Антоніна МАТВІЄНКО
Майже в кожній газетній публікації на мовну тему вражає неприпустиме порівняння того ж змісту: за більшовицької влади, навіть за часів Валуєва, стан української мови був значно кращим, ніж тепер. Як ось: “…русифікація вітчизняного суспільного життя досягла такого високого рівня, якого не було навіть у роки тоталітаризму комуністичного режиму” (“СП”, ч. 13 за 2016); чи: “нинішня мовна політика — це осучаснений валуєвський указ” (“СП”, ч. 15 за 2016). Хто в ті часи не жив, то, може, такому й повірить. Адже ці твердження належать поважним за освітою та віком авторам. А хто був очевидцем того, що діялося, здивується та обуриться такою вигадкою, бо добре пам’ятає, як тоді у містах одна за одною змінювали свій статус школи з українською на російську; як у вишах усі предмети викладали російською мовою; як вивчення української мови в школах було необов’язковим, а вчителям-русистам збільшували зарплату; як усі громадські заходи, конференції проводили російською мовою; як у редакціях з авторських текстів вилучали питомі слова, не однозвучні з російськими; як у великих містах користування українською мовою в російському середовищі викликало підозру, бо це було не загальноприйнято… Пригадується, в одному збірнику, виданому спільно українськими і російськими мовознавцями, були напучення вчителям-мовникам: учити дітей, що “все лучшее связано с русским языком”. Перекручувати дійсність радянського минулого, аби підсилити своє твердження про вкрай поганий нинішній стан нашої мови, нечесно і несерйозно.
Про справжній стан української мови в радянській Україні тому, хто не знає, можна довідатися з праці відомого ученого-літературознавця і громадського діяча І. М. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаної у 60-х роках минулого століття в часи розправи влади над шістдесятниками (далі цитуємо за виданням 1998 р.). У ній висвітлено русифікаторську політику партії взагалі і пояснено, за яких обставин, якими механізмами її здійснювали в Україні в ділянці мови. Після деякого періоду українізації в 30-х роках партія повернула мовну політику в інший бік. У містах почав стверджуватися дух вищості російської культури та російської мови і зневаги до мови української. “Останнім часом, — пише автор, — русифікація невблаганно наповзає вже на менші містечка, сільські районні центри тощо — з намноженням там начальства й чиновництва, яке, звісно, говорить або старається говорити по-російському і, таким чином, змушує до того підлеглих” (с. 136). Такому стану сприяли занепад народних звичаїв, мистецтва і заміна їх безликою халтурою культурницьких десантників, російськомовні газети, кіно, радіо тощо. В таких умовах виробляється мова ні українська, ні російська, а якесь бридке вариво, так званий “суржик”. “Нині здається все робиться для того, щоб “преимущество русской культуры” було реальністю в Україні. В той же час виявляється дивовижна і жалюгідна, ніде в світі не бачена безпорадність усякий раз, коли треба підтримати українську книжку, українську культуру, українське слово” (с. 137).
Цікаво відзначити, що навіть у царській Росії, крім “валуєвих”, були також інші, високоосвічені люди, що мали свій погляд на значення рідної мови для народу. Так, у записці Імператорської Академії Наук “Об отмене стеснения малорусского печатного слова” було сказано: “Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение к семье и к родной среде, а это не может не отразиться самым печальным образом на нравственном складе населения Малороссии” (с. 146). Таке розуміння мовного питання було притаманне відомим авторитетам (К. Паустовський, А. Луначарський), поділяли його й комуністи на початку радянської влади. ХІІ з’їзд РКП(б) (1923 р.), зокрема, постановив: необхідно, щоб “были изданы специальные законы, обеспечивающие употребление родного языка во всех государственных организациях и всех учреждениях, законы, преследующие и карающие со всей революционной суровостью всех нарушителей национальных прав” (с. 147). Отаку постанову треба видати тепер, у нашій незалежній Україні, забезпечивши її виконання і пояснюючи людям через ЗМІ та в інший спосіб — навіщо це потрібно. Аби попереджувати банальне питання: “Какая разница каким языком?” А ще банальну репліку: “А хто забороняє говорити українською мовою?” Єдина правильна відповідь: “Нерівність, що склалася в житті фактично… фактичне другорядне становище української мови (як і культури) — ось що є справді нездоланною силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити по-російському, відмовлятися від своєї рідної мови (с. 151).
Ця нерівність мов і культур склалася ще до революції внаслідок колоніального становища України. У праці вказано, як виявлялася в Україні русифікація в різних сферах життя. Російською мовою вели офіційні зносини, профспілкове та інше громадсько-культурне життя, вища і середньо-технічна освіта, шкільництво, дитячі заклади, культурно-освітні осередки тощо. Цитуємо: “В містах України 1958 р. в українських школах навчався тільки 21 % дітей (1926 р. — 97 %). Навіть у столиці України Києві того самого 1958 р. тільки 22000 учнів було в українських школах і 61000 — в російських” (ст. 153). У великих містах українських шкіл були одиниці. Це був такий скандальний факт, що статистика, яка відображала співвідношення тих і тих шкіл, була державною таємницею. А нині — 90 % шкіл українськомовні.
Мовне питання — складова частина політики вищого керівництва держави. Про національну мову дбають керівники усіх держав. Наша влада, на жаль, не надає мовному питанню належного значення. Президент якось на ходу артикулював ст. 10 Конституції, яка проголошує, що єдиною державною мовою в Україні є українська. На цьому його причетність до теми вичерпалась. Немає зобов’язального розпорядження, контрольних органів, не встановлено відповідальності за порушення закону, не включено знання державної мови до умов різних конкурсів, прийому до роботи чи до вишу тощо. Зате на високі посади у владні структури призначають російськомовних громадян. Серед них, між іншим, в Адміністрації Президента — донедавна був такий собі Б. Ложкін, обласканий і нагороджений за добру роботу кремлівськими високопосадовцями. Це йому завдячує передплата в Україні великої частини російської преси.
Щодо нинішньої русифікації, більше гаданої, ніж реальної, то в ній, як переконані мовні патріоти, винні російськомовні громадяни, які нібито тільки удають із себе патріотів, а насправді є п’ятою колоною. Пущено в хід навіть психологічне застереження проти користування російської мови, бо вона (ця мова) веде нібито до примітивізації мислення, руйнує інтелект. У такому ж дусі інші припущення та емоції. Усі такі рятівники української мови створюють опозицію щодо національно свідомих громадян.
Останнім часом публікації на цю тему стають надто войовничими. Рішучі борці за мову ще раніше у своїх палких заявах брязкали зброєю (“УС”, № 19, 2014 та ін.). А порівняно недавно прозвучало одкровення, що війна буде-таки, вона потрібна. “Нам треба готуватися до війни в Києві…” (“ШП”, №5, 2015). У який же спосіб її здійснюватимуть? Може, так, як чинили муравйовські війська з українцями 1918 року?
Війна всередині України — солодка мрія Путіна. Інший варіант “стратегічного” мислення велить: боротись треба не з путінським режимом, а з сусіднім народом (“ШП”, №13, 2016). Це, поки що, “найвище” досягнення “стратегічної” думки. Чи це боротьба зброєю “на ураження”? Чи невизнання і знищення здобутків сусідньої культури — важко сказати. Мабуть, останнє. Автора відповідної публікації короблять прізвища російських письменників у назвах вулиць Києва. Чому разом з декомунізацією не здійснили дерусифікації? Не вилучили всього, що пов’язане з Росією? Бо навіть збірка ліричних віршів така ж небезпечна, як автомат Калашникова (“ШП”, №16, 2016). Чи це буде Тютчев, чи Ахматова. Усе це, як вважають “справжні” українці — “скверна” (за їхньою термінологією). Тотальне вилучення з бібліотек і книгарень російських книжок — це тільки демонстративний акт, який не дасть позитивного ефекту. А от в очах цивілізованого світу і для власної культури Україна зазнає деякого збитку. Треба вилучати тільки те, що шкодить формуванню націоналістичної ідеології. Ще комусь заманеться підірвати пам’ятник Пушкіну в однойменному парку в Києві.
Сподіваємося, що до серйозних зіткнень не дійде. Це — тільки махання кулаками. Може, наша влада побачить нарешті серйозну прогалину в своїй безпековій політиці — руйнування суспільства зсередини — і запровадить законодавство, за яким українська мова стане затребувана на кожному кроці. Адже, наприклад, у Франції чути тільки французьку мову, хоч там живе половина арабів, а в Німеччині, — де надто багато турків, — тільки німецьку.
Привид Ківалова-Колесніченка досі давить на гарячі голови “правильних” українців, хоч ніде реалізації їхнього закону не помічено. Він, як зловісний фантом, ненастанно їх переслідує і спонукає їх випускати пару на шпальтах газет. Вони не хочуть помічати того, що відбулося в незалежній Україні, не звертають уваги на те, що кількість українськомовних збільшилася (за даними соціології), школи — переважно з українською мовою викладання, так само й виші, навіть технічні факультети (університети: Київський ім. Т. Шевченка, “Політехніка”), піднявся рівень книговидавництва українською мовою. Грандіозною подією 2016 р. був книжковий форум в “Арсеналі” у Києві, де 150 видавництв представляли свої видання. Відроджуються народні традиції, з’явилося багато пісенних гуртів, скаутських організацій і т. ін. — усе це показники поширення українськомовності. Немає ні найменшої підстави пророкувати близький апокаліпсис, що знищить нашу мову разом із державою. Надто очевидний контраст її стану до і після здобуття незалежності.
