До 80-річчя Левка Воловця
Володимир ПАЩЕНКО,
письменник, науковець
Поетом треба народитися, щоб світ людей бачити особливо художньо, по-своєму. У Левка Воловця поетичне бачення світу доброзичливе й водночас вимогливо критичне, а вірші високодуховні й патріотичні, його лірика людяна і щира. А шлях до усвідомлення поетом свого покликання був тривалий і складний.
У новій поетичній збірці 2016 року Левка Івановича* читаємо: “Я у весну веселу повірив, / Хоч до неї іти ще та йти”. Потрібна була тяжка робота чесної душі й правдиві віддзеркалення її в тих творчих особистостях, які вже відбулися: “Аби тіла постали храмом душ, / Потрібен дух і віра, й праця щира”. Потрібні знаючі і мудрі вчителі: “Я вірою завдячую батькам. / Від них засвоїв поняття офіри”. Потрібна власна витримка, терпіння й наполегливість. Чим довші й важчі випробування життєвого шляху, тим змістовнішою і глибшою стає особистість, яка долає той шлях і нарешті утверджує себе у власній творчості, у слові: “І впливає на тебе воно, мов обнова. / В ньому думки буяння і спалах ідей”.
Це про життєві старти і початки, визначальні для творчої долі. Звичайно, все подібне має бути в роки весняні, молоді, — якщо творчу долю не коректують обставини.
Епохою найтяжчих моральних і фізичних випробувань для творчих особистостей були червоно-криваві радянські часи: випробувань недостойними спокусами (спокушені: “І ми впадаємо в блаженний раж, / Коли схиляємося над коритом”), випробувань ідейним конформізмом, відступництвом від ідеалів роду і народу, переступом у честі і в моралі під страхом арештів, заслання і навіть смерті, — або, за вибором достойним, — випробувань німотою. Мовчання особливо тяжке для письменника.
Музи не мовчали. Для того треба було вміти балансувати між чужими, принизливими отарними приписами і власними прагненнями, поміж домовленим, умовним — і явним, очевидним. Не злочин, а виходило не в усіх. У надто прямих і в делікатних натур — таке звичайно майже не виходить: “Бо тільки той, хто з совістю співмірний, / По смерті буде жити в небесах”.
У 55 років, починаючи з незалежного 1991-го, зміг здійснити свої перші поетичні публікації Левко Іванович Воловець. Дві третини його сьогоднішнього поважного віку тривав той вимушений творчий піст, без будь-якої скоромної відзнаки читацькою увагою, не кажучи вже про якісь розговіння у критиці чи у сторонньому визнанні.
Зате з яким досвідом особисто пережитого, моральним запасом міцності й духовної чистоти дійшло настояне і витримане поетове слово до ідеологічно розкріпаченого українського читача! “Та й немає дарунку вже кращого в світі, / Бо просвічує слово крізь темінь і дим. / Бо воно — як опора в життя розмаїтті”.
На той час поет уже давно відбувся як громадянин, глава родини, батько, як учитель. Його багатий педагогічний досвід, напрацьований під час викладання української мови і літератури, вилився в численні науково-методичні публікації. Кількарічний період директорства у сільській неповній середній школі додав, крім клопоту і нервів, іншого досвіду, теж потрібного йому як письменнику.
А довгоочікувана державницька українська доба дала можливість поетові публікувати давно написане і писати нове, вихлюпувати раніше тамоване, відгукуватися на потребу часу і на чуттєвий поклик усе ще розвеснілої душі: “Навколишній світ і стрімкий, і строкатий, / Навіює думи веселі й сумні. / Та я хочу жити, а не доживати, / Бо серце ще б’ється ритмічно в мені”.
У 90-ті роки одна за одною виходили поетичні збірки автора — невеликі, приватним накладом і коштом, але з глибокими думками в чесних віршах. 1997 року поет Левко Воловець вступив до НСПУ.
Так мальовниче село Колоденці Кам’янсько-Бузького району Львівської області разом зі своїм шанованим учителем отримало всеукраїнське визнання на літературній мапі України. І заодно — рідне поетове село Велика Вільшаниця Золочівського району Львівщини, де він з’явився на світ 18 вересня 1936 року.
Біографія письменника — в його книжках, літопис поетової долі — в його віршах: “Вирувало життя: ніжна юність, кохання, / Молодечий запал, тихий шелест садів / І поважні літа, і повільне згасання, / І щоночі якесь незбагненне чекання / Дорогих для душі, любих спогадів-снів”.
Ліричний герой поезій персоніфікується впізнавано просто — це автор: “Мріють горизонти світанково… / В них нема багатства, ні пошан. / Маєш власний скарб — то віще слово, / Те, яке породжує душа”. Ліричні переживання героя переплетені з громадянськими і патріотичними переживаннями, бо автор у власній обітниці мовчання десятиліттями спокутував неволю України, контрольовану імперією через державницьку незрілість і навіть продажність проводирів нації: “Йдуть турботи наші у простори сині, / Десь тремка надія променем зрина. / І ніхто не скаже, що частіше нині — / Чи таємна зрада, чи гучна війна”.
Усі ті переживання невід’ємні від драматичних реалій, колишніх і теперішніх трагедій України. Її невдачі, болі, зради, її втрати — все у авторових віршах: “Повкладавши думи у пекучі строфи, / Cтиснувши у серці невгамовний гнів, / Йду з своїм народом шляхом на Голгофу…”
То ніяк не декларації політичних уподобань автора, то глибокий непідробний патріотизм, готовий до самовідданої жертовності. В органічній патріотичній іпостасі для поезії замало бути публіцистичною. Якщо вона справжня, чесна — їй некомфортно у пафосних політичних плакатах. Така поезія стає бійцем, відважним і сильним, разом із ліричним героєм, разом із пасіонарним автором — через його слово: “А воно спалахує вогненно / І готове ринути в світи”; “Не віршем єдиним поети живуть, / А долею рідного краю”.
Бійцівською силою в трагічний час російсько-української війни наділена нова поетична збірка Левка Воловця “Голгофа України”: “Уже вкотре мусим піднятися ми, / Йти бродом, не знаючи кладки, / І бурю спиняти відважно, грудьми / Та все починати спочатку”.
Можна вважати закономірним змістове багатство й певну показовість наповнення цієї збірки, виданої ювілейного авторового року. В її змісті можна вирізнити щонайменше п’ять-сім істотних складників, які заслуговують окремого розгляду.
Витоки. Значне місце у збірці належить засадам патріотичного українського духу, спадкоємним щодо традиційних цінностей українства: “Вертаюсь до криниці знову й знову, / Її лелію у своїх думках. / Вона така, як наша рідна мова, — / І світла, й соковита, і дзвінка”. Для віруючого поета духовні витоки — у трагічних і переможних утвердженнях християнства: “Подай нам, Ісусе, нового завзяття, / Щоб ми відвернули незгоди громи / І, благословенні жертовним Розп’яттям, / Достойними стали б Твоїми людьми”. Поміж актуальних витоків українства — ратні набутки козацтва, успадковані бійцівськими якостями захисників країни в час військової російської агресії. В рядках поета вони читаються прозоро, органічно, оптимістично: “Ми дідів хоробрих діти / Й на землі своїй. / Боротьби нема без втрати. / Мусимо зневірі дати / Остаточний бій”.
Вчителі. Вже згадано мудрих батьків поета, які навчили його жертовної віри. У збірці представлено трагічну постать церковного духовного провідника вірян-українців, митрополита Василя Липківського, страченого радянською владою 1937 року. Герой цього розлогого за обсягом твору сприймається як духовний заповідальник усім нам — і поетові: “З минулих епох нам скарби залишилися: / Незламані предки — міцні Василі”.
Духовні цінності. Громадянське звучання авторського слова сильне й послідовне, людяне і критичне. Воно окреслює багатий і привабливий образ особистості, — таким хоче бачити автор свого ліричного героя. У збірці всебічно розкрито духовні цінності й особистісні риси етнічних українців, свідомих громадян, захисників вільної України: “Переконався: щедрий наш народ, / Проте життя все ж вимагає жертви. / Ми віру піднімаєм до висот, / Однак вона без праці просто мертва”; “Хто має волю і силу духа, / Той подолає шляхи круті”.
Лірика. Патріотична громадянська лірика збірки вселяє надію щодо пристойного державницького майбутнього ліричного героя — і з ним усіх українців, і всієї квітучої України. Така різна й мальовнича у своїх просторових частинах, наша країна і в часі зазнала неоднакових прихильностей фортуни: “І люди неоднакові, як долі. / Є рідна і ворожа сторона. / А спільний тільки буйний вітер в полі, / І ще єднає всіх страшна війна”.
Душа. Частина віршів поета Воловця присвячена тонкій і змістовно складній субстанції — людській душі. Вірші з непростими думками й почуттями, глибокі переживаннями і змістом, багаті асоціаціями та паралелями. Це особливо актуально в час теперішніх занепадів і втрат, які переживає наше суспільство, значною мірою успадкованих іще з імперської доби.
Оптимізм. По збірці Левка Воловця не пізнати поважного віку її автора. Його поезія молода змістом, хоч укорінена в минувшині, вона долає кривди сьогодення і спрямована в пристойне наше завтра.
Збірка нерівна поетично, але незаперечно цінна своєю лірикою. Вірші щирі й свіжі, ясні і світлі висловленими думками, ствердні загальним позитивним настроєм і весняними сподіваннями ліричного героя.
Життєвий шлях автора — світлий і плідний. Він був хресним у поета — і в його Вітчизни, але праведним — і переможним: “Нехай мороз погрожує мені, / Та я від нього Словом затулюся. / Мене тримають клопоти земні. / За них я нині Господу молюся”.
______________
* Воловець Левко. Голгофа України. Поезія. — Львів: СПОЛОМ, 2016. — 108 с.
