Надія КИР’ЯН
Так назвав український мовознавець, професор, директор Інституту української мови НАНУ Павло Гриценко відомого українського письменника, публіциста, літературного критика, видавця, лауреата багатьох престижних літературних премій і Національної премії України імені Т. Шевченка Михайла Слабошпицького у промові на творчому вечорі митця з нагоди його 70річчя, який відбувся в Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України. Модератором зустрічі був науковець, письменник, дипломат, очільник Комітету з присудження Національної премії Юрій Щербак.
Юрій Щербак наголосив, що на це свято української літератури, українського слова, українського духу зібралося надзвичайно багато людей. Михайла Слабошпицького 70 років тому народив Шевченків край — Черкащина, сонячне ядро давньої УкраїниРуси. “Це людина, яка змалку, з часів сталінськоколгоспного кріпацтва, тяжкого повоєнного часу увібрала в себе безцінні скарби народної мови, виплекала і примножила їх, віддавши нам свої твори. Слабошпицький — один із унікальних носіїв, переосмислювачів і трансформерів української літературної мови. Його діапазон — від ніжності до найвищого звучання слів і стогонів, народжених у битвах і повстаннях, від притчевої багатозначності до філософських модерних текстів. Творчість Михайла Слабошпицького — це суверенна територія української мовноісторичної спадщини і ніяким ордам імперії зла, ніяким ординцям “руського міра” не вдасться анексувати цю територію. Вона належить усім нам, сучасним і майбутнім українцям.
50 років тому, Михайле Федотовичу, ми зустрілися з Вами в Ірпені, на відомій фабриці української радянської літератури, на будівництві бульвару соцреалізму та проспекту самоцензури. Але ми з Вами збочили на неконтрольовану КДБ і парткомом стихію свободи, туди, де можна було зустріти Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала. Була майже безнадійна осінь придушення празької весни танками, тими, які нині намагаються вбити українську весну у 2013—2016 роках.
Тоді я побачив молоду, світлооку, біляву людину зі співучим голосом і лагідною усмішкою. Я зустрів людину, яка вразила мене глибоким знанням української та світової літератури. Мене приємно здивувало Ваше почуття гумору та іронії щодо бундючних, штучно створених класиків совка, які нині забуті. В особі цього тендітного хлопця я знайшов друга і однодумця на довгі роки. І ніякі відстані, паузи в спілкуванні не в змозі перервати наш духовний зв’язок. Сьогодні, сподіваюся, буде багато сказано про численні таланти Михайла Федотовича. Я ж хочу згадати лише один: він блискучий, ненаситний, жадібний, мудрий читач. Він дає приклад поколінням, які майже нічого не читають завдяки новітнім інформаційним технологіям. Він знає, що ніщо не замінить слова, з якого починався наш світ, і в якому існує та існуватиме вічно. Насамкінець хочу нагадати улюблену притчу Петра Яцика про те, що Бог дав людині човен, весла і стерно і пустив у плавання. Тож нехай пливе човен Слабошпицького ще довгодовго рікою української літератури. Нехай він міцно тримає в руці стерно”.
Після цього зазвучала пісня “Два кольори”, з якою виросло не одне покоління. До мікрофона підійшов її автор — поет, перекладач, дипломат, державний діяч, Герой України, лауреат Шевченківської премії Дмитро Павличко. Він чітко, лаконічно і своєрідно охарактеризував п’ять біографічних романів Михайла Слабошпицького, написаних в останні десятиліття, об’єднавши їх єдиним різноплановим образом України в її розвитку: про Марію Башкирцеву, Тодося Осьмачку, Олексу Влизька, Петра Яцика, Михайла Коцюбинського.
— 5 романівбіографій, які вийшли зпід пера Слабошпицького, написані на рівні Андре Моруа, — констатував Дмитро Васильович. Вражає об’єднувальний ці твори образ різноликої України. Роман “Марія Башкирцева” — це Україна, ще не свідома своєї глибокої українськості. Героїня талановита, буйна, обдарована численними творчими здібностями, мистецьким і літературним хистом. У своєму бажанні стати геніальною підкорює Париж, Європу, але відірвана від національних джерел. Вона мучиться, гине, бо здатна бути світом, але не здатна бути батьківщиною.
Роман, у якому зображена доля наймолодшого серед розстріляних 1934 року письменників Олекси Влизька, — це Україна, одурена соціалістичними візіями не лише комуністичних привидів минулого, а й власними недалекоглядними пророками. Це Україна, що кинулася будувати соціально й національно справедливе суспільство під фальшивим більшовицькошовіністичним керівництвом Москви. І раптом ця Україна збагнула, що для неї ленінці набагато страшніші від царських жандармів. Ця Україна засуджена на розстріл у тюрмі НКВД.
Роман “Поет із пекла” — це Україна, фатована Голодомором, знищена продуманим наперед сталінським геноцидом. Цей образ України завдяки творчості Тодося Осьмачки накладається на долю всього людства, постає як апокаліптична панорама Всесвіту. Михайло Слабошпицький показав, що з пекла, в якому жив Тодось Осьмачка, врятуватися неможливо. Адже найважливішими його жертвами були ті, що вважали себе врятованими. З покоління Осмачки — Тичина, Рильський, Сосюра та молодші класики радянської літератури самоспалювалися покорою режиму пекла. Покора як порятунок оберталася на спопеляючий людину вогонь совісті. “Поет із пекла” — книжка, яка була в моєму єстві ще до того, як я прочитав її. За молодості, пригноблений москалізацією України, писав я вірші про славу партії, ніби рятуючись од пекла, але малюючи Сталіна в образі Торквемади, Великого інквізитора Іспанії, ще глибше опускався в пекло, наповнене зойками людей.
А ще є образ України, створений Михайлом Слабошпицьким на підставі вивчення життя Петра Яцика, українця, який відмовився бути бідним. Це Україна, збудувати яку нам ще не вдалося, але вона вже є у практиці людей, які відмовилися славити бідність. Михайло Слабошпицький образним словом документаліста передає філософію життя людини, яка стала мільярдером у Канаді, прибувши туди голим і босим з України.
П’ятий роман Михайла Слабошпицького — “Що записано у книгу життя”. У центрі твору великий український письменник Михайло Коцюбинський. Написаний із таким розмахом, що є Україною, яка вже чує клич до збройного повстання, до революції 1905 року. І тоді, як і сьогодні, знову постає питання: що головне — прагнення національної чи соціальної справедливості? Тоді була думка: здобудемо соціальну рівність, а тоді національну. Але геніальний Франко дійшов висновку: ми самі насамперед повинні спізнати свою національну належність. Ця велика правда нам потрібна й нині. Адже наш народ ще мало говорить українською мовою. Скільки потрібно ще жити, щоб увесь наш народ нарешті заговорив рідною мовою?
Михайло Слабошпицький обрав героєм роману Михайла Коцюбинського, навколо якого розгортаються події, в яких ми знаходимо себе, які стосуються нашого нинішнього і завтрашнього дня.
Крім зазначеного, Дмитро Павличко привернув увагу присутніх до ще одного дуже цікавого і актуального роману, уривки з якого надруковано у “Слові Просвіти”. Це “Пракситель і Галатея”. Ми всі чекаємо виходу в світ цієї нової актуальної книжки.
Михайло Слабошпицький у творах проводить літературознавче дослідження, — продовжив Дмитро Васильович, — обираючи найкращу нашу поезію й прозу, аналізує у співставленні з найвидатнішими творами світової літератури. Він запропонував Михайлові Федотовичу продовжити цю творчість і висловив побажання, щоб його героями стали ще Іван Вирган, Софія Майданська, Галина Тарасюк, Анатолій Кичинський, Дмитро Іванов, Василь Земляк, Галина Пагутяк, Євген Пашковський, Надія Степула та інші цікаві письменники. Адже у нас є велика література, яку ми ще мало знаємо.
Свою розповідь Михайло Слабошпицький розпочав після улюбленої “Пісні про рушник”. Розповів, що його батько був дуже музично обдарованим, він прожив не своє життя, бо мав би бути співаком. Але складні життєві обставини завадили — у 24 роки вже мав дітей, було не до того. Грав на всіх інструментах: клавішних, струнних, духових, співав. Вдома лишилася колекція медалей, дипломів переможця всіляких конкурсів, фестивалів.
— Усе в цьому світі — випадковість, — сказав Михайло Федотович. — Уявіть: війна, Європа палає. З Німеччини повертаються остарбайтери. Повертається чоловік, йому 21й рік. Це мій батько Федот Слабошпицький. І повертається Параска Дашко — це моя мати. Вони зустрічаються, потім народжують мене. За інших обставин цього могло не статися. Батько був для мене взірцем у всьому. У нас на Черкащині був відомий народний духовий оркестр, був народний хор. Мене від трьох років батько виводив на сцену, я мусив грати ролі в усіх дитячих виставах.
Коли навчався в університеті, вивчав літературні твори, часом думав: звідки я знаю цю п’єсу? Виявляється, я в дитинстві у ній грав. Згадую різні випадки, які мені здаються знаковими. У нас у Будинку культури була бібліотека і вона згоріла. Книжки принесли до нас додому, в нас уся хата була в книжках. Я перехворів тоді на різні хвороби — належу до повоєнного покоління, важкі часи, відсутнє нормальне харчування. У цьому “колгоспному раю” я часто хворів, і мені навіть це сподобалося — я читав і читав, хоч на той час не завжди розумів прочитане. Дитина повинна рости серед книг. Ми зараз у квартирах не маємо бібліотек, і тому ми такі. Нині комп’ютер і поінформованість підміняє справжню ґрунтовну освіту. В результаті нині низка африканських країн відмовилися визнавати українські дипломи, тоді як раніше їхали сюди навчатися.
Сьогодні мені хочеться поговорити про людину і слово, про людську долю і про те, чому ми такі. Коли я вперше поїхав до Канади, після того як побачив візитковий набір їхніх видатних місць, мене запитали, що хотів би відвідати ще. Сказав: індіанську резервацію. Коли мене туди привезли, я зрозумів, що більшої, страшнішої резервації, як українські радянські колгоспи, немає в світі.
Пригадую, навіть коли я вже вступив до університету, мені не видавали паспорта, бо тоді сільські мешканці їх не отримували. Батько був змушений занести сулію горілки начальнику райвідділу міліції, щоб паспорт видали. Зараз важко уявити собі це кріпосне право, в якому ми жили.
Я повірив, що знаю щось таке, чого не знають інші. І тому повинен писати. І я почав писати. Хочу сказати про людей мого життя, тих, чиїм підсумком я почуваюся. Ми не самі по собі такі, як ми є, хтось нас зробив такими, може, вони самі того не відають: словом, вчинком, набуттям, прикладом.
Відповідаючи на питання в кінці зустрічі, Михайло Федотович розповів зокрема дуже цікаві факти про Тодося Осьмачку. Пишучи роман, він відшукав усіх його родичів, познайомився з ними, пояснив, чому вони мають пишатися своїм предком, якщо навіть той мав риси, які в суспільстві не вважають ідеальними (наприклад, мав романи з багатьма жінками).
Велику частину життя Михайло Слабошпицький віддав НСПУ. Від цієї організації письменника привітав голова НСПУ Михайло Сидоржевський. Також ювіляра вітали народні артисти України Богдан Бенюк, Анатолій Хостікоєв, Наталія Сумська; письменники Павло Мовчан, Любов Голота, Григорій Гусейнов, Станіслав Чернілевський, Станіслав Бондаренко, деякі з них присвятили ювіляру свої вірші.
Президент Ліги українських меценатів, доктор фармацевтичних наук Володимир Загорій розповів про спільну роботу з організації конкурсу Петра Яцика, який було організовано і проведено вже 16 разів.
Бути письменником — це талант від Всевишнього. А Михайло Слабошпицький має талант не тільки письменника, а й організатора. Успіх конкурсу залежить від нього і громади, яка поруч із ним. І має ще багато інших талантів, які всі присутні побажали йому розвивати ще багато років для загального блага.
