Віктор ГРАБОВСЬКИЙ
Мабуть, багато хто пам’ятає, як на І з’їзді Руху дуже симпатичні нащадки бандерівців, завербованих на відбудову Всесоюзної Кочегарки, запевняли, що шахтарський Донбас погодиться з усім: і Славнем, і Незалежністю України, але тільки не з синьо-жовтим прапором… А що ж насправді?! Під яким стягом прийшов до влади “двічі не судимий” голос Донбасу?! А коли проводили телеопитування щодо найвідомішого Українця, хіба не за Бандеру проголосувала Донеччина?! І лише брутальне втручання Табачника (сам зізнався “трудяга” перегодом про тисячі облудних есемесок) урятувало дволикого Януса “від ганьби”… Так само було і з Євромайданами у Донецьку та Луганську! Сотні шахтарів охороняли активістів, доки зрадники-силовики не позвозили різних маргіналів, аби таки заткнути рота тим, хто підтримує Січ-Майдан.
Інакше й не могло статися… Адже роками (довгими роками!) громадила сили “п’ята колона”, щоб зламати карк ненависної відщепенцям суверенної України.
Державна мова “вагається” так само, як і закономірна поява Герба на державному прапорі (шануючи державотворчу традицію, народ уже давно його прийняв). Як і заповідана тією ж самою традицією Трійця східних телевеж, котрі мають хоча б якоюсь мірою визначити межі державного інформаційного простору (їхнє встановлення не забезпечене й досі). Але хіба служивий люд ув адмінцентрах — ще за Кравчука — не дружно (без жодної вказівки!!!) перейшов на мову титульної нації? Ще б пак! Адже компартія підтримала “бандерівця”…
То що ж нашій високооплачуваній держполітеліті — після всього цього, баченого й відчутого — найбільше дається взнаки, як не брак елементарної політичної волі та звичайного патріотизму?! І цілком природно… Адже вдома й на “тусовках” вона звично спілкується “на общєпонятном”.
Чи не тому і справді так тяжко порозумітися народові не тільки з тими, хто має державну мову за розмінну монету, чи з тими, хто взагалі відмовляє їй у праві на державне існування, хоча й не має сили позбавити себе задоволення паразитувати в укрдержструктурах?! Адже найтяжче все-таки дійти спільної думки з типами, котрі, зачувши знайомий з убогої юності злодійський сленг, одразу підпорядковують йому не тільки мову — всі фібри вбогої душі. То хіба зможе та бідолашна душа не лише вмістити ідею національної соборності, а й піднятися нею до прагнення свободи й суверенітету? Чи спроможна така душа на самопожертву в ім’я утвердження державності українського народу?!
Марні сподівання… Духовно байдужа, далека від національної культури душа не побачить жодної користі в духовному розвитку не тільки власної нації, а й усього людства. Якщо нікому було прищепити їй першопагін духовності — любов до краси. Атож-атож, бо хіба російський язик гірший від української?! Хоч як прикро буде про це декому дізнатися, саме українська літературна мова, що й потверджують досліди високоавторитетних науковців, дає змогу не лише відчути, а й збагнути себе Людиною — у духовному сенсі! — навіть російськомовному громадянинові. (Див. “СП” ч. 31 ст. “Ідея гармонії”).
Саме так: звучання української мови неабияк сприяє гармонізації довкілля та облагороджує, підносить занепалі, зубожілі душі! Воскрешає їх! То чому б оцьому науковому відкриттю стосовно факту, що національні краєвиди, гармонійно поєднані з мовою, роблять народ не лише психічно повноцінним, а й естетично багатшим, не стати засадничою підставою для воістину високих і значно далекосяжніших етичних висновків?! Але в тім то й річ: імперський шовінізм у жоден спосіб не сприяє зближенню націй! Адже природа його занадто вже людиноненависницька… Тому й незряча та глуха.
Пригадаймо таке пророче Тарасове: “Оглухли, не чують! Кайданами міняються, правдою торгують…”. Ота ущербна торгівля правдою і вирізняє особливо нещадний московський шовінізм серед сонму йому подібних. Тому, на жаль, і не кожна збідована душа спроможна уявити, що наша історія, мова, культура не лише можливі, а й важливі українцям ще задовго до 1654 року… Адже в Києві на ту пору не тільки жодної гадки про нахабство москалів, а й про хоча б якесь московське посольство не було чути… Чужа чужина!
Проте ще й нині мусимо переконувати рідні душі, що навіть сановиті царські історики вважали: за Володимира Великого, як і за його сина Ярослава Мудрого чи за Володимира Мономаха, кияни розмовляли тією ж мовою, що й за Петра І. А звідки ж було взятися іншій?! Це лише за кривавого московського більшовизму нещадноповальними голодоморами вдалося настільки сплюгавити люд отим жахним, богопротивним класовим самоїдством, що й до канібалізму почали звикати… Ті, хто поімперськи звик, саме тому надто звично заперечують не лише злочини, вчинені проти людськості, а й хамовитий імперський лінгвоцид, яким кремлівські вожді у найцинічніший спосіб прирікали українську, корінну націю, на повільне, мученицьке вимирання.
Зрештою, імпершовіністи ніколи й не відмовлялися від україножерських, загарбницьких планів. Хіба не саме їх і стверджують нині з усією жорстокістю не тільки на Донеччині, Луганщині й у Криму, а й по всій нашій країні?! Досить лишень ледьледь уважніше прислухатися… Хіба державна українська мова не животіє так само, як і животіла?! До того ж, хоч і вельми сумно зізнатися у цьому, виживати їй стало ще важче, ніж “у братній сім’ї”…
Ось пригадайте хоча б картинку: розважають телеглядачів досить миловидні ранкові ведучі каналу “1+1”, та щойно заходить панлицедій Зеленський — враз переходять на російську мову! З якого б це дива?! Невже їхній колега не розуміє мови своєї матері?!! Але — звичка! Щойно почуємо російську — відразу приєднуємося: і ми, Химко, люди… То що тоді казати про звичайних українців, коли подібні “телеприклади” на кожному кроці?!
Це справді неймовірно, проте чи не найкращі з українських дикторів того ж патріотичного каналу щоранку красуються на тлі музичної пародії на… Гімн України. Треба визнати, досить дотепної пародії! Можливо, й на всю нашу державність… Отже, є й така творча думка? Проте роль Росії у нав’язаній нам війні надто недвозначна, щоб не розуміти її прагнень. Отож дарма повернення класного пілота Надії Савченко з лабет усюдисущого ФСБ було сприйняте “елітою”, неначе дарунок небес. Адже в усьому світі навіть героя, незважаючи на його заслуги, після тривалого полону до керма державного в жодному разі не допускають. Чому? Та хоча б тому, щоб якось розвиднілося небораці після всього пережитого… Психіка ж не цяцька! Тим паче, що за сучасної техніки зомбування навряд чи можна передбачити наступний крок будьякої жертви.
Ось хоча б і голодування стосовно долі українських бранців, що животіють у підвалах “самопроголошених” терористів, чомусь не під посольством РФ, але ж таки під порогом Президента України? Неначе полонені мучаться в АП?! Та хіба вся ця “акція” виникла задля того, щоб допомогти нещасним? Аж ніяк! Лише заради того, щоб, легітимізувавши терористівнайманців особистим зверненням, змусити Порошенка визнати “громадянську війну” в Україні.
Проте в наших очільників усе надто звично! Скільки під ними специфічних відомств, інститутів, різних учених, а вони — немов на безлюдному острові…
Тому не лише державна мова — патріотизм так само перебуває в заручниках.
Чом не парадокс? Як це взагалі могло статися, що за чверть століття ніби ж європейська держава так і не зуміла подбати про належний статус української мови, затверджений не тільки Основним Законом, а й Конституційним Судом? Адже 4 роки тому державну мову її лихі недруги враз опустили “до плінтуса”, проте зреагувало на підлу провокацію лише студентство… Наші москворощені демократи проковтнули шовіністичну “наживку”, як немовлята! Незважаючи на сотні звернень, протестів тощо… Ще й досі “…чухають чуби”!
Виявляється, в суверенній Україні таки може запанувати безпардонний лінгвоцид?! Запросто! І це тим важливіше усвідомити суспільству тепер, коли в депутатські крісла приходять учорашні воїни, несучи не лише біль утрат, а й контужену війною мову… Хоча знаємо: жоден англієць або німець, вихований у любові й повазі до своєї держави, не принесе у стіни парламенту окопний сленг. Але ж ми, “спролетаризовані” московщиною, позбулися й тіні поваги не тільки до своєї мови, а й до національної культури. Ще й дітей заражуємо!
Хтось, можливо, й заперечить… Мовляв, духовний голод не такий страшний, як фізіологічний… І російська мова спроможна спокійнісінько жити поряд із українською! Хіба ж наш Президент не саме це мав на увазі?
Та мусимо розчарувати ревнителів офіційного статусу російської мови не так нагадуванням про її материзну, РФ, як про ту роль, в якій виступає “вєлікій і могучій”. Розчарувати достеменним європейським прикладом. Адже, мислячи суто побутовими інтересами, не завжди навіть підозрюємо про страшну духовну деградацію, на яку прирікає себе нація, зрікаючись освіти рідною мовою. Тим паче, що задавнена хвороба імпершовінізму надто тяжка…
Так ось: маленька Швейцарія після Другої світової війни посіла шосте місце у світі за кількістю приїжджих чужоземців. Однак у швейцарському законодавстві немає положення, що б якось обумовлювало їхні права в царині мови. Усі вони мусять вивчити мови корінних мешканців країни! Наприклад: у навчальних закладах Швейцарії навчаються також діти іммігрантів, але хоча з ретороманською мовою навчання у швейцарських навчальних закладах налічується лише 10 тисяч осіб, саме цією мовою державні заклади функціонують, а іспанською, турецькою, сербською чи хорватською — ні, бо це мови зайшлих людей, а ретороманська мова належить корінній нації…
Як стверджує ексзаступник комітету з культури й етики ВР України Михайло Косів, котрий займався вивченням цієї проблеми, у Швейцарії на підтримку кожної мови корінної нації витрачають неабиякі кошти. Хоча іноді створюється й парадоксальна ситуація: італійці становлять половину щорічно приїжджих у Швейцарію, але тільки корінне італійськомовне населення користується тими правами, що й інші громадяни країни, а приїжджі італійці поставлені в однакові умови з іноземцями. Згідно з існуючим законом.
Скажіть, вельмишановний друже, хіба у нашій країні в такому разі “п’ята колона” не здійняла б галасу щодо протизаконного поділу суспільства на людей “першого і другого сорту”?!. Атож, їм аби обурюватись і підбурювати…
До речі, міграція у Швейцарії переважає будьяку в європейських країнах, тому корінна етнічна група може опинитися в меншості (така загроза існувала не так давно і для народів Балтії). Але держава вдається до заходів, які деінде називають “нарушенієм чєлавєчєскіх прав”. Вдається і чомусь не боїться, що її запідозрять чи звинуватять у “недемократичності”… Бо демократія у жоден спосіб не передбачає нехтування інтересів корінного народу на догоду сусідам, а тим паче — нахабним імперським зазіханням пригноблювачівасиміляторів, які розпаношилися настільки, що почуваються у нашій хаті навіть не квартирантами, а тільки “законними господарями”.
Зрештою, хіба ж нам уперше нав’язують національну меншовартісність?! Як і півстоліття тому, чуємо з міністерств, наче з Олімпіад, не вельми доладні коментарі “Штепселя й Тарапуньки”… Ну ніяк не можуть деякі братиросіяни зрозуміти ні мови, ні менталітету державної нації… Ось і допомагаємо всім отим неспроможним, на кожному кроці порушуючи Конституцію! Хоча добре знаємо, як ведеться мільйонам українців у РФ?! Адже вони там не тільки позбавлені елементарних культурних потреб, а й досить жорстоко переслідувані… Бо визнавати себе українцем у Московщині означає, крім бути “людиною другого сорту”, ще й оголосити себе ворогом “братньої” Росії!
Саме це й має змогу спостерігати світ і в Криму, і на сході України. Тому що все крадене Москвою — “в законі”, а мародерство — бізнес. До того ж і на озброєнні у Росії найпотужніший засіб самого батька брехні! Адже всім було сказано чітко: хто не повірить — “будєм мочіть в сартірах”…
Але хіба ж не Єдина Правда Христова нам заповідана?!
Тож і доводиться звертатися до миролюбної, кільканадцятимільйонної громади українських росіян: заступіться, братці! Запевніть гаспадіна прєзідєнта Путіна, що українська мова не ворог вам, а справжнісінькі ліки — це й наукою доведено. Здійсніть цей духовний здвиг бодай заради нашого Спасителя! Тим паче, що діти ваші залюбки вчаться в Україні російської мови, їм створено всі умови для цього, а малі українці такої можливості не мають…
Духовний голодомор таки страшніший від фізичного, бо убиває віру не тільки у правду і справедливість, а й у Святого Духа. Що, як відаємо, і є невідплатним переступом супроти Заповідей Господніх.
…Але хто з нас не мріяв про подвиги? Тим паче, що й здійснювали їх — подумки! — не задля нагород, а чи слави — лише заради вірних друзів… Ось, либонь, саме тим і відрізняється чистота дитячих помислів од марнославства дорослого піару?!. Проте вітрило всенародного подвигу вже піднято! Ніяк не дається хвилі розпачу козацька “чайка”… І жодні криваві московські шторми не завадять уможливити святе призначення України.
