***
“Давид” другу годину чепурив хату. Серед “боярів” і “борманів”, “кармелюків” і “кіндратів”, “білих” і “чорних”, “ханів” і “лєших”, посеред крові, смороду і грубої чоловічої лайки було незвично бачити в ОУНівському підрозділі бійця з таким позивним. Він так ретельно вимітав підлогу, вичищав, виносив у двір бруд з кімнати, де збирався ночувати, що побратимам, які за цим спостерігали, ставало трохи не по собі. Вочевидь, тут, у не довгому часі, мало статися щось важливе. Що важливе могло трапитися на передовій? Боєць наче нічого такого не робив — хіба добру буденну справу, — але всім було лячно, і не з руки було йому якось про це сказати, а по спині повзали холодні, слизькі вужі.
Погана прикмета. Тільки відчайдухи можуть нехтувати прикметами на війні. У нас так прибирають оселю у двох випадках — на велике свято і на смерть.
22 листопада. Жодного свята на календарі.
Може, ця чужа хата в придонецьких Пісках нагадала йому Комарне, дитинство, батьківський дім? Спільного набагато більше, аніж на перший погляд могло здатися. Аніж — хотілося б. От тільки якби не мішки з піском у вікнах, а замість цвіркуна — попискування рації (точка два викликає небо), не каремати замість фіранок. Сорокарічний горіх на весь двір, який вони садили удвох із татом. Його перше серйозне посаджене дерево. Тоді йому було щось із 10 літ. Дві груші. Зимові. Дулі — в нас кажуть. Родять по черзі. Одна в парний, друга в непарний рік. Вишні збилися в зграю. Шумлять. Присіли під тином. Наче услід за птахами зібралися летіти. Одна в одної дорогу напитують. Хочеться вишням політати, але лячно відриватися корінням від землі. Квіти коло хати. Мамині. Айстри. Дрібно тремтять усім тілом. Ночі холодні. Але квіти стоять, щоправда, уже на сухому стеблі.
Просто війна обрала спершу цей дім, перед тим, як прийти у твій. (Так їй забаглося.) Тому, щоб вона не дісталася до твого, ти покинув свій і прийшов боронити цей. Тому зараз у цьому — ваш батальйонний штаб, а не у домі твоїх батьків.
Закінчивши прибирання, Андрій умився і вбрався в чисте. Він розклав перед собою фото дружини, сина, матері і довго на них дивився. Андрій прощався. (Якби ж тоді було знати!) Він підводив риску. Ні, не під життям. Син священика, він знав, що життя — вічне. Він готувався здійснити перехід.
Чи передчував Андрій смерть у буквальному сенсі? Хто зна. Ми про це ніколи не дізнаємося напевне. Бо що від того змінюється? Ти можеш спробувати виграти час, закопатися глибше в землю чи покинути позицію, батальйон, побратимів. Тікати. Куди? Можливо, хтось на його місці вчинив би саме так. Але не Андрій. Не “Давид”. Він готувався зустріти її гідно. Лице в лице.
Потім Андрій довго молився. Солдати так не моляться. Так моляться за солдатів. Кохані, матері. Але це — інше. Це теж було незвично. Він наче сповідався. Так здалося усім.
На війні усі моляться. Навіть атеїсти. Принаймні тут набагато частіше, аніж у цивільному житті. Але з цим криються від інших. Ну, хіба капелан, який нагодиться для колективної молитви, тоді вже. Для одних це інтимний процес, іншим — ніяково. Андрій не хотів критися. Він був свідомий усього, що робив.
Помолившись, він накрився спальником і зімкнув повіки. Бронежилет, каска, автомат — усе при ньому, усе напохваті, усе напоготові. Усе…
Спав Андрій недовго. Його розбудив вибух. Про те, що це вибух, Андрій здогадався одразу, хоча досі йому не доводилося прокидатися від вибухів такої сили. Це була одна з перших його ночей на війні. Андрій ще нічого не знав про 152-й калібр, про САУ, про те, як снаряди лягають у шахматному порядку; він сподівався, що у нього ще буде достатньо часу про це дізнатися, але в цю мить, коли перший снаряд вибухнув у сусідському дворі, а другий у їхньому саду, просто під вікнами, Андрій зрозумів — ні.
Тут його час вийшов. Далі доведеться наново вчитися жити — без годинникових стрілок, без циферблата, без цього тіла, рідним — без нього, а йому — без них.
І тоді, в останню мить, він потягнувся усім тілом назустріч вибуху, назустріч снаряду, щоб прийняти його на себе, щоб тільки його уразило: поряд по кімнатах покотом ночували хлопці, побратими, до півтора десятка душ.
І йому це вдалося. З п’ятнадцятьох бійців, які в ту ніч ночували на нашому старому штабі, — троє контужених, двоє поранених: решта всі — цілі. І тільки один загинув. Він.
Він потягнувся назустріч снаряду, щоб дотягнутися до неба. Андрій Юрга, з біблійним позивним “Давид”.
01.08.2016
***
— Вірш чи влучний постріл? — зненацька запитує він. Зупиняється, відкладає набік автомата, знімає рукавицю, гріє диханням задубілі пальці, потім акуратно знешкоджує розтяжку.
— Складне запитання, — кажу йому, краєм ока спостерігаючи, як він викручує запал з гранати, — все залежить від ситуації.
Відповідаю механічно. Вся увага прикута он до того горища, яке розглядаю в приціл. Здалося, наче там пробігла якась тінь. Чисто. Озираюся. Сідаю на купу битої цегли. Інстинктивно шукаю прихистку у єдиної стіни, вкритої інеєм, дивом вцілілої.
— Дивлячись яким мав би бути вірш та у кого й за яких обставин довелося б стріляти, — додаю навздогін, послабляю ремінець каски.
— Але що обираєш ти? — допитується він. — Адже лише твій вибір насправді має значення.
— Коли трапиться подібна ситуація — розповім. А наразі, поки що, не доводилося обирати.
Холодно. Грудень. Піски. Гріємося бесідою. Більше — нема чим. Вистежуємо-відстрілюємо ворожих коректувальників вогню. Штатна ситуація.
— А мені здається, що поезія вже давно не твориться словами, — далі міркує уголос він. — Власне, поезія не потребує слів. Хочеш поезії — дій. Поезія — у вчинках, — каже й поволі викладає на підвіконня бінокля, запасний магазин, чотири гранати. — Що слова? Переповідання. Імітація. А де кров, а де сіль, а де я, який має повірити тобі, де прострелені голови, розпороті животи, теплі кишки на твоїх руках, коли ти марно намагаєшся затулити в животі побратима отакенну рану? — припалив цигарку.
Прислухаємося. Помовчали. Постріляли.
— Той, хто повторює тезу про слово, ще й переконує мене взяти його гаслом на свій щит, хоче, щоб я весь час оборонявся. Бронежилети не воюють, — моя відповідь їм. Ще нікому не приніс перемогу щит. Тільки ніж. Тож віднедавна я вчуся думати про свій ніж, бути як ніж, бути як зброя; вчуся вибухати.
— У такому разі ти повинен вчитися думати про біль. Бути як біль.
— Знаю. Але інакше не виходить.
Зграйка куль пролетіла над дахами. Прислухаємося. Не наші.
— Ти коли-небудь звертав увагу, яке коротке життя в кулі? — каже він, наче читає мої думки, — не влучила — марно прожила життя, марно приходила у світ, за мить лежить десь холодна, мертва. Так от: твоє життя — ще коротше. Твоє життя таке ж безглузде, як життя кулі. І лише потрапляння в ціль дещо покращує ситуацію. Скільки болю зійшлося у твоєму ворогові, скільки болю зійшлося докупи в тобі, що та мить, коли твій ніж розріже його живіт, уже нічого не важить, — розтер на підлозі підошвою важкого берця крихітний вогник цигарки.
Подивився на нього. Ні, не жартує. Свою поезію носить у собі. Не відпускає її ні на мить. Він ще тут, але його вже тут немає. Він — на шляху. Туди. Зрештою, після цієї війни нам усім нікуди повертатися.
Дві кулі залетіли у вибите вікно. Одна застрягла у стіні навпроти, інша поцілила у металеву балку і відрикошетила. Нота “мі” перетворилася на ноту “до”. Фальшиву. Мимо. Мить. Війна. Дедалі менше віри в слова. Дедалі більше віри в поезію. Просту — як саморобний ніж. В її незбагненну екзистенцію.
08.01.2016
***
Цьогорічна зима прострелена навиліт
Наче голова того хлопця
Якого напередодні навпіл переїхав танк
(Він так кричав!)
З іншого боку почув снайпер
Дострелив Дістав Щоб не плакав.
Зима роз’їжджена війною
Наче карієсом зубна емаль
Облущена як палата
В сільському госпіталі
Намальовані птахи на стіні
Поволі зникають за обрієм
У розбомблених хатів
Від білого болять повибивані очі
Молода яблунька
Ніяк не дострибає до пагорба
На скаліченій нозі
Ніяк не сховається
Від них Від нас
Вся в бинтах
Тримається руками за живіт
Вагітна Ще з осені.
Скільки разів поцілили в неї
За ці два роки
Кулі Осколки
Весна покаже
Наскільки рани сумісні з життям
Весна покаже
Чи знову народить.
Цьогорічна зима
Наче велетенський білий прапор
Наче знятий з убитого зимовий камуфляж
Прострелений порваний у багатьох місцях
Чи їхній Чи наш
В одних місцях — чорний
В інших — червоний.
Тепер це нічого не важить.
Цієї зими ми полонених не беремо
(Це все що вам треба знати про нас).
Ми не знаємо пощади цієї зими
Цієї весни Цього літа Цієї осені.
Ми усі пораховані Ми в одному окопі
В цьому окопі — це все що залишилося від нас
Нас тут на один бій
Ми повернемося Чекайте нас
Весною Пролісками
31.01.2016
***
Підбігає хлопчисько. Смикає за рукав. Замурзаний, захеканий, солдат-юнак. Камуфляж обвис. Завеликий на нього на добрих два розміри. Такі ж берці. Навіть не берці — кирзові чоботи. В таких воювали ще за минулої війни. З рани на стегні стікає кров. Вифарбовує штанину начервоно. Кров знайшла шпарину, витікає зі скаліченого взуття, залишає помітний слід на сухій минулорічній траві, на масному снігу, на розкислому чорноземі.
Хлопчина навіть не здогадується, наскільки помітний залишає по собі слід. Його кров за мить — стане його землею.
Говорить: Тут наші в окопі. Цей танк знає про це. Він полює на них. Треба його прибрати. Я не дам ради з автоматом. У вас РПГ. Це тільки ви можете.
Справді. У мене в руках РПГ. Як воно у мене опинилося — як я сам потрапив сюди — ніяк не можу згадати.
Гаразд. Зараз це не важливо. Треба рятувати своїх. Намагаюся пригадати теорію. Безліч разів бачив, як це роблять інші, а самому досі ще жодного разу не доводилося стріляти з цієї штуки. І куди. По танку.
Згадую, де у танка слабке місце. Збоку. Треба цілитись під башню. Піднімаю очі, щоб оцінити відстань. Стовбенію. Він тут. Просто переді мною. Руку простягни. Якихось 10 кроків.
Я чомусь не чую, як працює його двигун. Я — глухий. У мене контузія. Мабуть. Стає дико страшно. І якось трохи жаль себе. Якщо він побачить нас — переріже вогнем навпіл.
У цьому місці прийнято згадувати дитинство, передивлятися картинки з життя за одну мить. Зі мною нічого такого не трапилося. Я лише пам’ятав, що хотів написати роман про війну. Ото й усе. Тепер уже не напишу. Мабуть.
Стріляю. З десяти кроків. Танк спалахує. Горить.
А потім ми тікаємо. Я тягну на собі вже майже непритомного хлопця.
Ми бачимо ще з десяток ворожих танків, які без поспіху пересуваються по полю, наче химерні чудовиська. Гусеницями вишукують наших.
Вони їх не бачать. Наші — в землі. В землі вони їх не знайдуть.
Ми продовжуємо тікати, але майже не пересуваємося. Кожен наступний крок дається з неймовірною важкістю. Відкидаю РПГ, залишаю підсумок з гранатами і автомата, скидаю бронежилета, каску. Тільки хлопця не залишаю.
Думаю роззутися. Скинути важкенні берці, обліплені грудою живого болота. Так буде легше йти. Але як я буду добиратися до наших на цю пору року босий? Сніг місцями лежить. Середина лютого. Думаю.
Піднімаю погляд. Бачу танк. Просто перед нами вигулькнув з очеретів. Цілиться. Наводить гармату. Мить. Затамовую подих. Чую, як серце ламає ребра. Заплющую очі. Постріл! Усе. Ні. Не все. Я — думаю. Я себе осягаю. Я — є. Я — живий. Я в іншому місці. І це не поле бою. І таке спустошення, така втома, і така неймовірна радість!
20.02.2016
