Юлія Юріївна Черняк, 1995 року народження, родом із Запоріжжя, студентка 4го курсу Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (спеціальність “Іспанська мова і література та переклад”)
***
Страх огортає серце прозорим туманом.
Місто вбирається у намисто із “граду”.
Скільки смертей принесе нам прийдешній ранок?
Кров’ю на квітах історію вишивати.
Пишеш листи у задусі холодної спеки —
Хтось їх читає, допоки немає снарядів.
Руки тремтять. А довкола — примарна безпека.
На полі бою боїшся не смерті, а втрати.
Сон огортає дім твій прозорим туманом.
Місто вбирається у намисто із “граду”.
Думаєш, буде мирним наступний ранок?
Тут найстрашніше — боятись.
Бо є, що втрачати.
***
Вкритими кригою пальцями торкатися твоїх нервів.
Грати, немов на арфі, болю твого мелодії.
Це все роблю не я — мій діонісійський первінь.
Хай у глибинах свідомості лишиться наша рапсодія.
Хай відгомінком минулого ллється вона столицею.
Ну а мене на південь кличе нова дорога.
Все, що ти мені дав, хай повернеться сторицею.
Тільки словам не вір. Єдина пересторога.
***
Минуле не можна переписати,
І, як би мені того не хотілось,
На карті не зміниш координати,
І на червоне не скажеш “біле”.
У сніжному полум’ї танув розум,
Ламались бар’єри, стиралися межі.
Ти й далі читатимеш свою прозу,
Та я не почую. Немає мережі.
***
Ми навпіл ділили усе, що тільки могли знайти
поміж холодних й пустих листопадових вулиць,
у теплих обіймах ховались від вітру і самоти,
нічого не бачили й навіть, напевно, нічого не чули.
Ділили на двох всі сніданки, вечері й солодке вино,
коли наші душі сплітались в єдине й писали сонети,
пірнали у морі бажань по перлини на саме дно,
ми не боялися жити й не мали страху померти.
Ми надсилали в повітряних кулях у космос бажання
і малювали на стінах тінями казки для дорослих.
Та де з’являється сумнів, там бути не може кохання,
все, з чим не впорався фатум, зміг знищити поспіх.
***
Минуле лишає напівзатерті сліди,
Майбутнє малює в уяві нові силуети.
Ти більше ніколи не зможеш вернутись туди,
Де всі почуття і мрії давно вже стерті.
Рахуєш в долоні, мов дріб’язок, болісні втрати.
А спогади у рюкзаку, що завжди за плечима.
Краса рідних вулиць втрачає свої принади,
Та нових небес не побачиш старими очима.
У двадцять із гаком ще можна змінити розклад.
Втекти автостопом туди, де триває квітень.
І далі все буде. Хоч певно буде непросто.
Та світло у серці нікому не дай згасити.
***
Тільки б встигнути світ змінити.
Поїзди відходять за розкладом.
Час іде, ми давно не діти,
і спинити його непросто.
Час рахує уламки, як досвід,
і кістки переламаних ребер,
але в пошуках долі наосліп
ти не знайдеш того, що треба.
Час лиш зводить з минулим рахунки,
не рахуючись із тобою,
він до тебе не має стосунку,
доки ти не приймаєш бою.
Коли згоден, то спробуй довести,
що життя твоє жити варто,
що усі ці холодні весни —
лиш прелюдія твого старту.
***
Ми не зможем змінити минуле на краще.
Не зіграємо ролі у спаленій п’єсі.
Ми не втрачені діти, а просто пропащі,
Що згубили себе в кафкіанськім процесі.
Забуваємо ноти вітальних мелодій,
І навчаємось жити в полоні у смерті.
Теплі миті життя викрадаєш, мов злодій,
Бо між злом і добром усі межі вже стерті.
