Валентина ЄФРЕМОВА
95-річчя з дня народження Леоніда Полтави (Єнсена) збіглося зі святкуванням Незалежності України. Поет, перекладач, літературний редактор журналу “Визвольний шлях”, автор численних наукових праць, драматург не дожив року до проголошення незалежності. У своїх спогадах Л. Полтава писав, що радіє, коли Бог дає чогось досягнути, а свою творчу діяльність вважав маленьким внеском у розвиток української культури.
Серед делегатів VI Всесвітнього Форуму Українців була донька нашого земляка з Нью-Йорка пані Дар’я Дика. Ми зустрілися, згадували, переглядали фотографії з життя Леоніда Полтави.
Я дізналася, що хвилювало поета, до чого він прагнув, яким художнім образам надавав перевагу. Ми вирішили влаштувати круглий стіл пам’яті людини з великої літери, яка самовіддано любила Україну, дбала про її незалежне майбутнє і створювала для неї свою оду слави.
2001 року відбувалася презентація збірника Л. Полтави “Профілі”. Це видання присвячене 10-річчю Незалежності, яке співпадало з 80-річчям від дня його народження. В жанрі величного епічного поетичного слова поет звертався до історичного минулого українського народу, викарбовував кожну важливу подію в його житті. Із заповітом Кобзаря він оголошує незалежність України задовго до її проголошення.
Для багатьох із нас на початках незалежності було не зовсім зрозуміло, що і як робити. Пам’ятаю, перші роки ми якось заспокоїлися і вважали справу зробленою. Стратегії не було, і ми не знали, що робити з отриманою волею. “Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли”, — казав Кобзар. Саме в цей час Леонід Полтава став для мене отим компасом, орієнтиром для моєї творчої діяльності.
Леонід Полтава пройшов важкий шлях виживання, зумів вистояти і не зламався, навпаки — з оптимізмом дивився у майбутнє свого народу, будував незалежність України. 1989 року він пише “Пророцтво” і проголошує: “А наша Україна, як пані молода. Іде вперед і знає Із радістю вона, Що за найпершим гаєм — чекає нас Весна!”. Він веде нас до волі, до тієї, яку виборював його батько, що загинув у таборах, оту волю, яку виборювали полонені остарбайтери у Німеччині, оту сонячну волю, яку український народ штурмував у Берліні далекого 1945 року. Як з’ясувалося, слово Леоніда Полтави потрібне нам і сьогодні…
Мою увагу привернули його листи, сформовані у поеми, де поет звертався до батька з тривогою за Україну. Поетичне слово полум’яне, самобутнє, виважене, з повнозвучним римуванням, закликало любити свою Батьківщину, служити їй вірою і правдою. Л. Полтава намагався відкрити красу рідної землі. З болем у серці писав про українців, які шукали кутка на чужині, бо в рідній стороні “замок на Кобзарі”.
Поет черпав істину з історичного підґрунтя свого поневоленого народу, шукав і показував правду від “Маленького дзвонаря з Конотопа” до велетнів козаків доби Мазепи. Напружена боротьба українського народу за рідні землі своєї “вишневої країни” переплелася з різними долями визначних і невідомих людей, драматичними подіями, пошуками щасливого життя у самостійній країні. Дивовижні листи до батька в Сибір. Цілий світ вміщається у цій невеличкій за форматом сповіді, де є присвяти містам як епохам — Берлін, Новий Уїльям, Париж, Мадрид, Мюнхен, Нью-Йорк. У кожному він шукає правду, відкриває подію і просить пробачення у батька, що вимушений бути на чужині. “Не суди мене, батьку, суворо. Я наваживсь у власне горе України ввібрати біль”.
Поет залишив вагомий творчий скарб, який для мене особисто є надійним маяком, компасом:
Ми трудом любили Вітчизну…
Повертаюся, бач, і сьогодні.
На твоє — на моє — на народне…
Час закінчити нашу повість.
Та горить іще свічкою совість….
