Дисидентшістдесятник, колишній політв’язень, народний депутат України кількох скликань, голова Полтавського обласного товариства “Просвіта” Микола Кульчинський із нагоди 25річчя Незалежності взяв участь у спецпроекті журналу “Фокус” та телеканалу “СТБ” “Дисиденти”. Проект розповідає про поборників незалежності у часи комуністичного режиму та переслідування інакодумців у імперії зла — СРСР. Микола Кульчинський поділився спогадами і враженнями про совдепівське минуле та думками про сьогодення.
Мені рокувалось бути дисидентом. Ким я ще міг стати, якщо мій тато провів десять років на Воркуті за зв’язки з українським підпіллям? Якщо в нас удома висіли рушники, ікони в рушниках і портрет Шевченка? Я формувався як українська людина, і рано чи пізно це мало прийти у суперечність із дійсністю.
Я з дитинства читав “Кобзар” і мріяв приїхати у Полтаву, в якій зараз живу, і підірвати вибухівкою пам’ятник Петру І, бо Шевченко писав: “Це той Первий, що розпинав нашу Україну”.
Я усвідомив себе українцем, а не радянською людиною десь під час навчання. Вчився у Дніпропетровському технікумі автоматики й телемеханіки. У Дніпрі тоді панувала російська мова й російський шовінізм. Тобі в очі могли сказати: “Что ты разговариваешь на этом бычьем языке?” Мої українськомовні однокурсники боялися такого тиску і переходили на російську. А я не перейшов, хоча мене тричі били. Неможливо було витримувати це довго, і після першого курсу я повернувся додому.
Я читав “Розстріляне Відродження” Лавріненка про звірства російської окупації в Україні, слухав класичну музику — Баха, Бетховена. Усе це мене дуже хвилювало і породжувало протести навколишній дійсності. Мені хотілося перебороти її. Як героям романів Бальзака кортіло приїхати в Париж і змінити світ, так і мені хотілося зробити це в Києві.
Ви слухали колинебудь “Апасіонату” Бетховена? Вона сповнена такої пристрасті, такої високої печалі та радості, такого натхнення, що під впливом цієї музики тобі нічого не страшно, ти можеш подолати всі перепони і підкорити собі світ. Такі відчуття завжди мають бути у молоді, якщо тільки вона внутрішньо не стара.
В армії я застав час окупації Чехословаччини російськими військами. Я не кажу радянськими, бо це евфемізм, який придумали комуністи. Це все війська Російської імперії. Я служив на командному пункті станції наведення ракет, і ми бачили на екранах, як просуваються російські танки і відбувається ця операція. Моє серце краялося від жалю до чехів і наповнювалося гнівом щодо окупантів. Цей гнів і жаль до поневолених народів, зокрема й мого рідного народу, завжди був зі мною. Це сформувало мою свідомість.
Після армії я шукав зв’язків із такими, як я. Мій брат жив у Києві та був там у середовищі дисидентів, від нього отримував заборонену літературу. Одного разу пішов до пам’ятника Шевченку у Дніпропетровську, бо знав, що там сходилися українські патріоти. Там познайомився з дніпропетровськими дисидентами — з родиною Кузьменків, письменником Віктором Савченком, поетом Іваном Сокульським.
Це був 1969 рік, і десь за шість місяців я налагодив зв’язки з дисидентами. Спочатку розповсюджував самвидав, а потім Сокульський написав листа від творчої молоді Дніпропетровська. У ньому йшлося про порушення прав людини з боку обласного партійного керівництва. Я взяв цього листа й почав його роздруковувати і розповсюджувати. Друкував день і ніч. Брав у телефонному довіднику адреси і розсилав примірники чи залишав на лавочках, вокзалах, станціях.
Видно, за мною встановили стеження. І коли я вирішив переховати друкарську машинку, вони простежили, у кого її сховав. Забрали тих людей, і вони вказали на мене. Я давно розумів, що рано чи пізно мене заарештують, але не думав, що це станеться так скоро.
Мені дали два з половиною роки. Я ні в чому не покаявся і не визнавав себе винним на суді. Мене судили за антирадянську діяльність і розповсюдження документів із наклепницьким змістом на радянську дійсність.
Я був у таборі для кримінальних злочинців. Це зовсім не те, що табори для політв’язнів. Оперуповноважені по зоні домовлялися там із засудженими та знущалися з когось. Там був класовий поділ, і найнижчою кастою були недоторканні. Це, як би делікатно мовити, зонівські дівчата — зґвалтовані чоловіки. Вони сиділи за окремим столом. Там, на зоні, я познайомився з однією людиною, з баптистом, і от він якось сів за стіл із недоторканними. Ніхто йому нічого за це не зробив, і він запропонував і мені також сісти до них. Але я не наважився. Було дуже страшно.
Пам’ятаю, як нас водили колоною на працю на кабельний завод. Батьки та дружини засуджених часто приїздили туди, ставали понад дорогою, щоб побачити свого чоловіка чи сина. Мої мама з татом також приїхали. Я їх побачив і кричу їм: “Тату! Мамо!”, а мене ззаду б’ють у спину та по ногах: “Что ты на украинском?” І всі навколо регочуть. Отака падлюча ненависть.
Ще пам’ятаю, як пішов до лікаря, бо погано почувався. Оперуповноважений тоді був у відпустці. Ми з лікарем поговорили, і він запропонував мені стати санітаром. Я погодився, і ми з ним ходили у приміщення, куди саджають людей за порушення. Людина там спить на бетоні, їй не дають ковдру. На вечерю — лише вода, а вранці — чай із цукром і тюлька. Ми робили там перев’язки двом хлопцям, які викарбували собі на лобах наколки “Раб КПСС”. Їм їх вирізали з м’ясом на чолі. Мене дуже вразила ця історія. Потім опер повернувся з відпустки, і мене знову повернули на кабельний завод.
Через якийсь час мене перевели на Дніпропетровську зону та посадили в “одиночку”. Сподівалися, що схилять до співпраці, до виступу на радіо, покаянної статті. Носили мені сигарети. Можете собі уявити “Мальборо” в ті часи? Думали, що куплять. Але ні.
Начальник тієї зони, хоч як дивно, мені співчував. І як я вже звільнявся і за мною приїхала мама, дав пораду: бути поруч із матір’ю і не відходити від неї ні на крок. Я здогадався, що готується провокація. І справді, на вокзалі двоє хлопців дуже сильно били жінку. Точніше, робили вигляд, ніби били. Я хотів її захистити, але мама взяла мене за руку. Якщо б я підійшов, мене б звинуватили знову.
Після ув’язнення я працював на будівництві і приносив хлопцям самвидав. Жив, так би мовити, у внутрішній еміграції. Більше арештів не було, але 1975 року в мене вдома був обшук, а потім ще кілька провокацій. Наприклад, на роботі до мене прийшов чоловік ніби зіграти в шахи, а сам почав лаяти комуняк. Я йому кажу: “Ви або грайте, або не заважайте мені працювати”. Потім виявилося, що це був кадебешний стукач.
Зараз Україна — демократична держава. Дисидентство неможливе в ній за визначенням. Більше того, в нас зараз відверто цькують президента та уряд. Я вважаю, що такого не повинно бути, тим більше під час війни. Українське суспільство не переможе ніхто, якщо воно буде єдиним. І саме на це мають працювати ЗМІ.
Що таке дисидентство? Це прагнення захистити основоположні права людини. Система української державності не спрямована на порушення цих прав. Так, ці порушення можуть бути, але далеко не в таких масштабах, як тоді.
У Шевченка є поема “Княжна”. Там ідеться про людину, яка все пережила — і підлість, і зраду, і насильство, і падіння. Але мораль поеми така, що все одно не можна втрачати віри. Так і з українцями.
Україна рухається повільно й тяжко, але є маса ознак великого поступу. Те, що є зараз, не зрівняти з тим, що було. Так, людьми маніпулюють, їх купують за гречку. Але ми ще тільки на шляху будівництва української держави, і головне — не звернути з нього.
Я читав у Гюго, що після Великої французької революції в парламенті були шахраї, які крали стільки, що могли купувати собі цілі острови в океані. Так відбувається завжди й у всіх країнах. Це закон. Але треба йти далі. Треба дивитися в інший бік — на Небесну Сотню, на воїнів АТО, на волонтерів. Є громада людей, що люблять Україну всім серцем.
