Упав нарешті й ти, чи не останній з варти
трутизн, що їх надбав умитий кров’ю вік.
Прощай, Кіровоград!
Мене у мене вкрав ти,
з твоїх цупких тенет колись я ледве втік.
Немов підраноквовк тікав, коли з фортеці
у безвік відлітав кульбаб легкий десант.
Я двадцять літ чманів від компартійних спецій,
і знемагав мій дух, таємний емігрант.
Віднині спраглим змін сам Кропивницький в поміч,
гайну бодай у снах на молодості клич.
Від юнкерських казарм візьму ледьледь ліворуч,
і вигулькне театр, де чаклував Лукич.
Де чаклував Лукич і три брати славетні,
три соколи степів ставали на крило.
Сміх інсургентський мав ознаки
іскрометні,
хапавсь за шаблю гнів, валуєвим назло.
Марко Лукич, скажу, нарощуйте потугу,
в гетьмaнській ролі ви, це достеменний факт.
Пережили обком, переживем наругу,
продовжуйте спектакль, задовгим був антракт.
01.08.2016
