Василь ОВСІЄНКО
Удосвіта Дня Незалежності в Житомирі помер колишній політв’язень, націоналіст, революціонер Сергій Олексійович Бабич. Він провів у неволі 27 років і 4 місяці, з них 24 роки — в камерах.
Народився 13.12.1939 р. у селі Рогачів Баранівського р-ну Житомирської обл. У рідному селі закінчив 7 класів. Із 1959-го працював на Житомирському меблевому комбінаті, навчаючись у вечірній школі.
Уперше заарештований КДБ 13.04.1960 р. за розповсюдження антикомуністичних листівок із закликом до робітників не просити, а вимагати своїх прав, із гаслом “Геть комуністичну систему гніту і терору!” Засуджений Житомирським обласним судом 26.05.1960-го за ст. 7 ч. 1 Закону СРСР від 25.12.1958 р. “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” на 3 р. ув’язнення. Термін відбував у таборах Мордовії та у Владимирській тюрмі. З 1961 р. табори і тюрми стали голодними. Родичі були вражені, побачивши Сергія після звільнення.
“У 1962 р. я вже знав, що не матиму сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. Я не міг народжувати рабів. Я був рабом. А раб не повинен народжувати раба — це аморально”. (Зі спогадів С. Бабича).
Скоро після звільнення допоміг недавньому співв’язневі Борису Бульбинському розповсюдити в Житомирі листівки з ідеями демократизації, багатопартійності, проти відродження сталінізму. Заарештований 27.09.1963 р. На закритому засіданні суду в Рівному не визнав себе винним, не каявся, а попросив суд записати, що він остаточно переконався у правоті українського націоналізму. Одержав 10 р. таборів особливого (камерного) режиму, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в таборі № 10 у Мордовії. 14.08.1964 р. втік із робочої зони. Командиром взводу, який через дві доби піймав Бабича, виявився його односелець, тому його не вбили і навіть не завдали тілесних ушкоджень. У жовтні 1964-го засуджений ще на 10 р. таборів особливого режиму, починаючи з дня суду, з них 3 р. тюремного ув’язнення.
24.12.1964 р. на вокзалі у Владимирі під час посадки у “воронки” Бабич кинувся поміж двох лав ошелешених конвоїрів. Поранений у ліве стегно. Його не лікували. Рана гнила. На суді 19.02.1965-го заявив, що комуністи термін “революціонер-професіонал” підмінили терміном “особливо небезпечний рецидивіст”. Спрямований на психіатричну експертизу. Владимирський суд призначив покарання 3 р. тюремного ув’язнення. З літа 1972-го знову був у Мордовії. 1974-го, за рік до закінчення терміну, Бабича перевели до 19-го табору суворого режиму (с. Лісне). Брав участь у боротьбі за Статус політв’язня. Звільнений 27.01.1975 р.
Жив у рідному селі Рогачів. 11.06.1976-го його знову заарештували по дорозі на Волинь, відвезли в Житомирське УВС, побили, вимагаючи зізнань у викраденні зброї у шкільному військовому кабінеті. Суд не мав достатніх доказів його причетності до викрадення зброї, однак виніс максимальний вирок: 5 р. тюремного ув’язнення та 10 р. таборів особливого режиму за ст. 223 КК УРСР (“викрадення зброї”).
Карався у Вінницькій в’язниці, у Бердичеві, Ізяславі, в Луганську, Городищі, знову у Вінниці. В кінці листопада 1983-го у Бабича вилучили автобіографію (писав про Владимирський централ, про Мордовські табори). 13.12.1983-го його кинули в “прес-хату” — камеру з карними в’язнями, які дістали завдання побити його. Після жорстокого побиття капітан сказав: “Ну що? Я ж тобі казав: не пиши”.
С. Бабича як в’язня сумління захищала “Міжнародна амністія”. Про це писала газета “Известия” у статті “Кого защищаете, господа?” (№ 200 (19570), 26.08.1980 р.)
23.05.1989 р. померла мати Сергія. Він просив звозити його на похорон. Дорогу собі й конвою — 120 км — згоден був оплатити. Відмовили. Через два тижні, 7 червня 1989 року, Бабича звільнили — за 8 місяців до закінчення терміну.
Сергій Бабич вступив до УГС, з її перетворенням на партію був членом УРП. З легалізацією в 1992 р. ОУН(б) в Україні під назвою “КУН” очолював її Житомирську обласну організацію. Висувався кандидатом у народні депутати 1996 і 1998 рр.
Разом із мешканцем с. Базар Народицького р-ну Павлом Єсипчуком знайшов поховання загиблих у бою з червоними 17.11.1921 р.
вояків Повстанської Армії — учасників Другого зимового походу, якими командував генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, і впорядкував їхні могили. Разом з архітектором Олександром Борисом керував спорудженням меморіалу в с. Базар.
Указом Президента України
В. Ющенка № 939/209 “Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи” від 18 листопада 2009 року С. Бабич нагороджений орденом “За мужність” І ступеня.
Жив у Житомирі. Брав активну участь у громадському житті. Допомагав Євгенові Концевичу. 2016 р. видав книжку спогадів і роздумів “Дорогою безглуздя”. Це неоціненні свідчення про совєцький режим — по обидва боки колючого дроту, про багатьох політв’язнів.
Похований поруч із батьком у рідному селі Рогачів, де заздалегідь поклав каменя-валуна.
Схилімо голови на знак пам’яті про мужнього борця за волю людини і за свободу України.
