевченка знаковою спорудою московської реальності. Втім, на початку 2009 р. Борис Олійник у розмові зі мною біля храму трактував запис поета абсолютно несподівано: сон Шевченка був пророчим, він побачив уві сні Москву, яка… вже втратила 1931 р. Христа Спасителя, зірваного більшовиками.

“Між двома церквами…”

Коли у вересні 1916 р. політичний засланець Грушевський переїхав із Казані в Москву й оселився на Арбаті, 55, то він напрочуд точно зафіксував духовне розташування будинку, в якому поселився — “старосвіцької кам’яниці на розі “Денежного переулка” між двома церквами…” Про які храми йдеться? Ближчою була церква Живоначальної Трійці на Арбаті. Друга церква — Миколи Чудотворця у Плотниках на тому ж непарному боці вулиці за сотню кроків від будинку Грушевського.

На перший погляд може здатися, що зауваження про дві церкви, між якими був будинок № 55, написані Грушевським мимохідь, але насправді він із дитинства запам’ятовував намолені місця. У “Споминах” через кілька десятків років згадував у подробицях “новий міський собор” у Ставрополі: “Собор був побудований солідно, не жалуючи коштів. Дзвіниця була висока й доволі гарна, хоч в іншім стилі, ніж собор”. Але найголовніше те, що Грушевський відразу відчув Арбат із його неповторною духовною аурою. У Першопрестольній було багато храмів, соборів і монастирів. Проте мало де можна було поселитися саме “між двома церквами”.

Найулюбленішим святим на Арбаті був Микола Чудотворець: на відносно невеликому вуличному просторі були, крім уже згаданої церкви Миколи в Плотниках, іще дві — Миколи на Пісках і Миколи Явленого та ще кілька вівтарів його імені в інших храмах. А Михайло Сергійович особливо шанував Святого Миколу. У його щоденнику зустрічаємо такий запис, зроблений ще замолоду: “Попереду усего дяка Богові милосердному й святому Миколаю”. У тому, що Грушевський у Москві поселився саме на Арбаті, який у народі називали Миколиною вулицею, вбачаю позитивну містику. Хто ж міг тоді подумати, що жити їм — великому українцю і стародавнім Святомиколиним храмам залишалося однаково — трохи більше півтора десятиліття. З різних причин, але рішуче й однозначно їх не прийняла радянська влада. Зірвали та знесли всі згадані вище церкви…

Але, на щастя, збереглися храми, які бачив або відвідував не лише Михайло Грушевський, а й Тарас Шевченко, буваючи в арбатському ареалі: “…Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний, розглядую собі то церкви, то собори…” Так писав поет 1845 року в листі до Якова Кухаренка. Згадував також, що “зайшов у якусь стару-престару церков…” Я можу назвати особливі шевченківські місця, принаймні збережені “старі-престарі” церкви Великого (Старого) Вознесіння на Великій Нікітській вулиці та Феодора Студита біля Нікітських воріт, які “відкрив” для Шевченка його друг Осип Бодянський.

До речі, московський професор допоміг Григорію Честахівському й Олександру Лазаревському, які супроводжували домовину з прахом Тараса Шевченка з Петербурга в Україну, розмістити її 27—28 квітня 1861 р. у церкві святого Тихона Амафунтського на Арбатській площі (знесена 1933 року), де і відбулася панахида по Тарасу Григоровичу1. Чи знав про це Грушевський? Вочевидь знав. У його “Споминах” є згадка про те, що в революційному лютому 1917 р. московські українці відслужили панахиду по Шевченку. Думаю, що це сталося саме в церкві Тихона Амафунтського.

“Великоросів на Україні не любили…”

Перебуваючи у Новопетровському укріпленні, Шевченко зробив 14 липня 1857 р. цікавий запис: “Вчера, как я сегодня узнал, несмотря на воскресенье и хорошую погоду, ни один из официю имеющих не появлялся на огороде. Странная, непонятная антипатия к благоухающей зелени. Они предпочитают пыль и несносную вонючую духоту в укреплении прохладной тени, цветам и свежей зелени на огороде. Непонятное затвердение органов”. Якраз у цьому зв’язку поет виклав на папері свою порівняльну характеристику великоросійських і малоросійських сіл, за якою відчувається внутрішній аналіз ментальності та характеру росіян і українців: “…В великороссийском человеке есть врожденная антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери природы. Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи сырых бревен с черными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зеленого не увидишь (Шевченко мав на увазі зображення сіл, зокрема Манілова й Плюшкіна в “Мертвих душах”. — В. М.), а по сторонам непроходимые леса зеленеют. А деревня, как будто нарошно вырубилась на большую дорогу из под тени этого непроходимого сада…

В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневых и вишневых садов. Там бедный неулыбающийся мужик окутал себя великолепною вечно улыбающеюся природою и поет свою унылую задушевную песню в надежде на лучшее существование”.

Цікаво, що Шевченків знайомий, москвознавець Іван Забєлін, проводячи археологічні розкопки в Україні, зафіксував у записній книжці таке своє спостереження: “Русский диче хохла. Девушка хохлушка принесла нам цветов и носила каждый раз. От русской этого не жди, в ней нет того эстетичного чувства, чувства любви, какими наиболее наделены хохлушки, нежное чувство, а у русской свиноватое, сальное, циническое”.

Не станемо сприймати ці слова буквально, проте в наведених цитатах ідеться про важливі й дорогі Шевченкові риси ментальності нашого народу. Сам Грушевський якось особливо болісно й гостро сформулював українську ментальну відразу до великоросів: “…Великоросів на Україні не любили, дивилися на них як на людей некультурних, грубіянів; московська самовласть, із суворими формами кар на тілі, тортурами, засланнями на Сибір — викликала в українців страх і відразу; московське життя було чуже й не викликало найменших симпатій”2.

“Народ отой убитий”

Історична тенденція московського “рівняння на Київ” бере початок іще з часів Юрія Долгорукого й особливо зримо й вагомо виявилася в дивовижний період перенесення в Москву київської вченості, що розпочався у середині XVII століття3. Михайло Грушевський настійно підкреслював важливе значення, яке “українська наука XVII ст. мала для розвою письменства і культури московської”. Відомий мандрівник і письменник XVII століття Павло Алеппський, який побував в Україні та Росії, свідчив, що “по всій землі русів, тобто козаків”, майже в усіх українських сім’ях не лише чоловіки, а й дружини та дочки, вміли читати. Через сотню років, за переписами 1740 і 1748 рр., у семи полках Гетьманщини, Полтавської і Чернігівської губерній на 1094 сіл припадало 866 шкіл із викладанням українською мовою. Кажучи словами Тараса Шевченка, “общая грамотность в народе — величайшее добро…”

Проте невдовзі наслідки національних утисків далися взнаки. Якщо за даними 1768 р. на території трьох пізнішіх повітів Чернігівщини одна школа припадала на 746 душ населення, то на цій же території сто років потому — на 6750 душ, а загалом по губернії — на 17143 душі населення. Перепис 1804 р. показав, що українці — один із наймалописьменніших народів Росії. У середині ХІХ століття Шевченко гірко писав про “народ отой убитий”. Наприкінці століття на сто душ українського населення припадало лише 13 письменних. І знову згадуються поетові слова:

“…Где на 100 один грамотный — величайшее зло”.

У статті “Камінь наріжний” (1916) Грушевський висновував, що “за нинішньої русифікаторської політики український народ, який колись випереджав великоросійське населення за своїм розвитком і освіченістю, справді засуджений на те, щоб стати “гноєм” для мови Пушкіна та для мови Міцкевича…”4

Великий і самодостатній народ із багатющою мовою і культурою Московщина перетворювала на малий російський, а в радянські часи нарекла “молодшим братом”…

“Се правда, вони не шевченки”

Грушевський їдко іронізував над українськими інтелігентами, які, вважаючи рідну мову недосконалою, сторонилися її, заводили “філологічні і діалектичні суперечки” замість того, щоб приєднатися до “спільної живої роботи”: “Се не трутні України, се не дезертири, що кидають народне діло в найгарячіший час та ще й своїми наріканнями сіють розтіч між нашою суспільністю. Ні, се “справжні” українські патріоти, які так шанують українську мову, що ані в руки, ані в рот її не беруть. І тільки тому не читають нічого по-українськи, бо се не Шевченко писав, і тому самі нічого не пишуть, бо вони не Шевченки.

Се правда, вони не шевченки”5.

Одне з найсильніших місць у публіцистиці Грушевського!

Іронічна максима Грушевського часто-густо згадується в інших сучасних контекстах, особливо, коли стикаєшся з несосвітенними претензіями власть імущих, які переплюнули Шевченкову пору в неправедному наживанню грошей. Якось наприкінці 1858 р. Тарас Григорович написав своєму другу Михайлу Щепкіну: “Де доткнеться до користі, до грошей, то я бачу, що твоя натура моїй сестра рідна, і соромлива, і боязлива. Чого се воно так? Мабуть, того, що гроші душу холодять, а наші душі бояться холоду. Повинно буть так”.

Нинішні нувориші, які претендують на лідерство в українській нації, не сором’язливі й не богобоязливі. Та й гроші їм душу не холодять, а гріють… Одним словом, “вони не шевченки”.

“Заговорити мовою душі”

Важко переоцінити вклад українців Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна та Миколи Гоголя в літературне, наукове, культурно-мистецьке життя Росії та Москви. Щепкін і Гоголь буквально перевернули театральну й літературну Москву, Бодянський явив їй небачене подвижництво в публікації історичних документів, а Максимович став відомим ученим-енциклопедистом. Обидва вони були видатними професорами Московського університету. На цій підставі в українській історіографії виробився стереотип, за яким Осип Бодянський разом із Михайлом Максимовичем нібито “зовсім не були українськими національними патріотами” (Іван Лисяк-Рудницький), а той же Максимович буцімто

виявляв “дводушність” (Сергій Єфремов). Що й говорити про Михайла Щепкіна та Миколу Гоголя, яких у Росії намагаються практично повністю поглинути російською культурою.

Особливо суворим і нещадним в оцінці вкладу українських талантів у розбудову російської імперії був сам Грушевський. Ось, що він писав, наприклад, щодо вже згаданого періоду перенесення до Москви київської вченості в ХVІІ столітті: “Найздібніші ученики Києво-Могилянської школи — Єп. Славинецький, Полоцький,

Ст. Яворський, Дмитро Туптало, Теофан Прокопович ідуть у Московщину і помагають там витворити ту державно-централістичну машину, яка відтепер 200 літ мала матеріально висисати і духово гнобити Україну”. Все ХVІІ століття Грушевський узагальнююче назвав “віком розтечі”: “Українська інтелігенція на лівім боці Дніпра московщиться, на правім боці польщиться…”6

Що ж говорити про вік ХІХ… Але саме Грушевський назвав роботу Бодянського “патріотичним подвигом” і на його живому прикладі показав, що українським патріотом — і не тільки пересічним, а й видатним — можна бути, щиро люблячи Москву, та й працювати в ім’я України треба, необхідно (!) й у самій Москві. Грушевський писав про Бодянського, що він саме в Москві “все життя багато працював для вияснення української минувшості і українського життя, бо сильно любив свій край і народ, його мову, словесність і історію”.

Особливо прислухаємося до Шевченка, який вітав Максимовича в Москві, бажаючи йому там творчої праці “на славу нашої преславної України”.

“Оживає моя душа…”

Розмірковуючи над непростою московською долею українця Бодянського, Михайло Драгоманов писав: “Як собі хочете, а боротись з тим, що нас незамітно підточує, одтяга вас од рідної країни, втяга в чуже життя, перероблює, — не день, не два, а роки, десятки років, — не легко. А зовсім переробитись, — все таки не можна. А порвати зразу з тим, що нас переробляє і почати самому по собі будувати новий притулок для думки і серця на рідній ниві, з рідного матеріалу, на це в людей, все таки поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний, — було ділом неможливим”7.

Так-то воно так, але Бодянський, як і Максимович, Щепкін і Гоголь, залишаючись добропорядними російськими громадянами, “вискакували” і думкою своєю, і справою реальною за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії Російської імперії8.

Та ще не забудьмо, що Грушевський особливо підкреслював дружбу Щепкіна з Шевченком, а Бодянський і Максимович також були найближчими московськими друзями Шевченка, а про Гоголя Тарас Григорович писав: “Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем”. Геніальний поет знав істинну ціну своїм великим землякам, і нам треба шанувати й пропагувати його позицію.

До речі, згаданий єфремівський термін “дводушність” (тобто, двоєдушність), незважаючи на його негативне значення, насамперед означає, що вчений таки визнавав українську душу за тим же Максимовичем. Гоголь, який 1833 року збирався переїхати в Україну, писав Максимовичу, що тільки з ним зможе там “заговорити мовою душі”. Насправді у кожного з видатних московських українців була одна душа — українська. Інша річ, що українські душі належали московським підданим, об’єктивно інтегрованим у російську, імперську культуру і духовність.

Відомий грушевськознавець Ігор Гирич називає цей феномен “подвійною лояльністю”. Він пише: “Чи маємо ми за це засуджувати нашу інтелігенцію, чи повинні зрозуміти такий її вибір? Радше друге. Їхній вибір був умотивованим рішенням… Вимушене “колаборанство” — це доля інтелектуалів недержавної нації”9.

Великі й щедрі душі московських українців оживляли душі тих людей, які їх оточували, а через свої публікації та гру на театрі (Щепкін) — багатьох українців і росіян, які їх читали, бачили й чули. Щодо цього маємо пряме свідчення Шевченка у листі до Бодянського, який надсилав поетові з Москви на заслання літописи: “Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!” У цьому випадку поет заторкнув лише малу дещицю зробленого московським професором, а ми знаємо й пам’ятаємо про розмаїтий огром заслуг Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського та Миколи Гоголя перед Україною.

Стосовно Бодянського Грушевський писав: “А року 1877 вмер таки у Москві та там і похований. Лишив по собі вдячну пам’ять і пошану у всіх, хто його знав і з його праці користав. І нам, українцям, годиться його пам’ятати”.

Це звучить як заповіт.

Не буде перебільшенням сказати, що всі згадані російські українці були для Шевченка, а затим і Грушевського, живими знаками української мови, культури, духовності, ментальності. Вони уособили й поселили в Москві ХІХ століття щиру й щедру українську душу з її психікою, настроями, переживаннями, почуттями. Велику душу, доповнену духовною енергією багатьох інших українців, — менш відомих і менш талановитих.

Нам, сучасним українцям, годиться їх пам’ятати!

“Як побожно цілував Шевченко листи “Колокола”…”

У статті “В столітні роковини Герцена” (1912) Грушевський мимохідь згадав, що “епігони Герцена… не забули спом’янути ще, як побожно цілував Шевченко листки “Колокола”, вперше діставши до рук”. Справді, 6 лютого 1858 р. Шевченко, будучи в Нижньому Новгороді, записав у Щоденнику, що його знайомий Петро Шумахер привіз із-за кордону чотири номери першої російської вільної газети “Колокол”, що видавалася в Лондоні: “Я в первый раз сегодня увидел газету и с благоговением облобызал”.

Цікаво, що ще в листопаді 1857 р. Шевченко познайомився з брошурою Герцена “Крещеная собственность” і записав у Щоденнику: “Сердечное, задушевное, человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного Бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник”. Цей твір Олександра Герцена своїм антикріпосницьким спрямуванням був суголосний Шевченковим настроям. Скажімо, Герцен писав: “Пока помещик не уморил с голоду или не убил физически своего крепостного человека, он прав перед законом и ограничен только одним топором мужика. Им, вероятно, и разрубится запутанный узел помещичьей власти”. Як тут не згадати Шевченкове: “Та добре вигострить сокиру, / Та й заходиться вже будить”.

У квітні 1860 р. Шевченко передав Герцену щойно виданого “Кобзаря”, як він писав, “с моим благоговейным поклоном”. Цей примірник зберігся в бібліотеці Герцена. Донька віце-президента Академії художеств Федора Толстого Катерина Юнге згадувала, що 1861 року Герцен у бесіді з її батьком сказав про Шевченка: “Он тем велик, что он совершенно народный писатель, как наш Кольцов; но он имеет гораздо большее значение, чем Кольцов, так как Шевченко также политический деятель и явился борцом за свободу”. У статті “1831–1833”, говорячи про розвиток революційно-демократичних сил у Росії, Герцен у журналістиці назвав ім’я Бєлінського, а в поезії — Шевченка. У спогадах відомого художника Миколи Ге згадується, з яким захопленням Герцен читав твори Шевченка в перекладах Миколи Гербеля: “Боже, что за прелесть, так и повеяло чистой нетронутой степью, это ширь, это свобода”.

Життєві шляхи Шевченка й Герцена не перетнулися, проте їхня зустріч була цілком можливою в Москві в 1844 чи 1845 рр. Якби поет залишився тоді в місті довше, Щепкін урешті-решт привів би його до Герцена.

Що ж до Грушевського, то згадану статтю про Герцена він завершив так: “Українці вважали його одномишленником і речником своїх національних інтересів і до солідарності з Герценовими однодумцями їм не треба було заохоти. Нинішні українці, навпаки, чують ненастанно сі поклики або й докори за те, що вони відокремлюються від спільного ділання. Але поклики не роблять свого вражіння, і, очевидно, й не зроблять, невважаючи навіть на всі зусилля найщиріших прихильників українсько-великоруського контакту, поки в самих тих голосах з великоруського боку не зазвучать ноти щирого і неупередженого, сміливого і послідовного признання прав народів, які звучали в огненних словах великого вигнанця Росії”10.

Яку чітку межу провів Грушевський між речником українських національних інтересів Герценом і царською владою!

“Сталося зовсім протилежне”

Серед золотих думок Грушевського про Шевченка зверну особливу увагу читача на пронизливо-мудрі рядки зі статті “Шевченкове століття” (1914): “Можна було думати, що в великий день столітнього ювілею, забувши все, що могло кого-небудь дражнити й вражати, перед сею великою красою духу, в ім’я сього культу правди і любові, віддадуть честь і поклоняться Йому всі племена, осяяні світом його слова, і проголосять Йому вічную славу незлобним серцем і нескверними устами…

Так повинно було бути, і велике українське свято мало заразом стати святом загального поєднання всіх, без ріжниці народу, віри і стану, кому близькі великі ідеали справедливості і любові, голошені великим Кобзарем…

Так повинно було бути — отже, не сталося. Сталося зовсім протилежне. Сей дорогий нам момент вибрали на те, щоб доторкнути найтонших нервів нашої душі, найболючіших місць нашого почуття залізними вилами самоволі — щоб ми злетіли з нашого поетичного раювання на тверду землю і ще раз почули, де ми і хто ми, під яким правом і в яких обставинах живемо”.

Боляче читати це ще через сто років, усвідомлюючи, що таки знову не сталося те, чого чекав український народ. Як часто-густо поетичні рядки Шевченка чи науково-публіцистичні — Грушевського є й нині дивовижно точними й актуальними.

“Та й знову думать заходивсь…”

Як ви думаєте, дорогі читачі: чи 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка та 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського справді занурили навіть неповоротких і неуважливих людей навіть у владі в думи (Шевченкове слово!) про нинішню й майбутню долю України? Чи є від того занурення видимий або відчутний толк? Чи ми вповні усвідомлюємо можливі тяжкі наслідки тривалої вседержавної бездумності щодо заповітів національних геніїв? Думайте, особливо, коли голосуєте! Така можливість, українці, вже не за горами.

Адже думання думи було звичним, більше того, переважаючим станом єства Шевченкового, навіть у тих випадках, коли його відволікали сатанинські витівки і вчинки російської влади:

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

Нині в Україні немає постатей масштабу Шевченка чи Грушевського. Тому особливе, невигубне сподівання наше на справді мислячі уми, яких в Україні в найтяжчі часи виявлялося, на щастя, достатньо для того, щоб вона з надією дивилася й рухалася в майбутнє.

Утім, їхні роздуми поки що лише подовжили відоме Шевченкове подивування. Пам’ятаєте?

І день іде, і ніч іде.

І голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки!

А Шевченко ж учив, попереджав, пророчив — “Без правди горе!” Зокрема й для науки…

________________

1 Докладно див. Мельниченко В. Тарас Шевченко у Москві. К.: Либідь, 2009. С. 700–728.

2. Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 238.

3 Докладно див. Мельниченко В. Українські наголоси московських храмів. М.: ОЛМА Медіа Групп, 2010.

С. 14–37.

4 Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 3. С. 458.