Сповідь перед листом

Ярема ГОЯН,

лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

Заголовок до цієї розповіді являвся сам у моїх роздумах над словом, та й не міг не явитися, бо все, що хочу розказати, — це сповідь моєї душі.

Та воно й правда: якщо душа прагне висповідатися, то це зробити обов’язково треба, але чому перед листом? І що це за лист такий має бути, аби перед ним сповідатися?

Думаю, ітиметься переважно таки про один лист, але водночас я згадаю перед тим хоча б три листи, які стали доленосними для мене, і взагалі піднесу образ листа, як дивоявище в нашому житті, якого так бракує між людьми в їхній розмові і красі почуттів серед наступу буденщини, вічних клопотів і тривог сьогодення, які варто довірити другові, поділитися в щирому слові, і, може, знайти і пораду, і допомогу.

Першим доленосним листом для мене, хлопчини малого, і для нашої родини став трикутник від тата з якогось далекого і невідомого фронту. А сталося так, як розповідала мама Олена, що гарного дня, якраз святої неділі, 22 червня 1941 року (страшна дата, яка тяжке горе принесла в Україну) тато Петро узяв дві банки молока і поніс через поля, мостом через Прут, бабі Євдокії Касіян, портрет якої півроку тому намалював кольоровими олівцями син Василь. Він двадцять п’ять минулих років пішов на світову війну, а тепер приїхав на деньдва додому видатним художником, попросив мами трохи попозувати, і змалював портрет, який я тепер із любов’ю друкую в своїх книжках.

Отже, узяв тато дві банки молока від корови, яку мама і тато купили за гроші від весілля (1935 рік) і яка була дуже щедра на молоко, взули на босу ногу сандалі, сорочка з короткими рукавами. Літо! Мама пораються біля кухні і на всю хату співають (а мама мала гарний сопрановий голос і дуже любила співати). Я, дитина, за місяць буде рік, лежу в колисці, а старший на три роки брат Петрусь грається собі.

І враз убігає до хати перелякана сусідка і ще з порога кричить, чого ви, Олено, розспівалися, таже почалася війна. Яка війна? Та німці бомбили Снятин і вокзал, ідуть уже по Україні. Питає, де Петро? Та поніс молоко моїй мамі до Микулинець! Ого, каже сусідка, уже пропав Петро, уже не вернеться, уся влада втікає, хто куди може. А тато не був ні при якій владі, усім товариством “Просвіта” збудували в селі “Читальню” — “Народний Дім” (як тепер кажуть — клуб, що й досі стоїть у центрі мого Залуччя), про що йдеться в моїх книжках, і були обрані людьми села депутатом Народних Зборів до Львова, які ухвалили возз’єднати Західну і Східну Україну в одній Українській Державі (а не республіці, як почали крадькома писати в радянських енциклопедіях).

Словом, пішов тато з молоком до баби Касіянихи — і вже не вернувся додому. Казали, що десь, певно, пропав, бо йде така страшна війна, були в нас поляки, а тепер будуть німці, вони надовго прийшли. Але мама не хотіла вірити, що її Петро загинув, і нам, братчикам, цю віру вселила: наш тато живий! Треба тільки молитися, аби його куля минула, але щиро молитися, то й молитва буде прийнята Богом. І ми ставали на коліна і дуже щиро молилися. Мама взяла мене з колиски, поклала ніжками на землю, щоб я міг ходити, навчила мови рідної і пісень, і молитви, яку я запам’ятав на все життя.

Так, німці, як бачимо, не прийшли надовго, а втікали під натиском Червоної Армії. І ось одного щасливого дня стається диво, як у найкращій казці. Відчиняє хвіртку листоноша і каже мамі, що є лист від Петра з фронту, і подає трикутничок.

І, я скажу, ми росли, а з нами виростала божественна любов до тата і віра, що тато в тебе є, він обов’язково живе на світі і якогось дня прийде додому, явиться, мов із казок, які вечорами оповідала мама. І коли до хати приходили люди, я поспішав до фотографії на стіні, показував пальчиком і гордо казав: “Це — мій тато!”

Сльози радості і пережитого горя за втраченим чоловіком, і щастя, що він живий, злилися докупи. Ні, то не листоноша приніс того фронтового татового листа, а святий янгол з неба, і мама цілувала трикутник, писаний рукою мужа, і нам казали, що молитва щира врятувала татові життя, і нам треба і далі молитися, бо йде тяжка війна, і тільки молитва може відвернути ворожу кулю, а як закінчиться війна, тато вернеться додому.

І ми молилися, але та війна ще довго не закінчувалася, та прилітали до нас трикутники від тата, як вісники небесні, що він живий! Ой, ті незабутні фронтові трикутники, найкращі і найдорожчі в світі листи, перед якими в молитвахспоминах і через проминулі літа сповідаймося!

Закінчилась війна, а тато, поранений десь під Берліном, лежав у лікарні, і вернувся аж пізньої осені.

“Тато йдуть!” — прокричав Петрусь, бо побачив тата, що йшов нашою вузенькою вуличкою попід вербами зі своїм молодшим братом Грицьком, і полетів татові назустріч. Я вибіг на той крик із хати, де мив миски, бо треба помагати мамі, вода з пальців капала і, може, мішалася з моїми сльозами.

Увійшов на подвір’я високий, красивий, чорноволосий чоловік, з раною на лиці, яка ще заживала. Так я вперше побачив тата, бо лежав у колисці, як 22 червня тато пішов із дому, а тепер вернувся, ніби з дивної казки, і воскрес. Тато взяв своїх хлопчиків на руки, а я боявся, щоб пальчиком, не дай Бог, не торкнувся рани, і мама горнулася до нас, і так ми, обійняті родинною любов’ю, стояли біля хати, як надміцний бджолиний вулик. Я дивився з любов’ю на тата, а тато на мене, бо лишив дитину в колисці, а тепер мені минув п’ятий рочок, і через рік я шестирічним пішов до школи.

А тато вийняв із речового мішка дві скрипки для синочків, навчив нас грати, бо й сам дуже добре грав на скрипці.

Велика, дужа і ніжна татова рука, яка ніколи нас не вдарила, а подавала хліб, книжку і скрипку. Ось і відкриваємо ту таємницю любові, яку я виписав у повісті “Таємниця Лесикової скрипки”, за яку одержав із рук незабутнього Олеся Гончара Шевченківську премію.

Правда, може здатися, яка коротка путь від колиски до найвищої державної відзнаки за творчу працю, але всім добре відомо, що коротких і легких доріг не буває. А святою перлиною, яка засвітилася мені на самому початку тієї путі, мов зоря на світанні, став трикутник тата з фронту, що утвердив нашу віру в маминій молитві про непереможну силу життя навіть у найтяжчих поворотах судьби. Трикутник став доленосним у виборі путі і всі пережиті літа світить образом віри, надії і любові, як і мамина молитва.

Другий доленосний лист — це повідомлення зі Львова, що після вступних іспитів мене зараховано на перший курс факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Я був на вершині щастя, бо після трьох років після закінчення Снятинської середньої школи імені Василя Стефаника доля привела мене на жнивне поле журналістики й улюбленої праці в царині українського слова.

Сталося те, що мріялосяснилось: тридцять років я пройшов тим жнивним полем, у редакціях газет, де працювали сильні журналісти і доброзичливі люди, написав сотні публікацій різних жанрів і радів успіхам, і беріг того листа зі Львова, як реліквію, бо він висвітив путь мого життя, що вела і кликала до одержимої праці, та іншої в журналістиці й не буває, й урожайності на жнивних обріях. Тисячі листів приходили до редакцій (люди ще писали листи!), були прохання допомогти, вирішити якісь проблеми, порадити, надрукувати вірш чи оповідання, і на кожен лист обов’язково доводилося відповідати і вкласти щирі почуття, бо листуванням ішла розмова з людьми, які зверталися до редакцій як до найсправедливішої влади в державі.

Повага до листа священна в редакційній праці, і так до неї журналісти мого покоління ставились. А тепер нема потреби виписувати свої думи і почуття на сторінці паперу, коли є мобільний телефон: подзвонив, поговорив, сказав коротко, що хочеш, — і вже задовольнився. Звичайно, я не проти мобільного зв’язку, бо маємо великий винахід часу, так необхідний сьогодні людям, але шкода, що мобільний телефон витісняє листа між людьми як надто важливого історичного документа, і не залишається в поколіннях образу людей, що і як вони мислили і любили, знаходили глибоко в душі ласкаве слово й чуттєві переживання.

Зараз я завершив працю над книгою “Воскресіння сонця”, роздуми про новелістику геніального Василя Стефаника, багато ілюстровану видатним художником Василем Касіяном, уродженців моєї Снятинщини, що створили для нації великий духовний скарб. Сотні листів написав Василь Стефаник, частина яких вийшла в світ окремим томом, а письменник висловив відоме своє кредо: “Моя література — в моїх листах”. То озиваються до нас із минулого дорогі листи і їх нічим не замінити, а тільки доторкнутися до них, як до святині, перед якою сповідаємось.

Третім доленосним для мене став перший лист дівчини Оленки, з якою я познайомився в Львівському університеті на першому курсі, і ми створили для себе багатий ужинок чуттів і любові як дорогий і незабутній скарб молодості, виспіваний у слові. Понад півстоліття спільного життя пролетіли, як одна мить, а перший лист дівчини Оленки став для мене доленосним, і я сповідаюся перед ним, як перед святістю одруження.

І тут враз явився, ніби з небес, лист читачки і пригорнувся до моїх листів доленосних, і склалося так, що я перед цим листом завинив, бо не відповів на нього, як вимагало не тільки звичне журналістське кредо, а й просто людська культура.

Лист прийшов десь під кінець 2010 року до видавництва “Веселка”, але адресований особисто мені. Писала вчителька біології, заступник директора школи з навчальновиховної роботи Вікторія Срібна із села Землянки Глобинського району Полтавської області, яка водночас завідує музеєм “Світлиця Р. П. Кириченко”. Я прочитав листа, пробіг наскоро очима і відклав його, бо час у моєму житті настав тривожний: до сім’ї підкрадалося тяжке горе, нелегко складалися справи і в Національному видавництві дитячої літератури України “Веселка”, де я пропрацював із чудовими веселчанами 25 років — третину свого життя. Видавництву за подвижництво в книговиданні Указом Президента Віктора Ющенка було присвоєно статус — Національне. Та, на превеликий жаль, книжкововидавничу справу в рідній Українській Державі байдуже покинуто, розорено потужні державні видавництва, серед них і “Веселку” з дитячою книжкою, чим завдано значної шкоди духовності нації. Ліквідовано Держкомвидав України, “Укркнигу” та книжкову справу “Укоопспілки”, чим закрито доступ книжки до сільського читача, а найболючіше, до дітей, перепродано книгарні, де продають всяку всячину, тільки, не дай Боже, щоб там раптом звідкись взялася і знайшла місце українська книжка. Статус державного видавництва, особливо Національного, прирівняно чомусь з приватними, але як гроші приходили на фінансування Державної програми книговидання, то державне видавництво лишалося без копійки підтримки або як відбувайлівку, лишали в програмі 23 книжки.

Саме в такій обстановці я прощався з “Веселкою” і до свого директорського архіву поклав і листа з Полтавщини і завіз додому, і не до архіву мені тоді було. Я остерігався й торкнутися до нього, так боляче вражений сімейним горем, обходив його стороною.

Та врешті настав день, коли архів довелося розібрати, і серед документів я натрапив на лист з Полтавщини. Уважно тепер прочитав його і став вражено з критичним запитанням до себе, як я міг не відповісти на цього листа і допустився гріха, хоча це не в моїх правилах. Тож прочитаю разом із нашими просвітянами листа сільської вчительки Вікторії Срібної, нічого не змінюючи і не скорочуючи. Лист надруковано на офіційному бланку школи імені народної артистки України Раїси Кириченко з кольоровим портретом красуні рідної України та слави великої співачки української нації.

Високоповажний

Яремо Петровичу!

Наважилась звернутись до Вас заступник директора з навчальновиховної роботи, вчитель біології, завідуюча музеєм “Світлиця Р. П. Кириченко” Вікторія Срібна.

Вже більше року виношую у серці і душі величезне бажання написати Вам листа. Листаподяку від своєї родини, від школи нашої за те пресвітле диво, що потрапило в шкільну бібліотеку… “Світло з неба”, що осяяло наші душі і серця.

З першого погляду на книгу помітила незвичайне тепле світло. Чудодійна сила і тепло йде від неї. “Світло з неба” — книга, що стала моїм оберегом — духовним і життєдайним… Лягаю спати — читаю рядочки, встаю і знову припадаю до світлихпресвітлих рядочків. Про дуже серйозні речі Ви говорите в ній, Яремо Петровичу, але говорите так, що це окрилює, а не пригнічує. Кожне слово, речення — ВЕЛИКЕ ДИВО. Як солодко те диво читати. П’єш і напитися не можеш красивих слів, красивих думок.

Прийміть низькийнизький уклін за книгу — сповідь, за книгу — диво.

У нашій школі, що носить ім’я народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, повного кавалера ордена княгині Ольги, Героя України Раїси Панасівни Кириченко діє музей “Світлиця Р. П. Кириченко”. На його базі проводимо багато пісенних свят, всеукраїнські, обласні, районні семінари. Одна з найкращих літературномузичних композицій представлена вихованцями та вчительством нашої школи на обласному семінарі вчителівсловесників, про життєвий і творчий шлях Раїси Кириченко, мала назву “Пречиста пелюстка з маминої вишні”. Композиція була вибудувана на віршах і прозі з Вашої книги “Світло з неба”. Дозволили ми собі таку розкіш. З якою любов’ю і захопленням, ніжністю і піднесеністю декламували вихованці світлі диворядки. А проходило те дійство в Великодні дні, і квітли вишні в садках і на нашій сцені. А з екрана линула “Мамина вишня” у виконанні незабутньої Раїси Кириченко… “Пречиста пелюстка з маминої вишні”.

З великою любов’ю говорите, Яремо Петровичу, про творців “Маминої вишні”.

Не один раз до нашого музею приїздила Тамара Іванівна Луценко. Тож маємо тепер серед експонатів книги Дмитра Омеляновича, записи його пісень.

Вибачте за сміливість, але дуже хотілося б мати у музеї і ще одне дивосяйво, Вашу книгу “Світло з неба” з дарчим підписом автора. Дозволю собі сказати, що наш музейсвітлиця є культурноосвітнім центром не лише нашого села і району, а і області. Ваша книга допомагає нам виконувати одне із найважливіших завдань — виховувати українця, небайдужого до вкраїнської долі, до її солов’їного слова, до незбагненної таїни українського пісенного дива. Ми робимо все можливе (а інколи й неможливе), аби наші діти не піддавалися згубному впливові псевдокультур, не розмінювали вічні українські національні символи й цінності на дешеві та недолугі прототипи.

Маємо велику честь запросити Вас, Яремо Петровичу, відвідати наш музей і батьківщину великої співачки Раїси Кириченко. Для нас була б величезною радістю і гордістю зустріч із Великим українцем Яремою Гояном.

Хай Господь посилає Вам світлу днину при доброму здоров’ї, миру і злагоди в нашому українському домі.

02.10.10 року

Що ж робити з таким листом? Він п’ять років лежав у домашньому архіві, можна за цей час і університет закінчити. Час, як бачимо, проминув досить великий, але покаятись за гріх ніколи не пізно. Беру запрошення відвідати батьківщину Раїси Кириченко, надіслане разом із листом, і бачу в ньому номери двох телефонів. Набираю один з них, називаюся і прошу допомогти розшукати Вікторію Срібну, і враз чую у відповідь, як у пригодницькій історії: “Вікторія Срібна — це я!” Голос, мовби із сьомого неба, тішуся розмовою і словами, сповненими оптимізмом і вірою, що прийде такий день, коли я обізвуся, бо я не міг не відповісти.

Показую того листа головному редакторові газети “Слово Просвіти” поетесі, Шевченківському лауреатові Любі Голоті і розповідаю з радістю про таких людей, як Вікторія Срібна, яка в невеличкому полтавському селі творить святу просвітницьку справу. Послав я до школи і книжки, і пані Вікторія і мені прислала книги про Раїсу Кириченко, і про рідну школу, і фотографії учнівського вулика, і щирі листи, які я з любов’ю зберігаю. Редактор Любов Голота пропонує цього листа надрукувати, а я ще мнуся, чи зручно, щоб не вийшло, ніби себе хвалю, хоча мені ніякої похвальби не треба, маю премій, відзнак і нагород немало за своє життя, а хочеться сказати добре слово про людей, які в далекому селі творять національну справу. Так, але всетаки не смів чогось поспішати з публікацією листа, що дорожчий мені за десятки рецензій на свої твори, яких я не організовував, не замовляв і тому майже не маю. Ну, тут сільська вчителька Вікторія Срібна виспівала душу, прочитала книжку, що так важливо в наш час (уміти і любити читати книжки!), сіла і написала листа, що так же славно, як і прочитати уважно і з любов’ю книжку, і виповісти цю любов до слова, яке ми здобуваємо з душі.

Зустрів я одного гарного дня симпатичну мені людину, Миколу Степаненка, ректора Полтавського педагогічного університету імені Володимира Короленка, ученого, який працює над спадщиною Олеся Гончара. Зокрема говорили про тритомник щоденників нашого класика, які за заповітом свого Олеся передала “Веселці” дружина письменника Валентина Данилівна. Розговорилися, згадалася школа в селі Землянки, музей Раїси Кириченко, вчителька Вікторія Срібна — свята українська душа. Микола Степаненко сказав, що і школу, де живе душа Раїси Кириченко, добре знає і любить вся Полтавщина. А якщо є лист від Вікторії Срібної, то листа треба обов’язково надрукувати, бо це потрібно не мені, а людям — освітянампросвітянам, що своїм подвижництвом будують воскреслу Соборну Україну.

Я ще якийсь рік м’явся, як і Вікторія Срібна, яка писала, що “вже більше року виношую у серці і душі величезне бажання написати Вам листа”, і добре, що виношене в серці і душі знайшло місце на сторінці листа і прийняти “низький уклін за книгусповідь, за книгудиво”. Отож я передаю сповідального листа Вікторії Срібної з моїми доленосними листами для надрукування в рідній газеті “Слово Просвіти”, бо цей лист освітив мою долю на верховині пережитих літ.

Сідаю за стіл, беру чисту білу сторінку і ручку (все, що я досі написав, іде від руки) і думаю, яке слово вивести на сторінці, щоб воно заговорило, як на сповіді. І сягаю спомином у дитинство, згадую працю на полі і тих людей, які ішли мимо нас і весело промовляли: “Боже, вам помагай!” А ми так же щасливо відповідали і бажали: “Дякуємо. Най Бог і вам помагає на щастяздоров’я, на многії літа!”