Ініціація притомності

Володимир ФЕРЕНЦ,

ІваноФранківськ

Найперше правило для сучасного українця — піддавати сумнівам і логічному аналізові будьяку публічно поширювану інформацію. Не сприймати зльоту. Не стидатися ставити собі стандартні дитячі запитання — чому? Як? Навіщо? Кому з того вигода? Зрозуміти наміри власника інформаційного посилу і не зробити так, як просить його реклама і приватні ЗМІ, якщо страждає український інтерес.

Друге правило — не приймати на слух поганої інформації про жодного публічного українця і не піддаватися чужим намовам понижати слабших із нас. Сьогодні час нарощування сили в собі, а не марнославної гри в демократіюконкуренцію кращих з кращими. Усвідомивши це, ми мусимо підтримувати будьякого українця, який апріорі в існуючому середовищі сильним бути не може у владі, бізнесі, харизмі, бо інформаційний простір неодмінно зіграє в криве дзеркало. В цьому суть української єдності — підтримати слабших із нас, бо на їхніх плечах постануть сильніші і багатші. Якщо ми приймемо це правило як клятву, то найперше — визнаємо національну ганьбу брутального затоптування в землю президента Віктора Ющенка, який був зовсім не ідеальним президентом, але якось дбав про українську ідентичність і не дозволяв застосовувати до народу нелюдський гніт бідності. Водночас це буде для нас уроком, як більше не піддаватися інформаційній намові діяти проти інтересів свого етносу.

Третє правило — завжди надавати перевагу особистостям, які щоденно керуються цінностями українського етносу. Подібну тезу недавно висловив Левко Лук’яненко, який пройшов довгий шлях шукання української правди — від ідеї вдосконалення комунізму до здорового етноконсерватизму. Він радив з усіх кандидатів виокремлювати етнічних українців і підтримувати кращого з них. Іншого способу гарантування українцями збереження і розвитку самобутності не існує, адже будьяка особистість у практичній діяльності завжди керується базовим набором вартостей, успадкованих від родини та етносу. Обирати кращого з українців є особистим демократичним вибором і водночас державницькою конституційною дією, скерованою на збереження і розвиток самобутності етносу. Цілком очевидно, що конституційну гарантію збереження і розвитку самобутності переважаючому числу населення етнічним українцям держава забезпечує тільки руками і діями самих українців. Тому заклик до етнічних українців підтримувати успішних етнічних українців не є дією проти достойників з іншого етносу, а свідомим збереженням українцями власного етнічного середовища і буття. Звісно, державно дбати про гарантії самобутності українців може громадянин будьякого етнічного кореня, але тільки для етнічного українця українська мова і традиції є особистими вартостями життя і тільки етнічний українець є їхнім природним носієм, має органічну мотивацію впроваджувати їх в обраній сфері творчості, праці, політиці чи бізнесі.

Четверте правило — українець повинен щоденно долати поширені в інформаційному просторі ілюзії та помилкові понятійні кліше, навчитися шукати причини подій і передбачати наслідки інформаційних явищ, зокрема і власного публічного слова. Це є шлях пошуку правильних правил громадської поведінки і пробудження притомності для успішного діалогу зі світом. Реалізувати це правило неможливо без самовизволення від телезалежності і особистої боротьби за націоналізацію телепростору. Публічне телебачення стало частиною приватного буття особи і формує світогляд сучасного покоління, тому не може бути власністю інших осіб.

П’яте правило — щоденно і щогодинно збільшувати вплив, присутність і голос усього українського в Україні, підтримувати людей, які мають органічний мотив реалізувати цю мету.

ХХІ століття здається нам занадто складним для розуміння, і це правда, бо інформація стала видом бізнесу. Чимало відомих соціологів світового рівня сходяться на думці, що механізм демократії втрачає актуальність, і громадянські суспільства дедалі більше байдужіють до виборів, не знаходячи провідників власних інтересів у політиці. Українці вже мали нагоду пересвідчитися, що лише законами формальної демократії домогтися адекватного збереження і поширення цінностей самобутності в державі практично нереально. Закони культурнонаціонального відродження і самовизначення домінуючого етносу у власній державі у ХХІ столітті не відбуваються самі собою, без зусиль народу. А народ може легко втратити притомність під тиском потужних зовнішніх чинників — інформації, фінансів, гібридної агресії чи тиску так званих міжнародних структур. Проте навіть у найгіршій ситуації нам залишається механізм здійснення добрих змін — просування в усі сфери буття держави і суспільства гідних особистостей з власного етнічного середовища. Звісно, можна керуватися емоціями і сподіватися на диво демократії ще 25 років, а можна жити і діяти притомно, помножуючи зусилля розумною самоорганізацією і просвітою. Для початку варто прийняти згадані 5 правил підтримки етнічної притомності й намагатися діяти однаково і спільно.

Час непростий і багатьом з нас важко стримати емоції, спостерігаючи за значними втратами української самобутності і фактами мовної дискримінації етнічних українців в Україні. Проте багатослів’я та надмірні емоції нам не допоможуть, навіть погіршать наш психологічний настрій. Ми повинні сприймати факт перманентної втрати української самобутності раціонально і так само виважено прийняти для себе жорсткі і швидкодіючі способи достойного виходу зі скрути. Ці способи не повинні лякати людей з російськомовного анклаву та меншин, адже вони не обмежуватимуть конституційне право на збереження і розвиток самобутності будьякого етносу. Прийняті всіма жорсткі, але добровільні правила розумних самообмежень і незручностей поведінки заради збереження самобутності стосуються лише етнічних українців і є конституційним обов’язком та позицією моральної людини. Етнічні українці, які через обставини і під тиском чужомовного середовища втратили українську мову щоденного спілкування, повинні розуміти, що вони втратили головну ознаку етнічності й можуть називатися українцями лише як формальні громадяни України. Звісно, жодних звинувачень у відступництві вони не заслуговують, бо іноді обставини сильніші за нас, але вони можуть і повинні зробити особисте зусилля для повернення в український етнос, добровільно дотримуючись таких правил:

1. Подбати, щоб потомки виросли українцями, носіями української мови і самобутності.

2. За кожної нагоди наполягати на сприйнятті оточуючими української мови спілкування та інших контактів українською державною мовою.

3. Підтримувати в усьому, а особливо у владі, бізнесі і сфері інформації та культури тих етнічних українців, яким пощастило вільно реалізувати українську самобутність.

4. Зробити все, щоб прийняти українську мову як рідну і повернутися в етнос, тим самим відновлюючи природне мовнокультурне самобутнє середовище в родині та оточенні.

5. Якщо обставини нездоланні й несила виконати перші чотири правила, то покласти собі правило совісті — жодним чином не перешкоджати відновленню українського етносу хоча б заради пам’яті про предківукраїнців.

Єдине, що варто зробити невідкладно для власної етнічної притомності — це відновити природну ієрархію пріоритетів. Бо поняття “українські пріоритети” і “пріоритети для українця” не є тотожними. У реальному житті українця ієрархія пріоритетів відрізняється від інформаційно домінуючої:

1. Українець хоче почуватися здоровим, багатим, успішним і добре сприйнятим та зрозумілим у спілкуванні державною мовою на всій території України, як то обіцяє гарантувати Конституція.

2. Якщо перше здійснити неможливо, а українець не згоден бути бідним, приниженим і хворим, він бажає виїхати переважно в Європу на заробітки і саме для цієї мети, а не в надії на якусь користь для держави йому необхідна формальна євроінтеграція. До речі, так само думають і громадяни бідніших країн Євросоюзу, практикуючи заробітчанство у багатших сусідів.

3. Втративши здоров’я на чужій роботі, українець повернеться в Україну, де потрапить у жорна паразитуючого на його праці бізнесу і доволі швидко витратить зароблене на дорогі матеріали і послуги, лікування. Він розуміє, що такий варіант не дуже добрий, бо плодить паразитарний бізнес, підвищуючи вартість життя. Паразитарний бізнес ще більше підніматиме ціни, бо можливості заробити приватною ініціативою держава не забезпечує потребуючим. Так чи так українець змушений думати про реалізацію пункту першого. Він зрозуміє, що порядок у державі не допомагає йому жити і не захищає від визиску та передчасного закінчення життя.

4. Українець розуміє, що потрібен інший порядок життя у державі, але мав час переконатися, що всі вибори, акти протесту і Майдани істотно не впливають на гарантування державою пункту 1, тому згоден задуматись над причинами своєї недолі. Виявляється, що в цій ситуації механізм демократії не працює або не працює тільки для нього, протест і революція теж не гарантують виконання пункту 1, боротьба з корупцією і реформи є чимось таким, що лиш дратівливо збурюють суспільство, мало що змінюючи вже сьогодні, а то й погіршують шанси на виконання пункту 1.

5. Підсвідомо українець відчуває, що повинен бути якийсь інший спосіб вийти із зачарованого кола проблем, але кожен розуміє це порізному. Інколи українець чує голос ініціатив амбітної еліти, але цей голос надто обережноменторський і не містить простої поради. Багатослів’я розумників заважає йому почути кілька простих слів про вірний успіх, щоб увірувати в немарність трати сил доволі тяжкого життя на домагання добрих змін. Інформаційний простір не дає йому доброї поради, забиваючи памороки новинами про корупцію, скандали, катастрофи і прогнози бідності, що невблаганно здоганяє старого і малого, а українець все менше чує звідти рідної мови і надто мало відчуває співчуття чи простої людської поваги. Нарешті українець остаточно переконується в тому, що той чорний інформаційний галас реально ніколи не дасть йому вільної хвилі, щоб задуматися над власним життям і аж ніяк не допоможе повернути собі притомність людини, яка знає світ і вміє долати біду. Тому він не ступить кроку, поки не почує такого голосу просвіти, що народжується в надрах етносу, переконливих слів ніби від себе самого.

Найперше варто вимкнути телевізор, вийти за межі магаполісу, міста, селища. Бажано стати на березі невеликої ріки, бо саме в такому місці легше думати про те, як жити далі. Швидка течія буде для нас свідченням спливаючого часу і налаштує на відновлення притомності. До того ж це єдиний спосіб подолати негативний вплив інформаційного простору, змінити контент якого українець зможе тільки в міру виконання пункту 1, ставши багатим, впливовим і владним. Наразі для українця доступна єдина технологія боротьби — “Принцип Рябої Кобили”. Відомо, що коняку можна привести до водопою, але неможливо напоїти проти волі. Аналогічною повинна бути наша відповідь поширювачам інформації для українців.

Для того, щоб не стати рабом чужої інформації і не крутити жорна власних злиднів, бути вже свідомим українцем замало. Звільнена нація не має змоги вимолити років усамітнення для наведення ладу в головах громадяннеофітів і створення економіки виживання. Треба глибоко розуміти сутність стосунків націй і держав, які не змінилися і не зміняться навіть до кінця світу. У світовому порядку немає місця дружбі і братству — споконвічна боротьба за добро життя, а тепер долучилася божевільна боротьба за неправедне багатство. Те, що додалось, загрожує людству, бо надумане і вдосконалене зверх Божого порядку життя людини. Мабуть, це від нечистого, себто від частини людства, яка паразитує на праці інших людей і народів. Людина і народ можуть сподіватися тільки на здатність самостійно творити власне господарствоекономіку, щоб потім силою накопиченого багатства розуму і рук вийти на світове змагання, щоб здобути більше, вочевидь за рахунок програшу слабших. Якщо інформаційний простір говорить нам щось інше, він уже є власністю тих, хто паразитує на нашій праці, і довіряти такій інформації не можна. Діє золоте правило — українець повинен підтримувати у владі, бізнесі порядну і успішну особистість, яка органічно поділяє українські етнічні вартості, самодостатній спосіб господарювання і принцип захисту власних інтересів своїми силами. Якщо хтось думає інакше і схильний слухати чужі авторитети, то варто нагадати останню пораду українцям відомого соціолога Френсіса Фукуями — іти у владу і змінювати її зсередини. Вочевидь, механізм демократії мертвий, коли українці не урухомлять його своїм золотим правилом, не сподіваючись на підтримку держави, наповнюючи собою державу.